Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

в) Церква на Закарпатській Україні

Церква на Закарпатській Україні наприкінці XVIII ст. вийшла з-під залежносте від латинського єпископа в Ерлау—Єґері. Марія-Терезія підтримала прагнення Закарпатської Української Церкви, але тільки 1772 року папа Климент XIV задовольнив її прохання і проголосив самостійність Мукачівського Уніятського єпископства. Першим єпископом Мукачівським був Іван Брадач. Він твердо боровся проти латинізації Церкви і обстоював східній обряд.

Кінець XVIII ст. був «золотою добою» церковної історії Закарпаття. В особах єпископів І. Брадача й особливо А. Бачинського, який став дорадником Віденського двору в справах Закарпаття, воно мало найкращих церковних діячів. Важливе значення мало перенесення в 1780 р. осідку єпископства з Мукачева до Ужгороду і заснування там епархіяльної семінарії. На Закарпаття звертала Марія-Терезія особливу увагу. Властиво — для закарпатського духовенства заснувала вона семінарію Барбареум у Відні, і тільки згодом до тієї семінарії стали приймати всіх українців греко-католиків.

Року 1776 Марія-Терезія наказала строго додержуватися рівно-правности Уніятської і Латинської Католицьких Церков. Єпископ став членом сойму, духовенство було звільнене від військової служби. Цього можна було добитися в Австро-Угорщині, де не було поляків, і не можна — в Польщі. Наступники Марії-Терезії — Йосиф II та Леопольд II — також наказували пильнувати рівноправности. Матеріально Уніятська Церква була добре забезпечена прибутками релігійного фонду.

Року 1816 зорганізовано нову — Пряшівську єпархію.

Духовенство Закарпаття очолило національний рух. Низка видатних діячів сприяли піднесенню культури цього краю. Проте, інтелектуали, що вийшли з кола А. Бачинського, не могли на Закарпатті прикласти своїх сил і здебільшого перейшли до Росії, де посіли значні посади: П. Лодій, Ю. Гуца (Венелин), М. Балудянський — як професори університету, І. Орлай — директор Ніженського ліцею, Кукольники — як письменники.

Українізація Закарпаття тривала недовгий час. Після Віденського Конгресу австрійський уряд, побоюючись заворушень слов'янських народів, підтримав мадярів, щоб забезпечити їм ролю панівної нації в Угорщині. Мадярська мова дістала права державної мови у військових, адміністраційних, духовних установах та школах.

Угорське повстання 1848-1849 рр. не знайшло підтримки на Закарпатті. Видатні закарпатські діячі, а серед них о. О. Духнович, канонік капітули в Пряшеві, поет, історик і педагог, вороже поставились до нього, о. О. Духнович зорганізував у Пряшеві гурток письменників, який ставив активний спротив мадяризації. Ще активнішим противником Угорщини був А. Добрянський, що обстоював перед Головною Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини з Закарпаттям в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Пізніше Добрянський очолив делегацію закарпатських українців до Франц-Йосифа І, яка домагалася створення в межах Угорщини «Руського воєвідства».

Ці домагання не дали нічого. Навпаки, мадяризація підсилювалась. Серед закарпатської інтелігенції, зокрема серед духовенства, почався розкол; частина її угорщилася, частина, як протест проти угорщення, набиралась москвофільських настроїв. Зростало переконання в могутності Росії, яка здушила угорське повстання і може захистити українців від угорського гноблення. Православ'я ширилося на Закарпатті. Палким пропаґатором москвофільства був о. І. Раковський, редактор «Церковної Газети» (1856-1858).

Єпископ Стефан Панкович (1867 р.) намагався загальмувати рух москвофільства. Під його впливом обрано в «Обществі св. Василія Великого» противників москвофілів. Він склав протест проти українських священиків на конгресі в Будапешті, які з А. Добрянський на чолі домагалися ввести без змін східній обряд. Спроби його довести різниці між релігійними звичаями росіян і українців викликали обурення мадярів. Року 1871 конгрес у Пешті відмовив українцям в автономії Церкви. Панковича потрактували, як ренегата. Після нього уряд призначав на єпископів лише «мадяронів», прихильників Угорщини. Нищилося видання релігійного та національного змісту, занепадала діяльність «Общества св. Василія Великого», поглиблювалась ізоляція Закарпаття та Галичини. На Закарпатті писали дивовижним жаргоном, що стояв між російською і церковно-слов'янською мовою з домішкою місцевої говірки.

Закарпаття занепадало. «Лишений всякої опіки зо сторони української інтелігенції (духовенства), якої властиво нема, бо вся змадя-ризувалася і відчужилася від свого народу», народ опинився під міцним впливом мадяр через школу, церкву, уряд. До того перебував він у страшних злиднях. Наслідком цього становища була еміграція до Америки. Від 1870-их років і до початку XX ст. виеміґрувало до Америки 200°/о природного приросту.