Главная Экономика Книги Зовнішньоекономічна політика - Храмов В.О.

Зовнішньоекономічна політика - Храмов В.О.

6.2.2. Багатосторонні торгові переговори в межах "Токійського раунду"

Багатосторонні торгові переговори у межах "Токійського раунду" тривали шість років (з 1972 по 1979 р.). У них узяло участь 99 держав, з яких 26 не були учасницями ГАТТ. Переговори були практично відкриті для всіх, хто бажав узяти в них участь.

Було створено керівний орган переговорів — Комітет з торгових переговорів і сім переговорних груп: з тарифів, тропічних товарів, нетарифних заходів, сільського господарства, секторального (галузевого) підходу, захисних заходів, з питань правової структури міжнародної торгівлі.

У Заключному протоколі переговорів було сказано, що їх учасники розглядають тексти домовленостей і угод, що додаються до протоколу, як остаточні, що не підлягають змінам, і передають їх своїм урядам.

Угоди й домовленості БТП набрали чинності в 1980 і 1981 р. їх підписали практично всі розвинені країни й низка країн, що розвиваються, а також деякі соціалістичні держави.

Прийняті під час БТП рішення означають значний поворот у діяльності ГАТТ, істотне розширення сфери її діяльності, суть якого полягає в тому, що вона вийшла за сферу суто тарифних переговорів, за межі, визначені первинним текстом Угоди. Сьогодні можна сказати, що роль Угоди у розв'язанні назрілих проблем міжнародної торгівлі зросла.

У багатосторонні торгові переговори ввійшла така важлива проблема, як розробка нових принципів і норм міжнародної торгівлі. У результаті ГАТТ почала відігравати важливу роль у розв'язанні завдань сучасних міжнародних економічних відносин. Система договорів, що склалася на основі Угоди, практично означала вже на тому етапі створення міжнародної організації, що впевнено посіла чільне місце серед міжнародних установ, які визначають формування міжнародних економічних зв'язків. Тому можна констатувати, що нині без ГАТТ не вирішується жодне питання у сфері сучасних міжнародних економічних відносин.

Підсумки "Токійського раунду" було підбито в листопаді 1979 р. на черговій 35-й сесії. У прийнятому рішенні наголошувалося про намір країн-учасниць забезпечити єдність правової системи ГАТТ, зокрема зазначалося, що країни-учасниці, які не підпишуть угоди БТП, не зазнають утисків у пільгах і правах, якими вони користуються, визначалася система відносин між органами ГАТТ і органами нових угод, що були зобов'язані надавати договірним сторонам регулярну й достатню інформацію про свою діяльність, було встановлено також, що члени ГАТТ, які не підписали угоди БТП, можуть брати участь у роботі їх органів як спостерігачі.

Усі угоди, прийняті під час "Токійського раунду", спиралися на ГАТТ, хоча кожна з них була самостійною, бо містила всі необхідні умови, що забезпечують її автономне існування. Внаслідок того, що угоди БТП значно змінюють суть низки положень ГАТТ або включають у неї нові галузі, доходимо висновку: угоди БТП відкрили нову сторінку в діяльності ГАТТ щодо диверсифікації та уніфікації правових норм міжнародної торгівлі. Необхідно також зазначити, що в кожній угоді крім повноправних членів активно беруть участь 25-30 країн як спостерігачі. Це впливає на процес реалізації зазначених угод і створює умови для можливого приєднання до них. Значення останнього факту стане зрозумілим, якщо зважати на те, що вже нині частка країн — учасниць угод у міжнародній торгівлі перевищує 80 %.

Важливий підсумок БТП полягає також у тому, що всі країни, які підписали угоди, мають змінити національне законодавство в зазначених галузях відповідно до прийнятих рішень. Так, ГАТТ у результаті БТП стане більш жорсткою правовою системою.

Ще одним суттєвим чинником є те, що положення нових угод, стаючи національними законами, поширюються на всі країни, зокрема й ті, що не беруть участі в ГАТТ, хоча пільги, що випливають з укладених під час БТП угод, діють лише щодо держав, які підписали конкретні угоди. На практиці це означає дискримінацію країн-неучасниць, а отже, практичне обмеження дії режиму найбільшого сприяння. У результаті прийняті під час БТП угоди об'єктивно призвели до появи так званого потрійного режиму в міжнародній торгівлі: для країн-учасниць ГАТТ, які їх підписали; для країн — учасниць ГАТТ, які їх не підписали; для решти держав.

У результаті БТП було прийнято 12 угод і домовленостей, що охоплюють чотири групи питань: скорочення митних зборів; регулювання торгівлі за трьома групами товарів (м'ясні та молочні продукти, цивільна авіатехніка); тлумачення й застосування ст. VI, VII, XIII ГАТТ; створення нових норм і положень.

Під час "Токійського раунду" було розглянуто проблеми подальшого зниження рівня митного захисту. Ухвалені на переговорах поступки, за підрахунками Секретаріату ГАТТ, охоплюють міжнародну торгівлю в обсязі близько 155 млрд дол. (на базі світової торгівлі 1976 р.). Основна частина поступок припадає на промислові товари (понад 90 %) і лише близько 10 % — на сільськогосподарські. Після набуття Угодою чинності (1 січня 1987 р.) середньозважений рівень митного захисту розвинених країн знизився у 1970 р. з 7 до 4,7 %, а держав, що розвиваються, — з 8,1 до 7,1 %. При цьому частина експорту країн, що розвиваються, на яку поширюються митні поступки, у сумі не перевищує 40 млрд дол. Зокрема, на сільськогосподарські товари — основу їх вивезення — припадає трохи більше ніж чверть цієї суми, здебільшого це товари тропічного землеробства, в імпорті яких зацікавлені насамперед розвинені країни.

Домовленості з торгівлі м'ясними та молочними продуктами встановлюють правила торгівлі цими видами товарів.

Зазначеним внеском у діяльність ГАТТ була інтерпретація застосування низки її статей, що дістала назву кодексів. Загалом їх було прийнято шість.

Угода про застосування ст. VI ГАТТ (Антидемпінговий кодекс).

Ключовим питанням у цій угоді є визначення поняття "демпінг", встановлення критеріїв при з'ясуванні збитків від демпінгу, порядку відкриття й проведення антидемпінгового розслідування, обкладання антидемпінговими митами, процедури розв'язання суперечок між країнами — учасницями угоди.

Угода визначає демпінг як операцію, під час якої товари однієї країни надходять на ринок іншої за ціною, "нижчою від їх нормальної вартості". По суті це означає, що ціна експортованого товару нижча від ціни товарів, призначених для споживання всередині країни.

В угоді встановлюються критерії розрахунку розмірів демпінгу, тобто "демпінгової різниці" (перевищення нормальної вартості товару над ціною товару, що надходить у країну за демпінговими цінами). При цьому на відміну від колишніх положень ГАТТ у цій галузі не потрібно доводити, що демпінг є основною причиною завдання збитків цій галузі.

Основою для початку розслідування є скарга потерпілої галузі, що містить докази наявності демпінгу, збитків від нього і зв'язку між цими двома фактами. Розслідування можуть розпочати також у разі заяви третьої країни, якщо вона надасть докази про завдання збитків її експорту через поставки товарів за демпінговими цінами на ринок імпортуючої країни. Встановлений термін розслідування — один рік.

У кодексі зазначається, що при імпорті з країн з повною або частковою монополією зовнішньої торгівлі, де внутрішні ціни встановлюються державою, до прямого порівняння внутрішніх і експортних цін при визначенні факту демпінгу можна не вдаватися. Розмір "демпінгової різниці" встановлюють порівнянням ціни "звинуваченого" у демпінгу товару з ціною аналогічного товару третьої країни (що має ринкову економіку) або з розрахунковою ціною, яку отримують підсумовуванням витрат виробництва, адміністративних, збутових та інших витрат, а також певного розміру прибутку для аналогічного товару третьої країни. Якщо країна-імпортер не погоджується із зазначеними способами розрахунку "демпінгової різниці", за базу можна взяти ціну товару, виробленого у країні-імпортері.

Створений на основі Угоди комітет ухвалив постанову, яка надає країнам, що розвиваються, спеціального режиму. Зокрема, їм дозволяється відступати від деяких положень угоди, наприклад щодо державного сприяння експорту, використання критерію встановлення факту демпінгу.

Незважаючи на те що внаслідок прийняття Антидемпінгового кодексу відбулася певна уніфікація антидемпінгового законодавства, упорядкування діючої в розвинених країнах антидемпінгової практики, кількість антидемпінгових заходів не зменшилась. Навпаки, якщо в 1968-1978 рр. у країнах Заходу було розпочато 581 антидемпінгове розслідування, то з середини 1980 р. до середини 1986 р. їх налічувалось 853 (без урахування заходів ЄС щодо колишніх країн РЕВ, які не брали участі в ГАТТ).

Необхідно зазначити, що антидемпінгова практика, яку застосовує Російська Федерація, в основному відповідає прийнятій у ГАТТ.

Угода про інтерпретацію і застосування ст. VI, XVI і XXIII ГАТТ (Кодекс з питань субсидій і компенсаційного мита). Ця Угода регулює дві групи питань: правила застосування компенсаційного мита і правила використання субсидій.

Угоди розмежовують експортні субсидії і субсидії, що використовуються всередині країни як інструменти соціальної та економічної політики. Країни — учасниці Угоди зобов'язуються не застосовувати експортних субсидій на всі товари, за винятком продуктів лісового, сільського господарства і рибальства, що є поступкою країнам ЄС, де такі субсидії є ключовим елементом сільськогосподарської політики.

Кодекс містить перелік заборонених експортних субсидій, таких як прямі податкові пільги експортерам, пільгові транспортні збори з експортних товарів тощо. Угода надає право в разі явного застосування заборонених субсидій стягувати із субсидійованих товарів компенсаційне мито без доведення наявності заподіяних збитків. В усіх інших випадках компенсаційне мито стягується тільки тоді, коли доведено матеріальний збиток від використання субсидування. Ідеться про збиток (або його загрозу), який безпосередньо завданий субсидійованим експортом національній галузі в імпортуючій країні або виник через затримку в її розвитку.

Кодекс наголошує, що мета компенсаційного мита — нейтралізувати дію прямої або непрямої субсидії. Це означає, що компенсаційне мито не повинно перевищувати рівня субсидії.

Угода визнає, що субсидування експорту є важливим елементом економічної політики країн, що розвиваються. Тому вона дозволяє цим державам застосовувати субсидії й обмежує це право так званим традиційним застереженням. Суть Угоди в цьому разі полягає в тому, що країни, які розвиваються, беруть на себе зобов'язання скасовувати субсидії з прогресом в економічному розвитку.

Процедура використання компенсаційного мита передбачає консультації між сторонами, що позиваються, як до розслідування, так і під час нього. Компенсаційне мито вводиться владою імпортуючої країни на підставі оцінки підсумків розслідування.

Кодекс передбачає спеціальні положення щодо країн з державною монополією зовнішньої торгівлі. Для них встановлюється спеціальна методика розрахунку розміру субсидії або демпінгу з тим, щоб визначити розмір компенсаційного або антидемпінгового мита. (Ця процедура була викладена при розгляді антидемпінгового кодексу.)

Угода про процедури імпортного ліцензування. Мета її — уніфікувати формальності й час видачі імпортних ліцензій. Угода має здійснюватися відповідно до існуючих у ГАТТ правил і на недискримі-наційній основі. Учасники угоди зобов'язуються публікувати всі правила й процедури, що стосуються ліцензування, а також узгодити існуючу в них практику й законодавство з положеннями угоди. Кодекс встановлює процедуру для систем автоматичного ліцензування, а також для видачі індивідуальних ліцензій.

Угода про порядок розміщення державних замовлень (Кодекс про державні замовлення). У цій угоді розглядаються процедурні та адміністративні правила, якими мають керуватися країни-учасниці при розміщенні державних замовлень, наданні інформації про них і порядок розгляду суперечок.

Кодексом, зокрема, передбачається, що уряди при розміщенні державних замовлень мають створювати іноземним постачальникам такі самі умови, що й національним підприємствам (національний режим), а також забороняється дискримінація між постачальниками різних країн (принцип недискримінації). Застосування угоди, однак, обмежується трьома застереженнями:

• воно діє щодо тих державних організацій, які вкаже країна, що приєднується до угоди;

• встановлюється мінімальний розмір державних замовлень, на які поширюється юрисдикція угоди, у 150 тис. спеціальних прав запозичення (СДР);

• угода поширюється на закупівлю товарів і обмежене коло пов'язаних із цим послуг.

Угода щодо торгівлі цивільною авіатехнікою. Це багатостороння галузева угода, завдання якої полягає не лише в лібералізації торгівлі цими товарами, а й у стимулюванні технологічних зв'язків відповідних галузей промисловості країн-учасниць.

Основною метою цієї угоди є усунення мита та інших обмежень у торгівлі цивільною авіатехнікою, а також створення основи для здійснення узгодженої політики країн, що беруть участь на ринку цього товару. Вона охоплює всі типи цивільних літаків, частини й деталі до них, включаючи авіаційні двигуни, тренажери, матеріали та вироби, що використовуються у процесі виготовлення, ремонту, експлуатації та реконструкції літаків.

Угода означає на практиці створення зони вільної торгівлі цивільною авіатехнікою. Вона передбачає не лише розширення торгівлі цивільними літаками і широким асортиментом супутніх товарів, а й створює сприятливіші можливості для поглиблення спеціалізації й розширення кооперації між підприємствами країн, що беруть у ній участь, обміну технологією між ними. Саме тому до угоди приєдналися не тільки країни, що виробляють цивільну авіатехніку, а й ті, що працюють на ринку лише як субпостачальники (наприклад, Австрія, Швейцарія).