Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська мова в XII—XVI ст.

Те, що риси української мови чітко помітні в давньоруських пам’ятках культури, є зрозумілим. Адже джерелом мови, джерелом культури стала мова народу, що надзвичайно високого розквіту набула ще в доісторичному (язичницькому) фольклорі. Наші далекі предки розуміли важливість рідної мови. Доказом є те, що Ярослав Мудрий в ім’я блага, честі, культури народу не тільки зводив міста, творив закони, будував незрівнянну Софію Київську, а й збирав книжників, створював бібліотеки, сприяв розвиткові письменності. Доказ і те, що стосовно народної мови була розроблена державна політика. Сутність її відома з тогочасних документів (літописів). Вона була спрямована на те, щоб чужоземні мови не витісняли рідної, бо вона була символом «землі», самого народу. Про необхідність знати, шанувати, плекати свою мову говорилося у вельможних палатах і з церковних амвонів, у княжих указах, філософських трактатах і літописах. Водночас суворо застерігалося проти нехтування нею. Коли ж хто ганитиме слов’янську грамоту, говорилося в «Повісті минулих літ», хай буде відлучений від церкви, аж доки не виправиться.

Закономірно, що «слов’янська» мова в Київській Русі досягла надзвичайно високого розвитку: стала мовою освіти, науки, законодавства, релігії, а також літератури і всієї культури. Ще в «Ізборнику Святослава» 1073 р. вказувалося: вітчизняне слово — барвисте й багате, глибоке поняттями і надзвичайно розмаїте образністю. Писемним пам’яткам цього періоду («Галицько-Волинський літопис», «Слово о погибелі Руської землі», «Києво-Печерський патерик») притаманні образність, урочистість стилю, народнопоетичні вислови, афоризми.

Логічно, що в наступні епохи українське Слово (тоді — «руське») мало державну вагу. Навіть коли утворилося Велике князівство Литовське, складовою частиною якого після татаро-монгольської руїни стала і Україна, — у його Статуті було записано: «...А писар земський маєт по-руську літерами і слови руськими всі листи, виписи і назви писати, а не іншими, єзиком і слови» (1588 р.). Незважаючи на велику військову могутність, Литовське князівство визнало руську мову за державну. Про це свідчать пам’ятки ділового письменства, грамоти ХІV—ХVІ ст., «Судебник» Казимира Ягайла 1468 р., «Литовський статут» 1566, 1588 рр.

Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: «Литовський літопис», «Люцидарій», «Четьї-Мінеї».

Люблінська унія 1569 р. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові українських грамот з’являється чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалась із слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських фонетичних форм. Найстійкішим залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої української народної мови та пам’яток Київської Русі.

Але боротьба православ’я з католицизмом певною мірою впливала на розвиток писемних пам’яток. Оборонці православ’я вважали, що треба писати старослов’янською, а католики ганьбили старослов’янську як непридатну до церковного письма. Потреба зберегти старослов’янську мову в культурно-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови, української культури.

Оскільки старослов’янська мова вже в IX ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою і застосовувалась тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються словники, які подають переклад зі старослов’янської мови — українською народною мовою.

Видатною пам’яткою староукраїнської мови є «Пересопницьке євангеліє», написане у 1556—1561 рр. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Протестантські рухи XVI ст. сприяли тому, що до писемної мови щодалі більше залучалися слова з простонародної української мови. У цей період розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха була «порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література», коли писали «мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України». І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов’янська, латинська, польська, російська), уже з’явилися твори, написані мовою, близькою до народної української.

За свідченням сучасників, тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов’янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 р.). Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ’яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою є думка І. Франка, що «Енеїда» Котляревського «не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції».

У другій половині XVI ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький. Тут видаються книжки й формується книжна українська мова, яку розвивали письменники XVII ст.