Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Роль «Старої громади», «Молодої громади», журналу «Основа» в розвитку культурно-історичної думки

Уже в 30-х роках ХІХ ст. 21-річний Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яков Головацький очолили гурток «Руська трійця». Живучи у Львові вони видавали в Будапешті журнал «Русалка Дністрова». Завдання гуртка і журналу — усе та ж пропаганда мови, підвищення національної самосвідомості народу. У 1868 р. було організовано у Львові товариство «Просвіта», яке своїми виданнями несло слово правди в народ. Значну роль у суспільно-політичній роботі відігравала київська «Громада», яка ввійшла в зв’язки з Петербурзьким центром при журналі «Основа» і виступала як представник української громадськості. «Громади» виникли також у Харкові, Чернігові, Полтаві. Вони несли в маси освіту, культуру, ідеї як українського лібералізму, так і демократизму. У діяльності цих організацій брала участь і частина революційної молоді. Боротьба проти національного і культурного гніту в «громадах» виступає на перший план. Згодом ідеї українофілів зливаються з ідеями соціально-демократичного напрямку. Характеризуючи політичні ідеали української соціально-демократичної партії, С. А. Подолинський у листі від 4 травня 1875 р. до редакції журналу «Вперед» зауважував, що українська соціально-демократична партія не має чіткої організації, не має програми, а «має всього більш схожості з анархістами Западної Європи» (Український історичний журнал. — 1968. — № 9. — С. 128).

Сергій Подолинський — видатний український мислитель і вчений, громадський діяч світового значення. Його «енергетичну теорію» сучасники розцінюють як «прорив у світову науку». Він був чи не першим, хто звернувся до аналізу економічної культури українців, володіння технологіями, наявності сучасних знарядь праці, культури ґрунтів і землеробства, свідомого ставлення до праці, підприємливості, високої духовності особистості, яка є базою розумного господарювання. Він порушував питання взаємозв’язку особистого, суспільного і космічного в економічній культурі.

«Громади» об’єднували людей з поглядами досить широкого спектра й революційного напряму, і виключно культурницького та ліберального.

У Києві діяли «Стара громада» і «Молода громада». У «Старій громаді» працювали В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Бернштейн, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач та ін. [19, с. 144].

Оскільки на політичну діяльність накладалось суворе табу, то основною сферою діяльності «громад» була культурно-освітня.

Вуалюючи значення «Громади» у заяві, опублікованій у недільному додатку до «Московських ведомостей» «Современная летопись», громадівці пишуть: «Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, адже всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити... Єдине діло справжніх друзів народу у теперішній час — допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні та політичні балачки, і дожидаючи терпляче часу, коли нарід буде в стані говорити з нами про речі, недоступні для його розуміння, а тому загадкові для нього, темні й непотрібні» [14, с. 272].

Однак діяльність «громад» була наскільки культурницькою, настільки і політичною, вони готували ґрунт для політичного і національного відродження народу. Імперські репресії і 1863 р., і 1876 р. мали за мету загасити ці вогники національно-державної самосвідомості. Важливим осередком культурно-політичного спілкування, обміну думками був журнал «Основа», що видававсь у 1861—1862 рр. у Петербурзі. Панівним його напрямом був ліберальний. Це, зокрема, матеріали національно-культурного руху українського народу, економічні питання. Спираючись на економічні висновки, «Основа» ратує «за централізацію національну». Громадівці проводили величезну цілеспрямовану культурницьку роботу. Адже уявити собі Україну без творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Миколи Лисенка, Михайла Старицького неможливо. А все це «Громада». Царський уряд заборонив «Громаду». Основні її ідеї стали програмними в діяльності новонароджених українських політичних партій. Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-федералістів, які формувались наприкінці ХІХ ст., створюють 4 березня 1917 р. Центральну Раду — перший український парламент.

Найяскравішою зіркою «Громади» був Михайло Петрович Драгоманов. Сьогодні його ім’ям названо Київський національний педагогічний університет, вулиці. «В особі Драгоманова, — писав Іван Франко, — побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця» [24, с. 475]. Драгоманова по праву вважають українським Герценом. 1876 р. він розпочинає видавати в Женеві українське видання «Громада». Це був найважливіший етап його життя. Що ж лежить в основі поглядів Михайла Драгоманова?

Свобода особистості, її щастя, добробут — основа всіх його прагнень культурних, соціальних і політичних. Ця свобода має забезпечуватись громадою — основним політичним осередком суспільства. Для України громада те ж саме, що для Європи партія. Це спілка громадян, об’єднаних спільною метою. Із таких національних спілок складається держава і людство.

У «Передньому слові до «Громади» читаємо такі думки:

• «Жити по своїй волі на своїй землі».
• «У рівності і спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі для людей маючих свої держави і не маючих їх».
• «Громада мусить бути спілкою вільних людей».

В основі державотворчого розуміння Драгоманова лежать поняття: кожна нація має бути господарем свого дому; і сила нації в її народі, її селянстві. Мужицтву ніхто не поможе, крім його самого. «Сам народ український мусить впорядкувати свою долю». Отже, свобода особистості, свобода нації і її гарант сама нація, її незалежна держава. Це головні поняття в ідеї правової культури, загальнолюдських цінностей, чергові камені в споруду яких поклав слідом за запорозькими козаками і Михайло Драгоманов.
А от завдання перед українською інтелігенцією, інтелектом нації. Вони мусять не покидати Україну, стояти на тому, що кожен, хто виїхав з України, «кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, мовлене не по-українському — є видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не вернеться в неї ні звідки».

«Ми визнаємо важливість найголовнішої національної ознаки, народної мови, як способу морального зв’язку між людьми», — пише Драгоманов у листах на Наддніпрянську Україну. Драгоманов, 160-річчя з дня народження якого відзначив світ 8 вересня 2001 р., близький нам як невтомний борець за свободу не тільки українського, а й усіх пригноблених народів. У його творчості і поглядах особливо простежується обстоювання єдності національних та загальнолюдських інтересів. Його орієнтація на досягнення європейської цивілізованості і сьогодні є дороговказом для українського народу. Його європейське мислення і загальнолюдський світогляд є прикладом для кожного будівника незалежної української держави.

Цікаву характеристику дає Іван Франко атмосфері, у якій формувався світогляд Драгоманова: «Та сфера, то була українська, в значній часті помосковлена інтелігенція лівобережної України. Давня козацька традиція тут ще до початку ХІХ віку зрослася з ліберальними ідеями Західної Європи. Був тут французький республіканізм з його невірою в авторитет державний і церковний, був і російський критицизм з його невірою в суспільний устрій Росії, були й останки козацького автономізму з нехіттю до московської централізації» [24, с. 475].

Ці «останки» цінні і тим, що дають загальне уявлення про стан суспільної думки в Лівобережній Україні в першій половині ХІХ ст.

ХІХ ст. — століття формування національної свідомості як європейських народів, так і українського. На початковому етапі відбувалось нагромадження документів, фольклору, створення духовної теоретично-наукової бази. На наступному, культурницькому етапі відроджувались національні мови, розширювалось їх використання в науці, літературі, театрі, освіті. Останні десятиріччя ХІХ ст. — початок ХХ ст. — це період становлення національно-політичних організацій і партій, відродження, формування національної самосвідомості.

1891 р. група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком, Миколою Міхновським, Михайлом Базькевичем, Миколою Байздренком створила братство «тарасівців».

Цікаві висновки, які ми читаємо в «Програмованих засадах братства «тарасівців»: «Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не можуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна...»

Високі завдання відводили «тарасівці» інтелігенції: «... Щоб зробитися й стати дійсно освіченим і корисним українцем, то се вимагає від чоловіка дрібної, повсякденної непомітної для інших духовної роботи, бо кожна велика ідея вимагає духовної сили» [18, с. 23].

«Ми маємо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть в Україні» [там само].
Практичну діяльність товариства визначали як культурно-просвітню до певного періоду. Соціально-економічний напрям програми — це прагнення «такого ладу, у якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, однаково забезпечених національно-свідомих братів-працівників» [18, с. 25].

У січні 1890 р. в Харкові виникла Революційна українська партія, до якої входили студенти: Л. Матусевич, Ю. Колларц, О. Коваленко, Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський, Н. Порш.

У грудні 1905 р. частина партії провела ІІ з’їзд РУП, і перейменувала партію в УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу). В основу Програми було покладено Ерфуртську програму німецьких соціал-демократів. У 1907 р. партія налічувала понад 3 тисячі членів. УСДРП видавала в різні роки такі видання: «Гасло», «Селянин», «Робітнича газета», журнали «Дзвін», «Українське життя».

Основним програмним пунктом РУП було «повалення революційним пролетаріатом самодержавного режиму і скликання народної Ради».

У період Першої світової війни в УСДРП виникло три основні напрями. Один з них (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко) приєднався до Союзу визволення України, який виступав за самостійну Україну під австро-німецьким протекторатом, інша частина стояла на більшовицьких позиціях (перетворення імперіалістичної війни в громадянську).

У березні 1900 р. Микола Міхновський пише свою знамениту «Самостійну Україну». Вона стала політичним кредо Революційної української партії. У статті М. Міхновський звертається до історичного шляху української нації, аналізує Переяславський договір, розглядаючи його як договір рівних правосуб’єктів, оцінює діяльність українських рухів ХІХ ст.

У Західній Україні разом з формуванням політичної ідеології різних напрямів починають оформлюватись різні напрями й організаційно. Тут товариства, партії створювались легально.

Одним з таких товариств була «Просвіта», з 1881 р. було організоване у Львові «Українське педагогічне товариство», 1898 р.— товариство «Сільський господар». «Просвіта» відігравала значну роль у суспільно-політичному житті протягом десятиліть.

1897 р. створено Загальну українську організацію та соціал-демократичний гурток, до якого належала Леся Українка.

У 1902 р. М. Міхновський на базі РУП створив Українську народну партію, 1904 р. була створена Українська демократична партія.

Помітним явищем кінця ХІХ ст. стала книга члена Русько-української партії Юліана Бачинського «Ukraina irredenta» (1895 р.), де він переконливо наголошував на необхідності єднання всіх українців у незалежній державі. Його кредо — повна політична самостійність України. Це головна умова взагалі її існування.

Саме ця теза стала головною в боротьбі радикальної партії.

Радикальна партія утворилась наприкінці 1889 р. із лівих елементів народовців під впливом М. П. Драгоманова. На перший план ця партія висувала соціально-економічні цілі. Партія ставила також завдання забезпечення українському народу можливості повного користування результатами своєї праці і створення умов для вільного розвитку культури народу.