Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

ОСВІТА

1. Шкільна освіта

Нижча освіта в Україні була поширена. Відвідуючи Україну в часи тяжкої війни, в 1654-1655 роках, арабський мандрівник Павло Алепський писав, що більшість козаків — письменні і що навіть серед жінок та дівчат багато письменних: він бачив, як у церкві читали вони молитовники. Звичайно, цих слів не можна брати цілком на віру, але залишається безперечним, що загальний стан грамотности серед українських селян та козаків справив велике враження на уважного спостерігача.

Початкових шкіл в Гетьманській Україні було дуже багато. У XVIII ст. майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В манастирях теж були школи, в яких навчали ченці. В 1740-1748 роках у сімох полках: Ніженському, Лю-бенському, Чернігівському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому та Миргородському (про 3 полки бракує відомостей) було 866 шкіл на 1099 поселень; одна школа припадала пересічно на 1000 душ. В 1768 році, на території пізніших повітів Чернігівського, Городенсь-кого й Сосницького було 134 школи і на кожну припадало пересічно 746 душ. Ці цифри дуже важливі, бо в 1875 році на цій території було тільки 52 школи, і на кожну школу припадало 6.750 душ. Навчалися в цих школах у XVIII ст. діти старшини, козаків, духовенства, селян.

В 4-ох полках Слобідської України було 124 школи.

Найціннішою прикметою цих шкіл було те, що засновувало їх само населення, яке розуміло потребу навчання дітей. Сільська громада сама запрошувала вчителя, утримувала його й давала помешкання під школу. В місцевостях, де населення жило розкидано по хуторах, навчали дітей так звані «мандрівні дяки», переходячи з місця на місце.

В містах існували братські школи.

Значно гірше було на українських землях під польською владою. В 1676 році митрополит Кипріян II звернувся до Апостольської Столиці з проханням допомогти в справі заснування семінарії для підготови духовенства. Була заснована семінарія у Вільні, але ситуації це не направило. Трагедія українського населення під польською владою була в тому, що вища верства, шляхта — дедалі більше спольщувалася, а разом з тим занепадали та зникали братські школи. Народні маси залишалися без проводу. Брак шкіл для загалу, неосвіченість народніх мас були ще довго причиною того, що там не створилась українська інтелігенція. Чернечі чини не могли виконати того, що могло й мусіло виконати біле духовенство. Тому митрополит Ата-насій Шептицький дбав передусім про те, щоб виховати із священиків освічену, здисципліновану інтелігентну верству.

Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було всього лише 20 місць для українців, з того числа 16 — для світських людей.

Більше значення мали заходи оо. Василіян. В Умані 1765 року засновано манастир, а при ньому школу, в якій навчалося до 400 учнів. Цей манастир і школа були знищені під час Коліївщини. Васи-ліянські школи мали інший характер, ніж братські, які були все-станові, а василіянські шляхетські, католицькі.

Осередок вищої освіти в другій половині XVII ст. перенісся зі Львова до Києва, де розцвітала Братська школа, зреформована Петром Могилою на зразок єзуїтських колегій, забезпечена ним і мате-ріяльно і юридично (привілеєм Владислава IV 1635 року). Петро Могила притягнув до неї видатних професорів, яких виряджав для підготови за кордон. Число студентів школи — «спудеїв» — зростало.

Після смерти Петра Могили Братська школа стала йменуватися «Києво-Могилянською Колегією». Польський уряд не визнавав її за високу школу і не дозволяв викладати в ній богословських наук, щоб примусити учнів вступати до польських колегій. У Гадяцькому договорі в 1658 році Виговський вимагав зрівняти Київську Колегію в правах з Краківською Академією і надати їй титул Академії. Але цей договір не був зреалізований. Московський уряд в 1666 році, після пожежі, коли припинено навчання в Київській Колегії, спробував зліквідувати її, як «латинську», але сам воєвода Київський П. Шереметев рішуче висловився за збереження Колегії (в ній вчився син його, Б. П. Шереметев). Проте, ввесь час, поки царем був

Олексій, московський уряд ставився до Колегії вороже. Лише за царя Федора надано Колегії право викладати богослов'я. Року 1701 Колегія була перейменована на Академію, їй дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1.000 золотих.

Велику ролю відіграв у справі відродження Академії гетьман І Мазепа, якого митрополит Варлаам Ясінський називав «промис-лінником і благодітелем», а Теофан Прокопович — «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіянської». Єпископ Антоній Стаховський називав Академію «Києво-Могилянськими Афінами», укріпленими Мазепою.

Тісний зв'язок Київської Академії з Мазепою позначився в тих «панегіриках», які відмічали ролю Мазепи, як вождя України. Мазепа дійсно був меценатом і опікуном Академії. Він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті Служби Божі і в якому професори виголошували проповіді. Мазепа сам часто відвідував Академію, бував на її диспутах та виставах. В Академії вчилися обидва Мазепині небожі — І. Обидовський та А. Войнаровський. В добі піднесення української культури часів Мазепи Академії належало центральне місце.

За зв'язки з Мазепою Академія заплатила тяжку ціну: протягом майже 30-ти років вона не могла цілком отрястися від репресій Петра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в Академії «чужинцям», себто підданим Польщі. В лютому 1709 року замість 2.000 учнів було тільки 161. Лише за Єлисавети кількість студентів знову зростає: в 1744 році було їх 1.100.

Оправлятися від удару, якого завдав Академії Петро І, почала вона за Данила Апостола. Після блискучих професорів часів Мазепи, якими були Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський і особливо Теофан Прокопович, «мабуть, найвизначніший учений-енциклопедист (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної України», як характеризує Прокоповича О. Оглоб-лин, настав занепад. Характеристична для цієї доби «еволюція» Т. Прокоповича: в 1705 році він, присвячуючи Мазепі свою драму «Володимир», «славив його, як гідного спадкоємця Володимира Великого», і в «Слові» у день Володимира називав Київ «Другим Єрусалимом» — як антитезу «Третього Риму» — Москві. А в 1709 році, після Полтавської катастрофи, речник «Другого Єрусалиму» став неофітом «Третього Риму — Петербургу».

Повернути Киеву та Академії блиск і славу часів Мазепи не міг уже ніхто. Але за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського Академія почала знову поволі підноситися зі стану занепаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишалися в її володінні. Митрополит Рафаїл Заборовський з власних коштів підтримував Академію та її професорів, посилав здібніших учнів до закордонних університетів, допомагав бідним учням, прибудував другий поверх на будинку Академії, спорудженому Мазепою.

Нову добу піднесення пережила Академія за царювання Єлисавети та гетьманування Кирила Розумовського. Про стан її свідчать імена професорів 1740-их років: Юрій Кониський, Сильвестер Ласкоронський, Юрій Щербацький, Давид Нищинський, Манасія Максимович та інші, що «зробили б честь кожному західньоевропей-ському університетові», — пише О. Оглоблин

Кількість учнів Академії змінювалась.

Навчання в Київській Колегії було побудоване за зразком єзуїтських польських колегій. Було в ній 7-8 кляс, які поділялися на три цикли: нижчий — граматичний (інфіма, граматика та синтакса), середній — реторичний (піїтика та реторика) і вищий — філософський (діялектика, логіка та теологія). Остання кляса розрахована була на 4 роки. У викладах панувала латинська мова, але крім того вивчали грецьку та слов'янську мови. За методою навчання Колегія була схоластичною школою, як були схоластичними всі школи За-хідньої Европи того часу.

Колегія мала бути не тільки навчальною школою, але й школою моралі, благочестя, і в цьому дуже допомагали ті конгрегації учнів, про які була мова вище. Колегія була національною, всестановою школою, в якій навчалися діти духовенства, старшини, козаків, міщан, селян.

У Колегії, а пізніше в Академії, навчалися син Б. Хмельницького Юрій, племінники Мазепи та діти видатної старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського. Крім дітей української еліти, вчилися тут і чужинці: син воєводи П. Шереметева, Б. П. Шереметев, син Патрика Гордона. Серед слухачів було багато росіян, українців із Західньої та Правобережної України, із Сербії, Болгарії, Румунії, навіть із Греції.

Колегія, а потім Академія, були тісно зв'язані з Церквою. Ректорів Академії, що були завжди архимандритами Братського манасти-ря, обирали професори і затверджували митрополит і гетьман. З другої половини XVIII ст. входить у життя інший порядок: ректора стали призначати самі митрополити. Професори були переважно духовного звання.

Колегія й Академія жили спільним життям з Києвом, з Україною. Тут з участю професорів і старших учнів відбувались диспути, які притягали багато людей з міста. Деякі з диспутів були великими подіями в житті Києва. Наприклад, диспут 1646 року, на тему про ісходження Святого Духа, коли проти єзуїта Циховського виступав ректор Інокентій Гізель, або диспут 1663 року, коли ректор Йоаникій Голятовський виступав проти єзуїта Пекарського на тему вищої влади в Церкві.

Багато людей брало участь в урочистих церковних процесіях, в яких виступали ректор, професори та всі учні. Такі процесії бували в день Богоявления, Воздвижения Хреста, Трьох Святителів, Благовіщення. Особливо урочистим було «шествіє з вербою» — з церкви св. Юрія, біля св. Софії, на Поділ, до Братського манастиря.

Масу відвідувачів приваблювали театральні вистави, особливо на Різдво, коли студенти Академії виставляли п'єси на біблійні, історичні та моралістичні теми, з інтермедіями побутового характеру. Авторами їх були переважно професори Академії, серед них Йоаникій Голятовський, Теофан Прокопович та інші.

Значення Київської Академії в історії України було велике. За 150 років її існування навчалося в ній коло 25.000 українців. З цієї кількости вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, яка протягом XVIII ст. займала урядові місця. Переглядаючи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в Академії. З Академії вийшло те «знаменитое сословие войсковых канцеляристов», як назвав їх М. Грушевський, що «подготовляет национальное украинское возрождение XIX ст.», себто та армія урядовців полкових та генеральних канцелярій, серед яких були письменники, вчені, дипломатичні діячі, а головне — українські патріоти-автономісти, як характеризує їх О. Оглоблин.

Київська Академія була науковим осередком не тільки на Україну-Гетьманщину та Правобережну Україну, її професорів та вихованців з другої половини XVII ст. запрошувано до Московії, а пізніше — до Російської імперії. Вони фули організаторами і професорами шкіл у Московщині, займали місця архимандритів, єпископів, митрополитів. Вихованці Академії були також єпископами на Сибіру. Навіть Синод у своєму першому складі мав правлячу верхівку з українців: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. Кількість єпископів-українців була так велика, що 1754 року цариця Єлисавета видала наказ, яким дозволяла Синодові «представляти» кандидатів на вакантні місця архиєреїв та архимандритів — «великоросіян», а не тільки українців. За час з 1721 по 1750 рік не менше як 200 вихованців Академії займали видатні місця в Росії.

Багато вихованців Київської Академії займали світські посади в Росії, як професори російських університетів, перекладачі в різних установах (Г. Полетика), міністри (П. Завадовський, О. Безбородько, канцлер Російської імперії) та ін.

Київська Академія була зразком для інших шкіл України. Архиєпископ Лазар Баранович заснував Колеґіюм у Новгород-Сіверську, який року 1689 перенесено до Чернігова. Ввесь час ним опікувався Мазепа. Року 1722 Білгородський єпископ, Єпифаній Тихорський, заснував в Білгороді Колеґіюм з богословським курсом, який року 1726-7 перенесено до Харкова, де розвивався він дуже добре: в 1729 році було в ньому 500 учнів. 1738 року відкрито заходами єпископа Арсенія Берло семінарію в Переяславі, яку 1762 року перенесено до Полтави, де вона стала культурним осередком Полтавщини.

У середині XVIII ст. помічається охолодження світської молоді до Київської Академії. Воно позначалося між іншим тим, що в загальній кількості «спудеїв» починають переважати діти духовенства. В XVII ст. синів духовенства бувало не більше як третина (30%), в 1764-1765 роках на 674 учнів світського походження було вже 485 духовного (себто 42%), а в 1776-1777 роках на 345 учнів світського походження було вже 444 (себто бл. 60%) духовного. Це співвідношення спостерігається і в інших школах: в Чернігівському Колеґіюмі в 1730-1740 роках було близько 2/3 складу учнів дітей світських батьків; в 1790 році з 426 учнів тільки 40 походили не з духовних родин, себто менше як 10%. Київська Академія з її схоластичною програмою та богословським характером перестала задовольняти суспільство і щораз більше молоді переходить до інших шкіл: Московського університету, Медико-Хірургічної Академії тощо. До Медико-Хірургічної Академії з 1754 до 1768 року перейшло з Київської Академії понад 300 осіб. Також щораз більше молоді виїжджає вчитися до закордонних університетів: Гайдельберзького, Ляйпціґського, Кенігсберзького, Страсбурзького, до Італії, Парижу тощо. Через цю молодь затіснюється зв'язок України з західньоевро-пейською наукою.

Внаслідок прагнення молоді до світської науки роблено спроби реформувати навчальну програму в Київській Академії і внести в неї природничі науки, математику, медицину. Було чимало спроб заснувати в Україні університети: Мазепа плянував закласти університет в Батурині і перетворити на університет Київську Академію. 1766 року Рум'янцев проектував створити університети в Києві та Чернігові. В наказ депутатам до Комісії для складання нових законів в 1767 році українська шляхта вимагала заснувати університети в Києві, Батурині, Чернігові, Новгород-Сіверську, Сумах (накази шляхетства Київського, Ніженського, Чернігівського, Ста-родубського, Глухівського, Переяславського, Батуринського). Проте, всі ці заходи були марні: російський уряд не дозволяв Україні мати університети.

Про високий культурний рівень української еліти — старшини, вищого духовенства та міщанства — свідчить між іншим велика кількість бібліотек в Україні. Крім бібліотек Києво-Печерської Лаври й інших манастирів, а також бібліотеки Київської Академії, існувало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику та цінну бібліотеку; мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Голятовський, Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, М. Ханенко, Я. Маркович, С. Лашкевич, Кочубеї, К. Розумовський та інші. Із щоденників Я. Марковича, М. Ханенка та інших видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували часописи, що виходили різними мовами, стежили за сучасними культурними та науковими подіями. Поруч з новими виданнями різних авторів вони збирали давні рукописи, хроніки. У багатьох бібліотежах були книжки з математики, астрономії, медицини, не кажучи про право, історію, географію.