Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

б) Право

В новій Українській державі з часів Хмельниччини виникало багато питань, які вимагали для їх розв'язання досвідчених правників. Такі правники виходили здебільшого з-поміж старшин, що діставали правничу освіту за кордоном. Пам'ятниками права були ті договори України з Москвою, які укладалися майже всіма гетьманами під назвою «Гетьманських статтей» і мали характер конституції. Серед цих конституцій найбільше значення мають — правний твір, перший договір України з Москвою 1654 року та конституція Пилипа Орлика 1710 року. Великий інтерес має Гадяцький договір 1658 року Івана Виговського з Польщею, автором якого був видатний правник Юрій Немирич. Повсякденне життя України будувалося «універсалами» гетьманів та полковників, які ці універсали писали за певною формою; їх підписував гетьман та прикладалася до них державна печатка. Вони регулювали державне життя, а також надавали землі старшині та мзнастирям, давали імунітети.

Всі ці пам'ятки права свідчать, що в Гетьманській державі були добрі фахівці — правники.

Внаслідок Визвольної війни 1648 року значна територія України була звільнена від польської влади. В новій Українській державі скасовано суди, які діяли в Польщі, та закони, якими вони керувалися. Цими законами були: Литовський Статут 3-ої редакції 1588 року, надрукований у Вільні в друкарні братів Мамоничів: в містах з Магдебурзьким правом діяли приватні збірники законів польських правників: Н. Яцкера — «Спекулюй Саксонум», П. Щербича — «Спекулюй Саксонум альбо Право Саске» та Б. Троїцького — «Порядок..» Всі ці закони були підтверджені в основному договорі Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. Це повторювалося в статтях наступних гетьманів. Таким чином територія, на якій діяли Литовський Статут та Магдебурзьке право, поширилася на Лівобережну Україну, де їх раніше не було.

У XVIII ст. життя Козацької держави ускладнилося, помножилися різного роду конфлікти, які вимагали судових рішень. З другого боку — за час війн Руїни зменшилося, властиво зникло багато судів, а сотники та полковники, які стали суддями козацьких судів, не були в стані виконувати судейські функції. По суті знавцями законів залишалися нижчі судові урядовці — писарі. Множилися скарги на суди гетьманові та московському урядові. Призначення в 1721 році Малоросійської Колегії, як апеляційної судової інстанції, не допомогло, бо члени її не розуміли мови, якою були написані закони. Тоді, року 1721, Петро І наказав перекласти закони на російську мову.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман І. Скоропадський скликав Комісію з українських правників для перекладу Литовського Статуту, «Саксону» та «Порядку». Праця Комісії тривала довго, але перекладу не закінчила. Року 1728 знову наказано — у відповідь на прохання дозволити надрукувати Литовський Статут та Магдебурзькі закони — перекласти їх на російську мову.

Року 1734 цариця Анна наказала перекласти «права... по которым судится Малороссийский народ» на російську мову, при чому була поширена компетенція Комісії, їй надано законодатний характер: вона мусіла зробити поправки та скоротити діючі закони; мала скласти проект Зводу нових законів для України. Працю Комісії закінчено 1743 року, але спочатку затримав Кодекс генерал-губернатор Бібіков, потім затримав Сенат, який надіслав його гетьманові К. Розумовському... в 1756 році. Для розгляду цього Кодексу гетьман скликав Комісію з представників генеральної та полкової старшини в 1759 році. Але до затвердження Кодексу не дійшло, бо значна частина присутніх не захотіла розглядати Кодекс і вимагала збереження Литовського Статуту без жадних змін (як було затверджено царями). Року 1763 гетьман знову зібрав на Раду старшину — генеральну та полкову — разом 150 осіб. Це були найвидатніші представники козацтва. Але й цим разом Кодексу не затверджено: «Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати найшляхетніший та найвільніший народ у світі», — так характеризувала Литовський Статут частина старшини, і почасти з патріотичних, почасти з станових мотивів не бажала зміняти його.

Так проект Кодексу і не дістав офіційної санкції. Проте, він «повнотою та ясністю викладу норм закону й абстрактних правних дефініцій та досконалою юридичною термінологією далеко перевищував існуючі тоді правні книги». Практично він був дуже поширений в Україні, з нього вивчали українське право і використовували його, як досконалий підручник-коментар до Литовського Статуту.

За час праці Комісії для складання нового Кодексу працювало в ній 49 осіб, серед них чимало видатних правників. Один із них, Ф. Чуйкевич, писав гетьманові К. Розумовському: «в своем регімен-ти многочисленные компуты ученых и грамотных персон изволите иметь». Найвидатнішим із діячів у Комісії був Василь Стефанович, який учився за кордоном — в Шльонську, Саксонії, Моравії, Празі, Відні, Римі, Міляні, Венеції, Бреславі, де року 1722 першим одержав степень магістра вільних наук і філософії. В Петербурзі був він професором філософії та реторики в гімназії, заснованій Теофаном Прокоповичем. Д. Апостол запросив В. Стефановича до Комісії, де він став головою. Одним із наступників Стефановича був М. Ханенко, високоосвічена і надзвичайно розумна особа. Було чимало видатних людей серед цих 49 членів Комісії; більша частина їх скінчила Київську Академію, частина — закордонні університети.

З матеріялів Комісії видно, яку велику наукову працю вели її члени, як добре обізнані були вони з тогочасною та старою правничою літературою, які бібліотеки мали. Наприклад, Київський бурмістер Нечай приніс до Комісії раритетні твори німецького криміналіста Б. Карпцова; бурмістер Філевич написав розділ про управу міста за Магдебурзьким правом.