Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

Репресії. Друга світова війна

30-ті рр. стали складним часом випробувань для українського народу. У цей час в Радянському Союзі було встановлено сталінський тоталітарний режим.

Процес відродження української культури, що розгорнувся у 20-х рр., на жаль, був дуже рано перерваний.

Під загрозою репресій у різний час деякі митці та вчені виїжджають за кордон (О.Олесь, В.Винниченко, Є.Маланюк, Ю.Клен, О.Теліга, О.Ольжич, О.Кошиць, Д.Антонович, Д.Чижевський та ін.) та своєю діяльністю сприяють посиленню інтересу світової громадськості до української культури.

30-і рр. – це час масових репресій у середовищі інтелігенції. У всіх сфабрикованих справах судили не якихось злочинців і контрреволюціонерів, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу. У суспільстві сформувався духовно-ідеологічний монополізм, всі галузі культури підпадали під ідеологічний тиск. За правління Сталіна відбувалася де- інтелектуалізація та дегуманізація суспільства, бо жертвами репресій ставала духовна еліта країни – вчені, вузівські викладачі і студенти, митці (С.Єфремов, М.Старицька-Черняхівська, М.Зеров, М.Куліш, Л.Курбас, М.Ірчан, Остап Вишня, З.Тулуб, Б.Антоненко-Давидович, І.Кулик, І.Микитенко, В.Підмогильний, Є.Плужник, В.Поліщук, О.Слісаренко, М.Бойчук, Ю.Михайлів, І.Падалка, В.Седляр та інші).

Зазнавали переслідувань священнослужителі. У 30-х рр. укорінилася думка про ворожість релігії. Вважалося, що вона відімре в міру зникнення класових розбіжностей і класового суспільства, що її породило. Священників і ченців виселяли, позбавляли громадянських прав, а культові споруди руйнувалися чи передавалися на господарські потреби. У період боротьби з релігією та церквою було втрачено велику кількість культурних пам’яток: ікон, старовинних книг, речей церковного вжитку, серед них Михайлівський Золотоверхий собор (ХІІ ст.), церква Богородиці Пирогощі (ХІІ ст.) та інші споруди.

Нещадних переслідувань в Україні зазнали Російська православна та греко-католицька церкви, а парафії УАПЦ були ліквідовані та підпорядковані московському патріархату. Всього у 30-х рр. в Україні була припинена діяльність близько 80 відсотків церков.

У 30-х рр. були заборонені твори значної кількості дореволюційних вчених та митців демократичного напряму, а також твори репресованих письменників (М.Драгоманова, Б.Грінченка, М.Костомарова, М.Максимовича, П.Куліша, В.Винниченка, М.Грушевського, М.Куліша, М.Зерова, Г.Косинки, М.Ірчана, Л.Старицької–Черняхівської та інших).

Друга світова війна стала тяжким випробуванням для нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, були знищені цінні пам’ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції. Тисячі музейних експонатів були вивезені за кордон і не повернуті після закінчення війни.

Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика („Слово про рідну матір” М.Рильського, „Клятва” М.Бажана, „Любіть Україну” В.Сосюри, „Весна”, „Голос матері” П.Тичини, „Україна в огні”, „Ніч перед боєм” О.Довженка, „Ярослав Мудрий” І.Кочерги, „Зенітка” Остапа Вишні).

Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п’єси О.Корнійчука, І.Кочерги, Л.Леонова, К.Симонова, виступали з концертами і виставами перед бійцями військових частин на фронті і в тилу.

Українські кінематографісти в час війни працюють над створенням хронікально-документальних та художніх фільмів („Битва за нашу Радянську Україну”, реж. О.Довженко; „Як гартувалася сталь”, „Райдуга”, реж. М.Донськой).

Після перемоги у війні в суспільстві з’явилися надії на демократизацію життя, на утвердження поваги до особистості, її людських та політичних прав і свобод. Натомість влада намагалася зміцнити тоталітарний режими. Були повторно репресовані люди, які вже вийшли з місць позбавлення волі, військові, що потрапили до німецького полону.

У перше повоєнне десятиліття тривав ідеологічний диктат та тиск на митців. Тема війни залишалася домінуючою, але акцент робився на переможному, завершальному етапі війни, причини поразок і тяжких втрат у літературних творах не висвітлювалися. Після смерті Й.Сталіна ряд письменників засудили прояви безконфліктності, тенденцій прикрашання дійсності й ілюстративності, хоча процеси оновлення в літературі й мистецтві були незначними.

Тривало адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У 1946–1948 рр. приймаються постанови ЦК ВКП (б) „Про журнали „Звезда” і „Ленинград”, „Про кінофільм „Велике життя”, „Про оперу „Велика дружба” В.Мураделі” та інші, що грубо і некомпетентно втручалися в творчий процес, не залишали місця свободі творчості митця. У перші повоєнні роки було безпідставно розкритиковано і звинувачено в буржуазному націоналізмові наукові праці „Короткий курс історії України”, „Нарис історії України”, твори М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Смолича, К.Данькевича.