Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Трагедійність культурного відродження 20-х—30-х років

Більшовицький лозунг культурної революції ґрунтувавсь на знищенні і російської, і української культур та створенні єдиної — пролетарської, потім перейменованої в соціалістичну (національної за формою, соціалістичної за змістом). На противагу цьому в Україні сформувався свій культурний центр, культурним процесом керували українці, які були у складі державного радянського апарату. Була вироблена власна культурна політика. Нею стала українізація. В освіті цю політику проводили керівники цієї ланки — Еллан-Блакитний, Гринько, Шумський, які підтримували і творили нову освіту.

Культурну політику більшовиків цього часу дослідники поділяють на такі періоди:

1917—23 — русифікації;

1923—32 — українізації;

1933 — совєтизації.

Коли не можна було подолати народ за допомогою зброї (повстанці — селяни гостро заявили про себе), політика русифікації змінилася українізацією: звертали увагу на мову, культуру, самобутність. Але це був лише тактичний хід. Висувався принцип вільної конкуренції культур.

«Зробити так, — говорив Зинов’єв, секретар Комінтерну, — щоб ніхто не міг запідозрити, ніби ми хочемо перешкодити українському селянину говорити українською мовою. За 10 років переможе та мова, що має більше коріння, яка є життєвіше, культурніше».

Декретом про українізацію 1 серпня 1923 р. вводились різні курси, атестація — обов’язкове вивчення мови, збільшено кількість українських шкіл, сталися зрушення у сфері театру і кіно. Це діяльність Леся Курбаса і О. Довженка. Було два культурні центри: Київ і Харків. У Києві — Михайло Грушевський, а також Микола Зеров — видатний літератор, провідник неокласиків, його твір «До джерел»; у Харкові — Микола Хвильовий (1893 р. н.), людина пристрасна, творча. Він відстоював духовну незалежність України, вважав, що Україна має рівнятись на психологічну Європу на чолі азійського ренесансу. Він закликав рівняти українську літературу на кращі європейські зразки. У 1926—1928 рр. було створено Вільну академію пролетарської літератури — ВАПЛІТЕ. У Києві розвивається неокласичний рух у літературі — Микола Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт, П. Филипович. У цей час розпочинають активну творчу діяльність П. Тичина, В. Сосюра, А. Головко, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний та ін.

У 1928—1933 р. нарком освіти М. Скрипник веде українізацію по-новому. У резолюції ВКП(б) від червня 1926 р. підкреслювався вільний розвиток української культури, усіх досягнень світової культури. Він проводить акції допомоги українцям Зеленого Клину, на Кубані, на Воронежчині та Курщині, у Казахстані.

У 1933 р. посилились репресії, розпочато наступ на українську культуру. Осуджуються такі ухили, як шумськізм, хвильовізм, волобуєвщина.

У 30-ті роки сфабриковано процеси СВУ, СУМ, розгромлено Українську академію наук.

45 звинувачених — академіки, професори, інженери, лікарі, науковці, письменники, студенти. Було засуджено і фізично знищено десятки тисяч людей, близько 2 тис. членів Спілки української молоді.

У мистецтві і літературі в цей час культивувався символізм, модернізм. Серед представників цих напрямів були і модерністи старшої генерації: Олесь, Вороний, Чупринка, Філянський.

З молодих символістів особливо виділявся Павло Тичина. Серед футуристів найяскравішим був поет Михайло Семенко.

Навколо журналу «Авангард» сформувалась група «конструктивних динамістів», яка виступала за європеїзм у літературній творчості.

30-ті роки для української культури були роками втрат, інтелігенція, творчі діячі винищувались морально і фізично. У листопаді 1937 р. в урочищі Сандормох розстріляно 1111 діячів української культури, в’язнів соловецьких таборів, серед них поети, художники, у тому числі й ректор КІНГу М. Л. Баран. Деяка частина інтелігенції змушена була прилаштуватись до умов тоталітарного буття. Етноцид, голодомор, надумані політичні процеси національну культуру і навіть свідомість народу загнали в підпілля.