Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Першопочатки української національної мови

Наукові джерела стверджують, що окремі фонетичні, граматичні та лексичні риси української мови засвідчені писемними пам’ятками ще з ХІІ ст., а в ХIV—XV ст. у своїй фонетиці, граматичній будові, словниковому складі сформувалася як окрема східнослов’янська мова — мова української народності, а в подальшому — як українська національна мова. Однак, на думку автора цього дослідження, наша мова сягає своїми початками в глибину тисячоліть.

Історія кожної мови нерозривно пов’язана з історією і культурою народу, який є носієм цієї мови, її творцем. К. Д. Ушинський, який був обізнаний із станом життя, виховання, освіти в Росії й Україні, у праці «Рідна мова» писав: «Людина довго вдихала в себе повітря, перш ніж дізналася про його існування, і довго знала про існування повітря, перш ніж відкрила його властивості. Початок людського слова взагалі і навіть початок мови того чи іншого народу губиться так само в минулому, як і початок історії людства і початок усіх великих народностей, хоча б як там було, в нас є, однак, тверде переконання, що мова кожного народу створена самим народом...»

Про мову протоукраїнських племен ми можемо говорити тільки з деяким припущенням. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої мови, точно встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.

Так, відзначаючи самодостатність української мови (а не діалекту російської чи польської), ще в 1826 р. видатний чеський філолог-славіст П.Й. Шафарик писав: «Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою.

Початки малоруської мови знаходимо в письмових пам’ятках ХІ—ХІІ ст., повністю вони себе виявили в грамотах галицьких і володимирських князів ХІVст. …»

Відстоюючи права української мови, академік Олексій Шахматов — один з небагатьох неупереджених російських учених та Агатангел Кримський — український енциклопедист, мовознавець (знав п’ятдесят мов), дослідник української та східних культур, поет, писали: «Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VІІІ чи на початку IX віку».

Самостійність української мови відстоює і академік Михайло Грушевський, який історію, мову, культуру народу мислить і в органічному зв’язку, і в руслі загальносвітового розвитку. «Якщо філологи сперечаються про те, чи самостійну мову складають українські діалекти, чи тільки наріччя руської мови, що обіймає також діалекти великоросійські та білоруські, — писав він, — то це, власне, суперечка більш формальна, суперечка про слова: поняття мови і наріччя — поняття гідності, і навряд чи можна встановити, які кількісні і якісні ознаки дають групі говірок право на титул самостійної мови. Значно важливіше, — і тут не може бути суперечки, — що група українських говірок являє окремий, більш або менш самостійний лінгвіністичний тип, пов’язаний відомими рисами, що об’єднують різноманітність українських говірок в одне ціле — все одно, назвемо його мовою чи наріччям. Ці риси особливо помітні у вокалізмі і різко відрізняють українські діалекти, передусім їх центральну групу, дають їм своєрідну фізіологію. Оті одмінності проявляються уже в найдавнішу епоху писемності, найстаріших місцевих пам’ятках ХІ—ХІІ ст., що, між іншим, цілком зрозуміло, позаяк найголовніші діалектні групи у слов’ян ведуть свій початок, безперечно, іще з праслов’янської епохи».

В іншій праці («Про українську мову і українську школу») М. Грушевський пише: «В найдавніших писаних книгах, які тільки маємо — XI віку, тому 800 літ і більше, як Ярославові сини в Києві панували вже добре видно, що не однакова була мова на Україні і в Великоруських північних сторонах. Писали тоді книжною, славянською мовою, домішуючи і народного говору, і видно, що інший він був в українських сторонах, інакший у великоруських. З часом та народна мова все більше відмінялася, кожна в свій бік, і все менше ставала схожа між собою, і так виробилася теперішня українська мова і теперішня великоруська, що інакше звуть її руською, московською, або кацапською. Українська мова також стара, споконвічна, як і великоруська».

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка «А ми просо сіяли» існувала в Україні вже в І тисячолітті до н. е. А колядки про створення світу птахами (тобто з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішньої мови українською, адже християни не мали в тому потреби. Підтверджує це і той же П. Шафарик, коли пише: «Із всіх слов’янських народів українці мають, мабуть, найбільше народних пісень...»

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки свідчать про наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї, тощо ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне письмо, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так, іранський письменник Марваруді констатує, що в «хозар є також письмо, що походить від руського», і що воно схоже на грецьке.

Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.

Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записки, ймовірно, робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Добре збереглися графіті, накреслені на свіжій не обпаленій глині.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український філолог, відомий також як митрополит Іларіон. Його праця «Слов’янське письмо перед Костянтином» переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані». Ця подія датується 860—861 рр. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.

Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у праці «Походження слов’янської письменності».

Збереглося «Житіє Кирила», написане, як уважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Константинополем.

Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді моравський князь Ростислав звернувся до Патріарха Константинопольського з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов’янські мови. У цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу для них богослужебних книг.

Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов, як свідчить ченець Храбр, і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писали?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських. Можливо, саме їх додав Кирило до існуючої грецької абетки? Але ж у «Житії» повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй учені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.

Тому дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та ін.) уважають, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не здобув загального визнання через свою ускладненість. Назва ж «кирилиця» закріпилась за нашою та деякими іншими слов’янськими абетками (наприклад, болгарською) ще з давніх часів через плутанину або для уславлення видатного місіонера християнства з подання Константинопольського патріархату.

Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіті на стінах Софії Київської: літери визнано протокирилицею. Крім текстів там було відкрито саму абетку, яку, мабуть, записав давній книжник для пам’яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою. Ця абетка була простішою від кирилиці і мала 27 літер, серед яких 23 грецькі і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки, як Ж, А, Ь, Ь, W (юси, глухі голосні, омега) та інші поступово зникли як зайві.