special

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

ОСВІТА

а) Початкова школа

Нижча освіта в колишній Гетьманщині наприкінці XVIII ст. занепала. Тоді як у 1768 році на території майбутніх трьох повітів — Чернігівського, Сосницького та Городенського — було 134 школи, і одна школа припадала на 746 душ, року 1875 на тій же території було тільки 52 школи, і одна школа припадала на 6.750 душ населення. Селяни самі їх утримували, але для них, кріпаків, це ставало дедалі тяжчим.

На початку XIX ст. переважна більшість шкіл була парафіяльними; крім того по містах були повітові школи, кількість яких поволі збільшувалася: 1807 року, наприклад, у Києві було 4 парафіяльних і 1 повітова школа. На початку XIX ст. в школах почали вживати методу «лянкастерського» навчання, себто вчитель доручав кращим учням навчати інших; такий метод значно зменшував витрати на оплату педагогічного персоналу. На початку XIX ст. ширяться школи для солдатських синів, т. зв. «школи кантоністів».

Середина XIX ст. характеризується швидким розвитком прогресивних ідей, що охоплювали суспільство. Піднести освіту в народі було загальним бажанням передової частини суспільства, яке нетерплячи очікувало звільнення селян. Це виявлялося в усіх галузях науки та мистецтва. Виступають прогресивні педагоги—М. Пирогов а пізніше — К. Ушинський, які порушують питання про всенародню школу, про навчання рідною мовою.

«Положення 1864 року» про школи давало більше свободи для їх поширення: різні відомства, духовенство, товариства, приватні особи мали право відкривати народні школи, пристосовуючи їх програми до місцевих умов. До керівництва шкільними справами допущено представників міського самоурядування та земств. «Положення» давало священикам права наглядати за релігійним та моральним навчанням. Встановлено два типи початкових шкіл: одноклясові, з навчанням протягом трьох років, і двоклясові — з навчанням протягом п'яти років. Усі школи підлягали міністерству народньої освіти або Синодові. Але ліберальні ідеї 60-их років зустрічалися з посиленням реакції, яку викликало польське повстання 1863 року, і новим переслідуванням української мови. Не могло бути й думки про введення української мови як викладової в школах; заборонено друкувати підручники українською мовою, і все навчання велося тільки російською мовою.

Проте, свіжий напрям проходив до шкіл: багато студентів, захоплених народництвом, лишали університети і йшли вчителями до на-родніх шкіл, щоб нести освіту народові.

З 1870-их років велике значення у справі народньої освіти мали земства, які організували широку шкільну мережу, дбали про кадри вчителів, організували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл. На початку XX ст. 84% коштів на школи давали земства, 14°/о — міністерство освіти і 2% — духовне відомство. Програми шкіл, організованих земствами, залишалися ті, які дало міністерство.

Серед початкових шкіл окреме місце належить «недільним» школам, які з'являються у зв'язку з загальним визвольним рухом кінця 1850—1860-их років. Першу недільну школу на Україні засновано в Києві 1859 року. Учителями в ній були студенти університету, а учнями — діти ремісників. Навчання провадили в неділі та свята. Незабаром відкрито ще кілька шкіл у Києві, при чому учнями були вже і діти, і дорослі — здебільша робітники. Викладали в них, крім студентів, учителі гімназій, професори університету. За прикладом Києва недільні школи засновувалися в інших містах. Вони мали добродійний характер, учителі не одержували платні, а на шкільні витрати жертвували гроші приватні особи. Успіх цих шкіл занепокоїв царський уряд: року 1862 в Україні було їх уже 67, з того числа 9 у Києві. Року 1862 недільні школи зліквідовано.

На початку XX ст. в Україні знову почали організувати недільні школи, в яких викладали переважно вчителі, вчительки, прогресивна інтелігенція, а учнями були лише дорослі.

У Галичині, в час прилучення її до Австрії, початкова освіта стояла дуже низько. Це були школи-«дяківки», де діти навчалися читати й писати. Року 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши т. зв. тривіяльні школи для сіл та малих міст і головні — по більших містах та манастирях. Мова навчання була німецька. За Йосифа II, після конфіскації церковних маєтків, засновано шкільний фонд, з якого видавали гроші на утримування шкіл. Кількість шкіл зростала. Одночасно, за наказами єпископів А. Білянського та М. Рилло по містах засновано парафіяльні школи, де навчали українською мовою. Але з 1792 року становище змінилося: греко-католицьким священикам заборонено навчати в школах релігії, і діти мусіли ходити до римо-католицьких костьолів. Нагляд за навчанням доручено римо-католицькому духовенству, і навчання стали провадити польською мовою. Завдяки клопотанням митрополита Левицького та єпископа Снігурського вдалося добитися дозволу навчати українською мовою в школах, де переважали українці, але на практиці нагляд залишився в руках римо-католицького духовенства, яке не допускало української мови.

На Буковині до австрійської окупації школи були тільки при манастирях і т. зв. «дяківські». Після австрійської окупації деякий час поширювалися німецькі школи — тривіяльні — з німецькою мовою навчання. Гірше було те, що австрійський уряд вважав за народню мову румунську і надсилав вчителів з Трансільванії.

Об'єднання Буковини з Галичиною в 1787 році могло б поліпшити шкільну справу, але на ділі до німецької та румунської мови приєдналася польська, як обов'язкова. З 1816 року школи перейшли під нагляд римо-католицької консисторії у Львові, яка не визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалася, бо українська людність неохоче посилала дітей до чужої школи. 1792 року на Буковині було 32 народні школи, а на початку XIX ст. тільки 15:1 — німецько-румунська, 9 — німецько-волоських, 1 — угорська, 1 — вірменська, 3 — румунські і жадної української.

Року 1869-1870 вийшов закон на підставі якого шкільництво на Буковині стало розгортатися. Року 1896 було вже там 335 шкіл, в тому числі 131 українська; всього в різних школах українських, німецьких і румунських — навчалося 20.000 українських дітей. По повітових містах були німецькі школи.

У той час на Буковині точилася боротьба між «твердими» — так називали прихильників російського правопису з літерою «Ъ» — і народовцями, прихильниками народньої мови й фонетичного правопису, що його обстоював проф. С. Смаль-Стоцький. Фонетичний правопис ввели на Буковині 1895 року. Багато допомагали розвиткові шкіл Буковини вчителі, які примушені були тікати з Галичини, де панували поляки.

На Закарпатті на переломі ХVІІІ-ХІХ ст. шкільна справа стояла досить високо, головним чином завдяки заходам єпископа Андрія Бачинського. 1793 року було 300 шкіл, що їх утримували церковні громади. У той час шкільництво на Закарпатті стояло вище, ніж в інших частинах України, і тому ця українська земля дала так багато визначних діячів та учених. У цих школах навчали українською мовою, а в деяких викладали латинську. Після угорського повстання року 1849 кількість шкіл збільшилася.

Після Австро-Угорської угоди становище змінилося. Почалося угорщення Закарпаття, і в державних школах мовою навчання стала угорська. Національно малосвідоме селянство охоче віддавало дітей до державних шкіл, щоб не утримувати власним коштом українських. Кількість українських шкіл катастрофічно зменшувалася: року 1881 було 353 школи з українською мовою навчання, року 1899 тільки 88, а 1906-го — 23.



 

Created/Updated: 25.05.2018

';