Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

11.2. «ДІЙСНЕ» І «НЕДІЙСНЕ» БУТТЯ М. ГАЙДЕГГЕРА

Засновником сучасного екзистенціалізму вважають німецького філософа Мартіна Гайдеггера (1889-1976 рр.). Вихід у світ його праці «Буття і час» у 1927 р. привернув увагу широких кіл філософів та інтелігенції в Західній Європі постановкою найважливіших питань свого часу; про історію та історичність, про людину, її долю, її реакцію на сучасний, незрозумілий і тривожний світ. Гайдеггер намагається усвідомити його по-філософськи. Задум філософа полягає в тому, щоб зрозуміти історію та історичність людини по-новому і дати їм «онтологічне» тлумачення.

Взявши за основу феноменологічний метод Гуссерля, Гайдеггер за вихідний момент усього існуючого бере людське існування. Філософ вважає: ніщо суттєве, крім людини, не знає про свою скінченність, смертність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Завдання полягає в тому, щоб вивести самосвідомість людини зі способу буття людини, тобто з її скінченності, або з «екзистенції».

Структуру людського буття в його цілісності позначено як «турботу». Вона становить єдність трьох моментів: «буття-у-світі», «забігання уперед» і «буття-при-внутрішньосвітовому-існуючому».

У першому моменті підкреслюється нерозривність людського буття і світу, суб'єктивного і об'єктивного. «Буття-у-світі» - це внутрішнє, апріорне визначення людини.

«Забігання уперед» - це відмінність людського буття від будь-якого наявного, предметного буття: взяте з цього боку людське буття «є те, що воно не є», оскільки постійно «уникає» себе, «забігає уперед» і, таким чином, є завжди можливістю. Цей момент «турботи» називається «проект». Людське буття - це буття, яке самопроектується завжди в дещо більше, ніж воно є в цю мить. Тим самим воно не перебуває в тій точці простору і в тому пункті «фізичного» часу, в якому може перебувати людське тіло; сфера буття людини - це історичність, де час розглядається в цілісності його трьох компонентів.

Третій момент «турботи» -це специфічний спосіб ставлення до речей як до супутників людини у відведеному їй часі. Інтимне ставлення до речі як до чогось близького, зігрітого людським теплом, яке взаємно відда

«Мислення отримує свою сутність - сприйняття - з буття сущого. Буття сущого означає присутність присутнього, наявність наявного».

М. Гайдеггер

ється людині назад, Гайдеггер протиставляє сучасному способові «маніпулювання» речами, при якому речовий початок розуміється як «сировина» та «техніка».

Кожний з трьох розглянутих моментів «турботи» становить певний «модус» часу, «буття-у-світі» є модус минулого, «забігання уперед» — модус майбутнього, а «буття-при-внутрішньосвітовому-існуючому» — модус сьогоднішнього. Ці три модуси взаємно проникають один в одного і складають єдиний феномен «турботи». Модуси часу суттєво відрізняються від трьох вимірів «об'єктивного» часу: модус минулого виступає у Гайдеггера як «фактичність», або закинутість; модус сьогоднішнього — як «залежність речей»; модус майбутнього — як «проект», що постійно на нас впливає. В цьому аспекті екзистенціальний плин часу йде не від минулого до майбутнього, а навпаки.

Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття - це перевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому «світ речей» закриває від людини її скінченність, людське буття повністю «поглинається» предметним або соціальним середовищем і може розглядатись як річ. Недійсне буття не можна усунути ніякими перетвореннями середовища. Традиційне розуміння людини базувалося на тлумаченні людини за аналогією з речами з акцентом на забутті нею своєї скінченності, історичності, тимчасовості. Виникає так званий об'єктивний погляд на особистість, при якому її може бути повністю замінено на іншу особистість. Це створює феномен «середньої», простої, пересічної людини замість справжньої, дійсної людини. Тобто ми маємо справу з «нівельованою індивідуальністю», яка хоче бути «такою, як інші», а не собою, не хоче «виділятися» з маси, і вона не може бути відповідальною за свої вчинки.

Дійсне буття у Гайдеггера виступає як усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки «перед лицем смерті». Аналіз цього стану розкриває, згідно з Гайдеггером, найглибші таємниці людського існування і перетворює відчуження як факт «недійсного» існування на відчуження як «дійсність».

Гайдеггер вважав, що недійсне існування безособистісне: воно приховує від людини її приреченість. «Середня» людина - безлика, а тому не знає смерті, яка є обов'язково особистісним станом. Але людина виривається за межі недійсного існування, відчувши «екзистенціальний страх». Цей страх - не жах очікування чогось конкретного; в основі своїй - це страх смерті, який розкриває перед людиною нову перспективу - смерть. Висуваючи ідею смерті, Гайдеггер вважає, що єдиний засіб вирватися зі сфери буденності та звернутися до самого себе - це подивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої будь-якому людському існуванню. Оскільки існує несумісність суспільних відносин і свободи людської особистості, Гайдеггер пропонує вихід в усвідомленні безвихідності цього становища, тобто трагічності буття.

У заключний період своєї творчості Гайдеггер критикує сучасне йому індустріальне суспільство, якому протиставляє патріархальні форми соціального устрою. Він рекомендує «прислухатись до буття», і якщо «голос буття» буде почуто, то «конкретні рішення» прийдуть самі собою. Доля людства залежить від того, наскільки воно зможе повернутися до початкових, але не реалізованих можливостей європейської культури, її колиски - досократівської та допарменідівської Греції, коли буття ще не піддавалося забуттю. Таке повернення можливе. Незважаючи на те, що сучасність «забула буття», воно все ще живе в лоні культури — в мові, яка є його житлом, і лише слід «прислухатися» до неї, давати їй змогу звучати, щоб почути те, що сучасна людина зовсім розучилася слухати.

У виступах Гайдеггера останніх років панують мотиви романтичної критики технічного прогресу та прагнення приєднатися до не відчуженої від людини природи, яку він пов'язував з ідеалізацією досократівської античності.