Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

4) Військо

Основою війська України - Гетьманщини були козацькі полки. Тяжко підрахувати, скільки козаків бувало в армії під час Хмельниччини: під Львовом Хмельницький мав 200.000, а під Зборовом — 360.000, але в цю кількість входили не самі козаки, але й селяни, що приєднувалися до війська. Змінялася також кількість полків, залежно від території, яку охоплювала держава. За Хмельниччини було на Лівобережній та Правобережній Україні 17 полків: Білоцерківський, Брацлавський Кальницький (або Вінницький), Канівський, Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніженський, Паволоцький, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Гуманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський, деякий час — Биховський, або Білоруський. Після того, як Правобережна Україна відділилася, було 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніженський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський.

Кількість козаків у полках не була встановлена: за Хмельницького вона вагалася між 5.000 і 20.000. У 1651 році козацькі полковники оповідали московським послам, що кількість козаків у полках то збільшується, то зменшується: де раніш бувало по 1.000-2.000 козаків, стало по 5.000. В 1723 році здебільшого полки мали по 5.000 козаків, а Ніженський полк — майже 10.000.

Полки поділялися на сотні. Спочатку ці сотні дійсно мали по 100 козаків, і в полку, що мав 500 козаків, було 5 сотень. Але за Хмельницького назва «сотня» мала вже умовний характер: в полках було до 22 сотень, і кожна з них мала по 200, 250, 300 козаків. У XVIII ст. в сотнях козаків було значно більше: 1723 року — пересічно по 400, а 1782 року — понад 1.000.

Сотні ділилися на десятки, які звали куренями.

Козацьке військо поділялося на кінне та піше. 1723 року, наприклад, у всіх 10-ох полках було 16.540 піших козаків та 38.701 кінних, разом 55.241. До кожного полку входили кінні та піші козаки, і відношення між ними ввесь час змінялося. У Мринській сотні Ніженського полку кінні становили 3/4, а піші — ? загального числа. У походи, здебільшого йшли кінні, а піші козаки залишалися для сторожевої служби. До війська козак повинен був з'являтися з рушницею, шаблею, списом, порохом, кулями, а також з провіянтом і на доброму коні. В далекі походи провіянт та фураж везли возами.

З XVI ст. в козацьких військах була вже артилерія — генеральна, полкова та сотенна. Артилерією відав генеральний обозний, командував нею «гарматний.осаул», а обслуговував її великий штат гармашів та пушкарів.

Генеральна артилерія стояла в Батурині, де для неї були споруджені спеціяльні великі повітки («сараї»). Року 1708, коли Меншиков захопив Батурин там було 40 гармат.

У полках була своя артилерія: в Полтаві, 1709 року, було 12 гармат, а разом з гарматами сотенними було в Полтавському полку 19 мідних та 3 чавунних гармат.

Під час походів гармати перевозили волами або кіньми, на великих возах, що їх називали «палубами». Значна частина гармат були військові трофеї, переважно польські, але багато гармат та ядер відливали в Україні. Центром відливання гармат було місто Глухів. Порох виробляли по всіх полках.

Гармаші, пушкарі, людвисари діставали платню. На утримання артилерії були призначені села, а крім того платили грішми; від кожного двору посполитих брали податок.

У всіх полках були музиканти — трембачі, сурмачі, довбиші (літавристи), пищавки, які одержували розмірно велику платню.

Становище козаків було дуже тяжке. Відбували службу вони на власному утриманні, на власних харчах і, як згадано, власним конем, з власною зброєю. Платні вони не одержували, крім рідких вийнят-ків, коли полки були в далеких походах. Козаки убожіли: господарства їх, коли перебували вони то на Балтицькому узбережжі, то в Польщі, руйнувалися без господарів. Протести козаків проти такого роду служби прибирали різних форм: вихід з козацтва, приписування до посполитих, втеча з війська, наймання заможнішими козаками «заступників», яких ставили вони до війська замість себе. Час від часу вибухали повстання, як було, наприклад, 1687 року, коли козаки Гадяцького полку вибили свою старшину. Тяжкий стан козаків погіршувала праця над будовою кріпостей — Київської, Української лінії, Петербургу тощо.

Царський уряд вживав різних заходів, щоб зберегти козаків, як військову силу. З цією метою 1735 року був введений поділ козаків на «виборних», що служили в армії, і на «підпомічників», які господарювали й забезпечували всім потрібним виборних козаків. В той же час суворо забороняли вихід козаків з полків і переходи в селяни. Не зважаючи на всі ці заходи, кількість козаків зменшувалася: року 1736 було 20.000 козаків, а 1764-го вже тільки 10.000.

Одночасно з козацьким військом були наймані війська. Вже у війнах Хмельницького брали участь наймані загони сербів, волохів, німців, драгунів, найманих українців, постійні загони татар.

Виговський в Гадяцькій угоді 1658 року застерігав за Україною право мати 10.000 найманого війська. Дорошенко мав найманих турецьких «сейменів», серед яких були й українці. Не зважаючи на незадоволення козаків, їх кількість доведено до 1.200. Коли він зрікся гетьманства, «сеймени», або «сердюки», перейшли на Лівобережну Україну, і Самойлович прийняв їх на службу, як піхоту.

Многогрішний зорганізував з охотників «компанійський» кінний полк. Конотіпська рада 1672 року ухвалила скасувати і сердюцькі піхотні і компанійські кінні полки, але року 1687 вирішено їх поновити. За Мазепи було їх уже 8 полків. Організація полків була така ж, як козацьких, але вони безпосередньо підлягали гетьманові: їх уживали гетьмани для особистої охорони, для поліційної служби та сторожової служби на кордонах, для затримування втікачів і т. п. Полки були невеликі, не більше як 500 чоловік у кожному. Охотні полки не були зв'язані з територією, як козацькі, і носили імена своїх полковників: Новицького, Кожуховського, Ґалаґана та інших.

Становище найманих полків було ліпше, ніж козацьких: вони Діставали з'державного скарбу платню, їх розміщали на «квартири» та на утримання по селах. До цих полків заборонялось приймати селян і особливо козаків. Самойлович мотивував цю заборону так: якщо почати приймати козаків — всі козаки підуть до охотних полків.

У походах військом командував гетьман або, якщо його не було, наказний гетьман. Здебільшого «наказним» гетьманом призначали генерального обозного або осаула. Дуже часто виступали наказні гетьмани за Мазепи. Так само, коли не було полковника — командування перебирав наказний полковник. До кінця XVII ст. козацьке військо зберігало свою організацію та єдність. Петро І почав розбивати козацьке військо на частини, приділяючи їх до російських військ. Цю систему практикували і в XVIII ст., приділяючи з кожного полку по кілька сотень до російських військ. Це сприяло втраті козаками почуття національної єдности і викликало у них незадоволення.

У XVIII ст. козацьке військо швидко втрачало свої високі якості. Козацтво, зубожіле, втрачало свій войовничий характер. Військова техніка теж не відповідала вимогам часу. В походах, які руйнували добробут козаків, вони виступали як допоміжна сила (розвідка, охорона таборів, шляхів тощо) і не становили основної частини армії.