Главная Менеджмент Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Додаток 6.4.4 Аналітична записка "Засоби масової комунікації в Україні і вибори"

Опитування громадської думки свідчать, що, попри всі суспільно-політичні колізії, у більшості громадян України є більша чи менша довіра до засобів масової комунікації (ЗМК). Наприклад, за даними опитування громадської думки, проведеного центром "Демократичні ініціативи" (травень 1993 р.), повну довіру ЗМІ висловили 4 % респондентів, значну — 21 %, незначну — 47 %. Тобто 72 % опитуваних тією чи іншого мірою все-таки довіряють інформації, що надходить до них із ЗМІ (21 % респондентів відмовили їм у довірі, а 7 % не мали власної думки з цього приводу).

Якщо до цього додати, що на минулих виборах (1990) громадяни робили свій вибір приблизно в 1/3 випадків лише на основі повідомлень ЗМК, то можна спрогнозувати — ця тенденція навряд чи зміниться під час виборчої кампанії 1994 року.

Якщо взяти весь загал передплатників за 100 %, то українські республіканські газети передплачує у ІІ півріччі поточного року 30,4 %, місцеві — 59,8 %, а російські — 9,8 % українських читачів (див. "Голос України" від 28.08.1993 р.). Однак у таких регіонах, як Луганська, Донецька, Харківська, Одеська області, Республіці Крим і Севастополі вплив московської і проросій-ської місцевої преси є таким вагомим, що може спричинити дезінтеграційні процеси в Україні.

Крім того, треба зазначити, що цього року одна родина передплачує лише 1,2 примірника газети або журналу.

Хід передплати на І півріччя 1994 року показує, що, наприклад, у Тернопільській області за станом на 15.01.93 р. республіканські газети передплатили лише 26,2 %, а обласні — 16,2 % нинішніх читачів цих газет. Навіть з урахуванням продовження передплати на місцеві видання до 20.12.93 р. треба очікувати, що місцеві видання наберуть не більше 50 %, а республіканські — 35—40 % нинішнього тиражу.

Отже, основну "політичну погоду" в Україні робить саме місцева преса. Відтак важливо знати, хто контролює найбільші регіональні газети.

Аналіз засновників 115 найбільших регіональних газет показує, що Ради народних депутаті володіють 29,6 % видань, облдержадміністрації — 11,3 %, спільно: Ради і адміністрації — 3,5 %, комерційні та виробничі структури — 9,6 %, політичні партії і рухи — 6,1 %, решта — трудові колективи в різних варіаціях.

Останнім часом Служба зафіксувала тенденцію перекупки популярних видань (насамперед молодіжних) комерційними структурами. Наприклад, сумську молодіжку "Червоний промінь" зареєстровано як видання акціонерного товариства СБТС, серед засновників Чернігівського "ГАРТУ" — місцева філія "АвтоВАЗ-банку" тощо.

Схоже на те, що готуються до виборів і керівники Рад. Яскравий приклад тому — підпорядкування Чернігівською облрадою місцевого поліграфкомбі-нату "Десна" шляхом об'єднання його з газетою "Деснянська правда" (внаслідок чого виник і продовжується страйк працівників видавництва).

Говорячи про перспективи парламентських і президентських виборів, треба підкреслити: 11,3 % газет, що контролюються адміністраціями на місцях, — це дуже мало.

Якщо врахувати ще й очікуване різке падіння тиражів газет і журналів, то можна зробити висновок: на перший план виходять телебачення і радіо. А тут переважний вплив на український інформаційний простір має російське телебачення. Так, за даними Інституту соціології АН України з одинадцяти найпо-пулярніших політичних телевізійних програм лише чотири належать Україні, при цьому три з них не входять до рейтингової еліти. Скажімо, УТН (Київ) перемагає "Новости" ("Останкино") лише у 4-х регіонах України.

А обласному (міському) телебаченню віддає перевагу лише 16 % глядачів, у той час як "Новости" (Москва) мають рейтинг 54 %.

Особлива проблема — новонароджені недержавні телерадіокомпанії, яких нараховується понад 870 (з них телевізійних — 57,6 %, радійних — 39,3 %, змішаних — 3,1 %). їх загальний обсяг мовлення орієнтовно складає 1800 годин на добу.

Переважну більшість з них створено комерційними структурами проросій-ської орієнтації.

В основному комерційне телебачення обмежується прокатом закордонної відеопродукції сумнівної художньої та технічної якості та короткими випусками новин.

Але є серйозні підстави вважати, що під час виборів вони будуть використовуватися проти президента і кандидатів у депутати державницької орієнтації.

Крім того, варто мати на увазі, що на місцях, де зосереджено більшість газет та журналів (понад 2,9 тис.) і комерційних теле- радіостанцій (понад 870), немає відповідних державних структур, які б контролювали виконання законів "Про інформацію" та "Про друковані засоби масової інформації (пресу)" та інших законодавчих актів: прес-служби представників президента є нечисленними (1—3 чол.) і мають інші функції, а обласні управління у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження (так само, як і обласні телерадіо-об'єднання) мають право і зобов'язані лише реєструвати новоутворені ЗМК (але не контролювати).

У зв'язку з цим бажано передбачити такі заходи стосовно наведення порядку у галузі інформаційної політики держави:

1. Утворити міністерство (держкомітет) з питань інформаційної політики, телерадіомовлення, видавництв та поліграфії.

2. Прийняти Указами президента ряд актів по регулюванню діяльності ЗМК, які не врегульовані законами.

3. Надати фінансові та матеріально-технічні пільги національним (у т. ч. російськомовним) виданням, насамперед у регіонах, де переважають російські ЗМІ.

4. Зорієнтувати місцеві адміністрації (надавши їм відповідну правову і фінансову базу) на контроль за додержанням законів у діяльності недержавних ЗМК (реєстрація, закон про мови, пропаганда міжнаціональної ворожнечі тощо).

5. Утворити або перереєструвати під егідою облдержадміністрацій тиражні місцеві видання (у Криму можна допомогти "Крымской газете", якій Верховна Рада Криму профінансувала лише І квартал 1994 р.).

Прес-служба президента України 03.02.1994 р.