Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Первісні танці

Дослідники традиційного мистецтва народів Африки та Океанії на основі спорідненості давніх танців людства з сучасними танцями «колискових» народів вивчають «хореографію» кам’яного віку.

Найімовірніше перші танці були колективними: танці юнаків та дівчат під час обрядів ініціації, танці жінок, військові танці чоловіків, спільні танцювальні дійства роду чи племені, але не було танців парних — вони з’явилися в Європі лише в останнє тисячоліття. Малюнок перших танців складався з кіл та ліній, центром яких виступали «солісти» (як приклад, шаман) або священні предмети-фетиші. Танець був кульмінацією обряду, все інше — фарбування тіл, музичний супровід, спів — лише прелюдією. Ритуал єднав учасників у спільному дійстві, стрижнем якого виступав ритм, наближений до серцевих та інших тілесних ритмів. На цьому базувались так звані екстатичні танці: після певних ритмізованих дій тіло починало рухатись немовби саме, викликаючи подив і відчуття присутності надприродного не тільки в глядачів, а й в самих учасників ритуалу.

Важливе місце в обрядовій практиці посідали танці-уподібнення тотемам. Наприклад, обряд ініціації «Домба» проходить під знаком Пітона, який уважається пращуром південноафриканського народу лемба. Згідно з міфом, люди та всі істоти колись перебували в череві Пітона, а потім він вивергнув їх, тим самим давши початок земному життю. Кульмінацією обряду виступає танок, на початку якого виконавці немовби перебувають в зміїному тілі, а наприкінці — виходять з нього. Вишикувавшись ланцюжком, молоді люди імітують рухи пітона, його характер, звички, бо лемба вірять, що від подібності танцювальної пластики до рухів «пращура» і від єднання учасників у створенні «образу» Пітона залежить їх подальше життя. У багатьох африканських народів змія символізує родючість, і цей танок також має сприяти як родючості землі, так і народженню немовлят.

Такі ритуали передбачали відповідні ролі учасників і їх цілком справедливо вважають першими театральними виставами, щоправда, на відміну від класичного театру тоді не існувало розподілу на акторів та глядачів.

Отже, функції танцю і музики як складових первісного ритуалу виходили за межі художньої або естетичної сфери. Ця особливість первісної творчості і сьогодні приваблює митців-авангардистів, які намагаються по-новому осмислити роль мистецтва в житті людини.

Відзначаючи в сучасних видах та жанрах певні спроби повернення колишнього синкретизму, можна констатувати, що в історії мистецтв завжди співіснували дві тенденції: синтетична, що передусім виявляється у первісному ритуалі, і тенденція відокремлення, яка згодом, в епоху перших цивілізацій, зумовила виділення з ритуалу самостійних видів художньої творчості: музики, живопису, танцю, пластичних мистецтв, театру.

Однією з важливих рис первісного та традиційного мистецтва можна вважати те, що людство цієї доби не створило цивілізації, залишившись на стадії культури, якщо скористатися тлумаченням цих понять О. Шпенглером. А тому живі соки культури ще не відлилися в мертві цівілізаційні форми. Саме тому «первинність», «наївність», різноманітність творчих проявів первісних народів надихають тих митців, які намагаються немов розпочати з початку, з «чистого аркуша», наче не було кількох тисячоліть традицій та академічних шкіл. Саме звичаї та «природне» життя остров’ян Гаїті надихали Поля Гогена на створення нової живописної стилістики. У мистецтві ХХ ст. з’являється напрям, який дістав назву «наївного», або «примітивного», живопису. До його представників належали Анрі Руссо, Ніко Піросманашвілі, Іван Генераліч, Теофіл Очєпка, Марія Приймаченко — самодіяльні митці, чия естетика певною мірою близька до первісної образності.

Деякі дослідники знаходять спільні риси в мистецтві скельного живопису і в дитячих малюнках, але ці паралелі не стільки допомагають у витлумаченні обох художніх сфер, скільки свідчать про загадковість і таємничість витоків і джерел.

Ще на початку ХХ ст. А. Єльчанінов писав, що серед «публіки користується широким визнанням думка, що духовна культура дикунів характеризується двома ознаками: елементарністю, нескладністю, убозтвом, а по-друге, безпідставністю та безглуздям, і це начебто дає право говорити про вірування дикунів як про суцільне марновірство. Наука давно спростувала цю точку зору, зібравши і частково обробивши багатий матеріал … з усіх регіонів Африки, Азії, Америки та Австралії» (Исторія религіи. — М., 1909. — С. 1). Отже, спробуємо поглянути на світогляд давніх і «колискових» народів неупереджено, без погордливості та зневаги.

Світосприйняття людини, як сучасної, так і давньої, відзначається синкретичністю, тобто поєднує в собі досить різні уявлення та способи осмислення дійсності. Але задля кращого розуміння первісного світогляду дослідники духовного світу тієї доби традиційно виділяють такі види вірувань, культів та інститутів, як анімізм, тотемізм, фетишизм, магія, шаманізм та міфологічне мислення.