Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

9. Екзистенціалізм

Філософія XIX ст. була періодом активної критики раціоналізму, розставання з інтелектуальним минулим і одночасно формуванням нового філософського мислення. Західноєвропейська філософія XX ст. постає перед нами вже в іншому вигляді, з принципово новим способом філософствування, з якісно іншими підходами до ключових онтологічних, гносеологічних, антропологічних і філософсько-історичних проблем, на відміну від класичної традиції філософського мислення, яка має своє коріння ще в античній філософії.

Такий перехід був зовсім не випадковим: він відображав не лише глибинні процеси, що відбувалися всередині самої філософії впродовж всієї її історії, але й суспільні трансформації в західній цивілізації кінця XIX - середини XX ст. Мова йде про зміну індустріальної епохи Модерну соціокультурною ситуацією Постмодерну. Переконавшись в ілюзорності ідеалу всезагального звільнення, людина намагається втілити в життя практику індивідуальної свободи, яку вона розуміє як відмову від наслідування загальнозначущих цінностей і необмеженість творчої самореалізації в найрізноманітніших сферах життєдіяльності. Через це у практиці західної філософії XX ст. необхідним елементом розгляду будь-якої проблеми стає виявлення в ній потреб і запитів людини. Найбільш яскраво ця ситуація реалізувалася в екзистенціалізмі.

Ключові слова

модерн,   екзистенціалізм, дійсне і недійсне існування, помежова ситуація, турбота, відчуження, об'єктивація, комунікація, свобода, проект, абсурд, суб'єктивація, бунт

11.1. СТАНОВЛЕННЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОГО МИСЛЕННЯ

«Точно кажучи, не існує ніякої філософії крім екзистенціальної. Наука систематизує явища. Промисловість займається корисними речами. Чим же повинна займатися філософія, як не вивченням існування й існуючих?»

Е. Муньє

З давніх-давен філософія зверталась до пізнання сутності людини. Досить згадати вчення Сократа, Конфуція, Будди. її складовою частиною завжди була «філософська антропологія», проте в кожну епоху пропонувалося інше трактування антропологічної проблематики. Мислителі XX ст. не залишились осторонь і вважали за свій обов'язок здійснити «новий поворот» до людини, різноманітних аспектів її буття.

Екзистенціалізм - філософська течія XX ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття, що не має адекватного вираження мовою понять. Екзистенція (лат.) означає «існування». Філософія екзистенціалізму — філософія людського існування.

Джерела сучасного екзистенціалізму сягають XIX ст., вони пов'язуються з іменем данського філософа Серена К'єркегора (1813-1855 рр.), який вивчав філософію і теологію в Копенгагенському університеті, вів відлюдне життя самотнього мислителя, сповнене інтенсивною літературною працею. Порівнював себе з Шахерезадою, яка розповідями рятувала собі життя, - так само і творчість рятувала його від глузувань сучасників та їхньої критики. Відмовився від одруження, пояснивши своїй нареченій, що кохана завжди робила з чоловіка героя, поета, творця, але ніколи цього не досягала власна дружина. Наприкінці життя вступив у бурхливу полеміку з офіційними теологічними колами.

У К'єркегора екзистенціалізм виступає як протилежність панлогізмові Гегеля, його системі. Всупереч Гегелю, в якого буття «розчинено» в мисленні, К'єркегор стверджує, що екзистенція є те, що завжди вислизає від понять. Звідси висновок, що наукові методи непридатні для самопізнання людини і наука не може запропонувати адекватних засобів.

Висунувши ідею «екзистенціального мислення», пов'язаного з внутрішнім життям людини, з її найінтимнішими переживаннями, К'єркегор вважає, що зовнішнє буття людини є «недійсним існуванням». Дійсне існування людини — її «екзистенція». Досягнення екзистенції передбачає здійснення людиною вирішального вибору, завдяки якому вона переходить від «недійсного буття» до «самої себе», єдиної і неповторної, до буття «дійсного».

Гегель робить акцент на «загальному», а К'єркегор — на «одиничному», називаючи свій шлях пошуків «екзистенціальною діалектикою». У своєму сходженні до «дійсного існування», до екзистенції, до самої себе людина проходить три етапи: естетичний, етичний, релігійний.

Принцип естетичного - детермінація існування людини зовнішнім світом, який не залежить від її волі. Перебуваючи на цій стадії в стані вибору, людина орієнтована на «насолоду». Людина обирає, але цей вибір здійснюється у найпримітивнішій формі, оскільки обирається лише об'єкт, який може принести «насолоду». Саме ж прагнення як таке, сама орієнтація людини на «насолоду» не обирається людиною, бо її ще напередодні визначено безпосередньо-чуттєвою стихією людського життя.

Принципом етичного етапу є обов'язок. На цій стадії людина, певною мірою звільнена від зовнішніх обставин, дійсно вибирає себе. Завдяки обов'язковості вона здійснює акт самовизначення, але поки що це самовизначення, яке спирається лише на розум, відповідно до норм мо

«Вибираючи, я вибираю абсолют. Абсолют - це я сам у своєму вічному значенні людини; ніщо інше не є і не може бути абсолютним предметом вибору. А що ж таке моє «Я»? Насамперед - це свобода. Вибір -це і виявлення свободи, і шлях до неї».

С. К'єркегор

«Вибір зроблено, і людина обрала себе саму, тобто стала вільною свідомою особистістю, якій і відкривається абсолютна відмінність або пізнання - добра і зла».

С. К'єркегор

рального закону. На цій стадії це вже дійсне самовизначення, хоча й абстрактне.

Принципом релігійного етапу є страждання. Саме тут вибір конкретно визначено, і сходження людини до самої себе завершується. Саме тут людина одержує нарешті всю повноту «дійсного» буття, повноту власного, унікального буття, свою екзистенцію. На цій стадії людина відмовляється від попередніх звичок існування і приймає страждання як принцип існування, приєднуючись тим самим до долі розп'ятого Христа.

Недолік сучасної йому філософії К'єркегор вбачав у тому, що в дослідженнях самої людини акцент робиться на її сутності, а саме існування переміщується на другий план. Аморальність поглядів XIX ст., вважав К'єркегор, у тому, що в них одиничне, індивідуальне бажає «забутися в загальному», «заснути в загальному», тому своє завдання вбачав у поверненні до людини. Філософія повинна «вдивлятися» в людське життя, людські страждання, а філософ — розуміти процес вибору індивідом свого «Я», вибору між добром і злом. Слід допомогти людині знайти свою правду, тобто таку істину, заради якої їй хотілося б жити і померти.

На думку Ж.-П. Сартра, біля витоків екзистенціальної філософії стояли двоє росіян - Достоєвський і Бердяєв. Ф. М. Достоєвський (1821-1881 рр.) у своїх творах здійснив специфічний аналіз цілого комплексу питань особистого та суспільного життя людини. Головний акцент робився на людині, на її природній і соціальній обумовленості, на мотивах поведінки у складних, драматичних ситуаціях. Для митця характерним є проникнення в найпотаємніші куточки духовного світу людини, аж до хворобливих проявів психіки. У романі «Брати Карамазови» Достоєвський стверджує, що свобода і хліб земний несумісні. Не існує для людини більш тяжкої турботи, як, залишаючись вільною, якнайшвидше знайти того, кому можна підкоритись. Оволодіває свободою людей лише той, хто заспокоює їхню совість. Таємниця людського буття полягає не в самому факті життя, а в тому, в ім'я чого воно існує. Без уявлення щодо призначення існування людина не погодиться жити і скоріше знищить себе, аніж залишиться на землі. Спокій і навіть смерть людини стоять вільним вибором у процесі пізнання добра і зла. Три сили здатні забезпечити щастя людей: чудо, таємниця і авторитет. Не віра в людину та її свободу, а ці три істини керують людством. Щоб правильно жити, слід знати закони життя, які є недосяжними.

Оцінюючи теорію російського соціалізму, який у 50-х рр. XIX ст. розмежувався з християнством, став атеїстичним і взяв на озброєння тактику насилля, Достоєвський прийшов до висновку, що соціалізм докорінно руйнує зв'язки суспільства і приводить до загального хаосу. Людина в такому суспільстві стає жертвою насильно нав'язаного всезагального принципу, який передбачає рівність усіх. Отже, на думку Достоєвського, при соціалізмі кожного генія буде задушено у колисці. Так виникає основна соціальна антиномія Достоєвського: несумісність інтересів особистості та суспільства, які мають протилежні завдання та цілі. Поєднати їх неможливо в жодному суспільстві. Сутність і генеза цієї антиномії лежить за межами суспільного життя - в структурі та таємниці людської душі, яка виводиться з «чистої» позасоціальної природи людини.

Велике значення для філософії екзистенціалізму мав розроблений німецьким філософом Едмундом Гуссерлем (1859-1938 рр.) феноменологічний метод, на основі якого психологічний розгляд особистості К'єркегором перетворився на «онтологію» або «фундаментальну онтологію» як «екзистенціальну аналітику буття людини». Гуссерль, відповідно до теоретико-гносеологічної традиції у філософії, шукає пізнавальну структуру чистої свідомості. Завдяки цьому долаються суб'єктивні психічні переживання людини, її емоції дістають статус «онтологічних» елементів, елементів самого «буття», які називаються «екзис-тенціалами». Екзистенціалізм підхоплює цю тенденцію феноменології та завершує її.

• Філософською течією екзистенціалізм, по суті, стає після Першої світової війни, яка порушила основи європейського суспільства, його ліберально-християнську ідеологію, в основі якої лежало просвітницьке переконання в нездоланності прогресивного руху людства в міру успіхів науки. Після Другої світової війни виявився дефіцит гуманності в самому фундаменті науково-технічної цивілізації - у відносинах між людьми. Виникають серйозні сумніви в силі розуму та його ролі в людському бутті. У 40—60-ті рр. XX ст. екзистенціалізм стає найпопулярнішою течією в Західній Європі. Його маніфестом є праці Гайдеггера, Ясперса, Марселя та ін.

Будь-чому, що мислиться, передує «Я». Це «Я є» для мене виступає інтенційною першоосновою світу, причому не можна випускати з уваги те, що і «об'єктивний світ», «світ для всіх нас» у цьому розумінні є значущим для мене, моїм світом.

Е, Гуссерль