Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

2. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД ОКУПАЦІЄЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ

а) Українська католицька церква в Галичині

Року 1772, після першого розбору Польщі, Галичина опинилася під владою Австрії, а року 1774 Австрія приєднала і трикутник між Серетом та Дністром — Буковину. Австрія дістала єпархії: Львівську, Перемиську, частини Кам'янецької та Холмської, і тоді почали вживати офіційно термін — «греко-католики» для позначення всіх католиків-українців.

Митрополит Пилип Володкович (1762-1778), Лев Шептицький (1778-1779), Ясон Смогоржевський (1787-1788) та Теодосій Ростоцький (1778-1805) перебували поза межами Австрії, в Польщі, а останній митрополит, Теодосій Ростоцький, з 1795 року перебував у Росії. Стосунки з митрополитами для католиків під владою Австрії були дуже тяжкі і могли відбуватися за посередництвом дипломатичних установ. Керували греко-католицькою паствою в Галичині два видатних єпископи: Львівський — Петро Білянський, з білого духовенства (1780-1798), та Перемиський — Максиміліян Рилло (1785-1794) — василіянин.

Галичина під час переходу її під владу Австрії була в тяжкому становищі: шведські війська, російська окупація, боротьба магнатів, загальна анархія, занепад зовнішньої торгівлі — довели країну до зубожіння. Занепала освіта, було чимало священиків, що не вміли навіть читати. Пани-поляки презирливо ставилися до українського духовенства, яке часто виконувало панщину нарівні з селянами.

Цісарева Марія-Терезія почала вживати заходів для поліпшення стану духовенства. Року 1774 у Відні засновано богословську школу для греко-католицького духовенства — «Barbareum», а року 1784 у Львові університет; року 1787 створено при ньому Studium Ruthenorum з українською мовою навчання.

Єпископ Львівський, Петро Білянський, особливу увагу віддавав народній освіті, наказував парохам дбати, щоб парафіяни будували школи. Перешкоджав брак підручників, а також спротив поміщиків, які не хотіли мати освічених селян. Справу освіти взяли до своїх рук Василіяни.

Тяжкою трагедією для культури Галичини було скасування манастирів: з 235 василіянських манастирів у Перемиській та Львівських дієцезіях на початку XIX ст. залишилося 14. Пропали коштовні бібліотеки, рукописи. Вплив Василіян на довгий час був спаралізований.

В обороні української культури стало біле духовенство, але серед нього було замало освічених людей.

Після третього розбору Польщі під владу Австрії перейшла Холмщина. Разом у трьох єпархіях — Холмській, Львівській та Перемиській — було 3.000 парафій. Тільки року 1806, після смерти митрополита Теодосія Ростоцького, цісар Франц І відновив Галицьку митрополію, до якої належали єпархії: Львівська, Перемиська та Холмська. Першим митрополитом Галицьким став єпископ Перемиський Антін Ангелович.

Митрополит Антін Ангелович (1808-1814) посідав митрополичу кетедру в тяжкі часи. Року 1809 Галичина була окупована польським легіоном армії Наполеона. Всі урядові посади обсаджено поляками або їх прихильниками. Українських священиків арештували і вивозили на суд до Любліну. Від митрополита вимагали, щоб він виголошував накази Наполеона. Церковні цінності сконфісковано. Митрополит примушений був тікати до Бескидів, але по дорозі був заарештований і відвезений на суд до Стрия, але, в той самий день австрійські війська розгромили польський легіон — і митрополита та його супутників звільнили. Своє правління Антін Ангелович присвятив головним чином відновленню зруйнованих поляками шкіл.

Митрополит Михайло Левицький (1816-1858) протягом свого 42-літнього правління боровся за піднесення престижу Української Католицької Церкви, дбав про те, щоб забезпечити її матеріяльно, щоб організувати шкільництво. Велику увагу приділяв він теологічній освіті. З великим трудом добився митрополит, щоб у Львівському університеті, який опинився в руках поляків, викладали українською мовою догматику, пастирське богослов'я та катехитику. Внаслідок його старань з 1856 року до шкіл катехитами стали призначати греко-католиків.

Багаторічна діяльність Михайла Левицького збіглася з добою Українського відродження. Взагалі духовенство грало велику ролю в культурному та національному житті Галичини. Воно було провідною верствою, бо шляхетство, за невеликими вийнятками, спольщилось. Перший гурток, який свідомо став на національний ґрунт, належав до духовного кола Перемишля. Постав він року 1816 під проводом М. Левицького, тоді ще Перемисьхого єпископа, та крилошанина Перемиської капітули о. Івана Могильницького, і визначив своєю метою ширення в народі освіти. З цього гуртка вийшло чимало видатних діячів культури; зокрема о. І. Могильницький — автор першої української граматики. З цього гуртка вийшла перша записка з вимогою рівноправносте і ствердженням культурної вартосте української мови. Звідси йшли різні заходи щодо українського шкільництва.

Після призначення М. Левицького на митрополита, наступник його, з 1818 року, єпископ Іван Снігурський купив друкарню, в якій друкували українською мовою релігійного змісту книжки. Снігурський особливу вагу звернув на підготову дяків, які разом із тим повинні були бути вчителями в парафіяльних школах.

У 1830-их роках виник у Львівській семінарії аналогічний гурток української інтелігенції, на чолі якого стояла «Руська Трійця»: М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Вони вивчали минуле України, її етнографію й рішуче боронили народню мову проте реакційних діячів, що намагалися зберегти стару, книжну, церковну мову. Перемога на деякий час залишилася на боці реакційної течії, до якої належало багато впливових уніятських діячів, що їм австрійський уряд передав цензуру українських книжок. Не витримали боротьби члени «трійці»: загинув Шашкевич, як парох убогої парафії; перейшов до поляків Вагилевич і нарешті Я. Головацький, професор Львівського університету, перейшов на службу до Росії. Перейшов й інший професор — видатний філософ, І. Лодій. Ці переходи до Росії завдавали великої шкоди українській справі, бо викликали обвинувачення в москвофільстві цілого руху та недовір'я збоку австрійського уряду та Апостольської Столиці.

Митрополит Михайло Левицький активно підтримував український національний рух, хоч не все духовенство розуміло важливість його діяльносте в цій справі. У 1816 році вибухла боротьба за письмо: австрійський уряд пропонував ввести латинку, митрополит Левицький став рішуче на захист кирилиці, і здобув перемогу.

Дуже багато ускладнень внесли в галицьке церковне життя єзуїта. Року 1820 Олександер І, як сказано вище, виселив єзуїтів поза межі Російської імперії і вони оселилися в Тернополі. Митрополит сподівався дістати від них допомогу в шкільній справі та в боротьбі з москвофільством. Проте, єзуїти, намагаючись вирвати Галичину з-під москвофільських впливів, перегинали справу в інший бік і сприяли переходам уніятів на латинський обряд.

Рішуче виступив митрополит на захист уніятів, коли в 1839 році Микола І зліквідував в Росії Уніятську Церкву. Року 1841 митрополит видав пастирське послання, в якому боронив унію й засуджував переслідування її.

Внаслідок зростання Львівської дієцезії (наприкінці 1840-их років в ній було 1.561.288 душ), року 1850 створено Станиславівське єпископство.

Року 1856 папа Григорій VI нагородив митрополита Михайла титулом кардинала, що значно піднесло авторитет Української Католицької Церкви серед інших Католицьких Церков.

Завдяки майже півстолітній діяльності митрополита Михайла Левицького уніятське духовенство твердо стало на чолі українського руху. «Святоюрська гора» і катедра св. Юра у Львові стали символом української самостійности. З неї пролунали заклики до боротьби за національну незалежність, з нею зв'язана була Головна Руська Рада 1848 року, яку очолював єпископ Григорій Яхимович, року 1860 призначений папою на митрополита.

Григорій барон Яхимович (1860-1866) був одним із видатних діячів України. Він брав участь у всіх виявах українського культурного життя і був, за виразом історика Української Католицької Церкви, д-ра Г. Лужницького, «володарем духової української держави». Тільки завдяки митрополитові Яхимовичеві визнано кирилицю нарівні з латинкою. Але боротьба між Українською і Польсько-Латинською Церквами загострювалась. Року 1861 вступила в силу нова конституція, яка дала полякам велику владу в місцевому самоуря-дуванні Галичини. У змаганнях за поліпшення долі українського селянства духовенство вело перед. Проте, йшла боротьба і всередині його, бо значна частина духовенства прагнула ближчих зв'язків з поляками. Року 1862 в Римі поляки та українці підписали «Конкордію» — договір, який визнавав повну рівноправність католиків та уніятів. Але насправді це залишилося тільки на папері.

Митрополит Спиридон Литвинович (1864-1869) був видатним ученим і парляментаристом. Найбільшою подією його правління було влаштоване ним у Львові урочисте святкування канонізації св. Йоасафата Кунцевича. На свято приїхав представник папи, і це піднесло престиж Української Католицької Церкви.

Усе правління митрополита Литвиновича було виповнене гострою боротьбою з польським вищим духовенством, яке намагалося підкорити уніятського митрополита польському архиепископові. Конкордія 1863 року не змінила справи. У цій боротьбі позначалися дві течії: одні греко-католики стояли за латинізацію обряду, і їх підтримували поляки, інші, т. зв. «пуристи», вимагали очищення обряду від католицьких впливів і повороту до первісних, східніх обрядів. Митрополит Григорій та Спиридон видалило кілька наказів, якими забороняли переходити на латинство, але ці накази не були виконувані. З противного боку — пуристи — у щораз більшому числі переходили до Росії. Постав т. зв. «уніятизм», себто погляд, що Уніятська Церква має бути третьою поруч із Римо-Католицькою і Православною. Відносини в Греко-Католицькій Церкві ставали все більше напруженими. Громадянство не погоджувалося з поміркованою політикою митрополита, і поволі осередок боротьби за національні інтереси переносився з «Свято-Юрської гори» (як то було за митрополитів Левицького та Яхимовича) до «Народного Дому», до світських діячів.

Митрополит Иосиф Сембратович (1870-1882) був переважно вчений, а не політик. Він не зміг знайти відповідного становища в боротьбі між москвофільством і латинізацією, яка захоплювала чимраз ширші кола. Політичний провід перейшов до рук т. зв. «староруської» партії москвофільської орієнтації. її орган «Слово» виступало так гостро, що митрополит заборонив його. Боротьба митрополита проти пияцтва, проповіді на цю тему духовенства, організовувані братства тверезости — викликали незадоволення впливової у Відні польської шляхти, яка мала монополії на продаж вина. До неспокою прилучалася реформа Чину св. Василія, яку Рим доручив перевести польським єзуїтам. Проти цього виступила українська преса обвинувачуючи митрополита в бажанні спольонізувати Василіян.

Не зміг Йосиф Сембратович знайти виходу в боротьбі між пуристами і прихильниками латинізації обряду. «Конкордію» скасовано завдяки українським послам у Віденському парляменті, що дало привід полякам посилити інтриги проти митрополита. На тлі цих настроїв року 1882 вибухла справа пароха Скалату, о. Івана Наумовича, що був відомий як громадський діяч, як посол до парляменту та як автор книжок для народу: він перейшов на православ'я, а за його прикладом наслідувало ціле село Гнилички, Збаражського повіту. До того прилучилася справа Ольги Грабар, доньки А. Добрянського, яку разом із групою інших осіб притягли до суду за державну зраду.

Усе це викликало зливу обвинувачень проти митрополита. Австрійський уряд наказав арештувати Наумовича, але російський уряд просив передати його до Росії. Цісар категорично зажадав «добровільного» уступлення митрополита, і після того він переїхав до Риму.

Митрополит Сильвестер Сембратович (1882-1898) дістав тяжку спадщину. Уся Галичина була захоплена боротьбою москвофілів і латинників. Польська шляхта, польський клір брали жваву участь у цій боротьбі, обвинувачуючи митрополита в москвофільстві. Селянство тягло теж до москвофільства. Митрополит не мав підтримки у духовенства, вища верства якого — «попократія» — ставилася з резервою до народництва. Проти митрополита, що шукав середньої лінії, виступали вороже молодь і клір.

Відносини між двома течіями ще більше загострила реформа Чину Василіян, яка почалася року 1882. Коли Василіяни спромоглися мати власний провід, єзуїти відійшли від них. Після того Чин св. Василія почав ширитися, засновано було його провінції в різних країнах.

Митрополит Сильвестер створив низку чернечих організацій: Товариство св. Петра, Згромадження Сестер Служебниць (1892), Товариство св. Павла, заснував Виховний Інститут для дівчат, Товариство для вдів і сиріт по священиках, дбав про школи, бібліотеки, читальні.

Року 1891 він скликав до Львова Провінціяльний Синод, участь у якому взяли 140 священиків і папський леґат. Року 1895 папа Лев XIII іменував Сильвестра кардиналом.

Наступник митрополита Сильвестра Сембратовича, Юліян Сас-Куїловський (1899-1900), вступив на митрополичий престіл у вересні 1899 хворий, і помер у січні 1900 року. Після нього на митрополичий престіл вступив єпископ Станиславівський, Андрей, граф Шептицький (1900-1944). Його майже півстолітнє посідання митрополичої катедри було цілою епохою в історії Української Католицької Церкви і самої України.