Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

5. Міщанство

Міщанство Лівобережної України було в значній мірі ізольоване від інших станів завдяки Магдебурзькому праву. Навіть у Хмельниччині не взяло воно участи, за невеликими вийнятками «покозачених» міст. Здебільшого приписувалися до козаків окремі особи, які потім поверталися до міщанства. Міщанство в XVII ст. було досить численною групою: до Хмельниччини на Правобережній Україні рахували його до 60% всієї людности. За Хмельниччини міщанство чисельно не змінилося, але змінилося його загальне становище. Польської панської влади не було, отже можна було вільно будувати своє життя, але тільки більші міста з розвиненою торгівлею та промисловістю зберегли самоурядування; менші підпали під козацьку управу. Взагалі козацька влада, особливо на півдні, приділяла мало уваги містам та їх інтересам. В них часто війтами були козацькі старшини і йшла боротьба між кандидатами — міщанським та козацьким, як було в Києві.

Містами, де були ратуші, правили козацькі отамани. Гетьмани рідко підтримували міщан у їх боротьбі з козаками і здебільшого ставали по боці козаків. Вище згадувалося, як Брюховецький пропонував навіть передати міста з усім населенням царській владі; це свідчить про те, як гетьмана мало цікавили міста з їх власним правом. Взагалі становище міщан було тяжке: на них лежав тягар різних податків, а в торгівлі вони часто стояли в гіршому стані, ніж козаки, які користалися привілеями безмитної торгівлі. Бували випадки, коли міщани, не знаходячи захисту, зверталися до царського уряду по оборону. Але московська влада сама найбільше школида розвиткові міст, вносячи всякого роду обмеження в торгівлі та промислах.

Міста України були невеликі і їдало населені. В Києві за списком 1723 року було лише 1.469 мешканців; з тієї кількости до багатої верхівки належало 119, а переважну більшість становили «мізерні», що мали лише хату — 925 мешканців, та «вдови мізерні» — 126, разом: заможних було 28,5°/о та «мізерних» — 71,5%. У Стародубі з 987 мешканців було теж коло третини заможних «майстратових», що мали посади в магістраті, «міщан можнійших ґендльових» 65 та міщан «пашенних» і убогих — 623.

У середині XVIII ст. в Києві було 2.454 будинки, в Полтаві — кругло 1.000, в Ніжені — 900, в Стародубі — 800. Була значна різниця між містами південної України і північної. В південній Україні міста роззивалися слабо, не була розвинена торгівля, мало промислових закладів; на півночі, навпаки: була більше розвинена торгівля з закордоном. В більших містах існували гільдії, які об'єднували купецтво, та цехи, які об'єднували майстрів. І гільдії, і цехи мали свої статути, управи, прапори, з якими виступали на святих.

В північній Україні значним торговельним осередком були Стародуб та Новгород-Сіверський. Найбагатшими купцями Стародуба на початку XVIII ст. були: Ширай Спиридон — війт Стародубський, бурмістер Є. Середа, «райця» П. Григорович, писар магістрату Ф. Дорофеев. Шираї створили цілу «династію» і в кількох поколіннях вели торговельні операції з Ґданськом, Москвою й Архангельськом. Вони зосередили в своїх руках широкого маштабу торгівлю, займали керівні посади в Стародубі і посвоячилися з впливовими старшинськими родинами.

Помітну ролю в житті Стародуба грав у XVIII ст. рід Тищенка-Лашкевича. Семен Тищенко торгував прядивом на Україні й за кордоном: в Кенігсбергу, Ризі, Архангельську. 1738 року він хотів був заснувати вітрильно-полотняну фабрику в Стародубському полку, але російська влада не дала дозволу. Рід Тищенка-Лашкевичів був споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Апостолами, Розумов-ськими, Кочубеями, Дунін-Борковськими, Миклашевськими і т. д. У Новгород-Сіверському в XVIII ст. виділяється родина Пригар, які вели широку торгівлю поташем, мали в лісах свої буди. Цей рід мав багато розгалужень: були Пригари в Ніженському, Чернігівському, Пирятинському полках. Вони мали зв'язки з багатьма старшинськими родами: зі Свічками, Гриневичами та з поважними духовними діячами.

Ці роди та чимало інших творили багатий український патриціят; вони брали участь не тільки в економічному, але й в громадському житті на керівних посадах міського самоурядування. Імена багатьох «патриціїв», серед яких були дослідники минулого, відомі в літературі. Під час закордонних подорожей запізнавались вони з західньоевро-пейською культурою. Деякі з них, в часах найбільшого уярмлення України російською владою, знаходили в собі мужність не запобігати перед російськими можновладцями, «а послідовно проводити свою політичну лінію, яка відповідала ідеям та інтересам української державности на тому історичному етапі», — пише О. Оглоблин, глибокий знавець української економіки XVIII ст.