Главная Прочие дисциплины Розміщення продуктивних сил і регіоналістика - Стеченко Д.М.

Розміщення продуктивних сил і регіоналістика - Стеченко Д.М.

Розділ 12 Інвестиційна політика в регіональному розвитку продуктивних сил

12.1. Державне регулювання інвестиційної діяльності

Інвестиційна діяльність відіграє важливу роль у регіональному розвитку продуктивних сил. Вихід української економіки з кризи пов'язаний передусім з відтворенням інвестиційного процесу. Державне регулювання інвестиційного процесу спрямоване на стимулювання джерел нагромадження всередині країни, широке залучення зарубіжного підприємницького капіталу.

Інвестиції в цілому — це витрати на розширення й оновлення виробництва, що пов'язані з запровадженням нових технологій, матеріалів та інших знарядь і предметів праці. Вони реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в окремі підприємства і галузі. При цьому під капіталом у фінансовому значенні розуміють активи (кошти) фірми, підприємства. В економічному значенні він втілений у засобах виробництва, тобто основних і оборотних виробничих фондах.

До інвестицій належать усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що спрямовуються в об'єкти підприємницької та іншої діяльності, в результаті чого утворюється прибуток або досягається соціальний ефект. Такими цінностями є: грошові засоби, рухоме і нерухоме майно (матеріальні цінності); права на користування землею та іншими природними ресурсами, а також майнові права, що витікають з авторського права, ноу-хау, інтелектуальних цінностей тощо.

Вкладення майнових та інтелектуальних цінностей у той чи інший інвестиційний проект може здійснювати як юридична, так і фізична особа, що називається інвестором. У ролі інвесторів, що визначають обсяг, напрями й ефективність інвестицій, виступають органи влади та управління України, суб'єкти держави й адміністративно-територіальних утворень, державних підприємств і установ; недержавні підприємства; державні асоціації, товариства тощо. Інвесторами можуть також бути іноземні громадяни, юридичні особи, а також держави та їхні спільні з Україною підприємства.

Інвестиції поділяють на реальні та фінансові. Результатом перших є прирощення реального капіталу (споруди, машини, транспортні засоби тощо). Результатом других (фінансових), що мають за мету вкладення капіталу в цінні папери (акції, облігації тощо), не є прирощення реального капіталу. Тут відбувається так звана купівля титулу власності (аналогічно, наприклад, купівлі нерухомості), тобто операція передавання.

Інвестиційна діяльність відбивається у відповідній державній політиці, що здійснюється на основі певних принципів, які не є постійними і залежать від етапу розвитку економіки країни та здійснюваних у ній перетворень.

У сучасних умовах важливе значення має принцип послідовної децентралізації інвестиційного процесу на основі розвитку різноманітних форм власності, підвищення ролі внутрішніх (власних) джерел нагромаджень підприємств для фінансування своїх інвестиційних проектів. Важливими є державна підтримка підприємств за рахунок централізованих інвестицій; розміщення обмежених централізованих капітальних вкладень на конкурсній основі; фінансування інвестиційних проектів згідно з федеральними цільовими програмами.

Обов'язковою умовою прийняття рішень про фінансування є попередня експертиза кожної інвестиційної програми і проекту щодо їхньої відповідності цілям і пріоритетам соціально-економічної політики, окупності капітальних вкладень. Застосовується також спільне або пайове державно-комерційне фінансування інвестиційних проектів. Це дає можливість залучати додаткові фінансові кошти.

Інвестиційна діяльність може здійснюватися за рахунок власних, позикових і залучених коштів інвесторів, а також бюджетних і позабюджетних асигнувань. До власних фінансових ресурсів належать прибуток, амортизаційні відрахування, грошові нагромадження, збереження громадян та юридичних осіб. Позикові кошти інвесторів включають облігаційні позики, банківські й бюджетні кредити, а залучені — кошти від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб.

Державні інвестиції фінансуються за рахунок бюджету, прибутків державних підприємств, емісії грошей або шляхом випуску внутрішніх і зовнішніх позик уряду.

Бюджетне фінансування інвестиційної діяльності з метою реалізації державних інвестиційних програм передбачає регулювання галузевої та територіальної структури інвестицій.

З розвитком економіки бюджетне фінансування інвестицій замінюється системою субсидування їх, що передбачає надання бюджетних коштів у формі інвестиційних позик на принципах платності та повернення. Перевага такого субсидування полягає в можливості відбору на конкурсній основі найефективніших варіантів інвестування.

Державна інвестиційна політика передбачає широке використання і позабюджетних асигнувань через відповідні фонди. Позабюджетні фонди можуть виступати інвесторами в розрахунку на отримання доходів від інвестицій для додаткового фінансування своїх витрат. За основним напрямом діяльності фонди звільнені від сплати податків, мита.

Позабюджетні інвестиційні фонди утворюються, як правило, у формі акціонерного товариства відкритого типу і є компаніями, що вкладають капітал у цінні папери інших компаній.

В останні роки інвестиції у виробництво, що закладають основу для довгострокового економічного зростання, різко скоротилися і продовжують скорочуватися. Для відновлення й активізації інвестиційного процесу насамперед потрібно:

розвивати ощадну справу з використанням коштів населення;

знижувати рівень сукупного податкового тягаря на товаровиробників і його значну диференціацію;

використовувати рефінансування Національним банком України комерційних банків переважно на інвестиційні цілі;

зберігати і примножувати національний інтелектуальний потенціал завдяки залученню інвестицій у науку, освіту, перепідготовку кадрів.

Головним завданням є створення економічних умов для збільшення довгострокових інвестицій та залучення іноземних капіталів. Важливе значення у його вирішенні мають фінансові пільги: звільнення від оподаткування частини прибутку, що направляється на науково-технічні розробки; дозвіл на проведення прискореної амортизації основних фондів (тобто зменшення через прискорену амортизацію суми прибутку, що підлягає оподаткуванню) тощо. Це дає можливість якомога ефективніше використовувати інвестиції у виробництво і тим самим створити умови для його розвитку.

Чинне податкове законодавство в Україні не справляє стимулюючого впливу на підприємницьку діяльність взагалі та довгострокові вкладення зокрема. В умовах перехідного періоду важливо врахувати не тільки фіскальну, а й стимулюючу роль податкової системи.

Основним напрямом інвестицій є капітальні вкладення в основні фонди (основний капітал). Капітальні вкладення — це витрати на нове будівництво, реконструкцію, розширення і технічне переоснащення діючих підприємств, витрати на житлове, комунальне і культурно-побутове будівництво.

Співвідношення різних видів і напрямів витрат у загальному обсязі капітальних вкладень, його внутрішня будова встановлюються відповідно до інвестиційної політики і визначають структуру капітальних вкладень, яка багато в чому визначає темпи і пропорції відтворення основних фондів. Джерелом простого відтворення основних фондів є фонд заміщення, більша частина якого акумулюється у вигляді амортизаційних відрахувань, а розширеного — частина національного доходу країни, яка виділяється на цілі накопичення.

Залежно від призначення капіталовкладення поділяють на виробничі та невиробничі. Розрізняють також відтворювальну, технологічну, галузеву і територіальну структури капітальних вкладень.

Відтворювальна структура характеризує обсяги капіталовкладень, що спрямовуються на підтримку потужностей діючих підприємств, технічне переозброєння і реконструкцію, а також на розширення діючих і будівництво нових підприємств. Як правило, перші види вкладень обходяться дешевше, ніж нове будівництво. Технологічна структура установлює співвідношення між вартістю будівельно-монтажних робіт, вартістю устаткування та іншими витратами у загальному обсязі капіталовкладень. Галузева структура відбиває розподіл капіталовкладень між галузями, а територіальна — між регіонами.

Відповідно до державної інвестиційної програми формується перелік будов і об'єктів для загальнодержавних потреб, що мають фінансуватися з залученням коштів державного бюджету як на засадах безоплатності, так і на засадах повернення. Практикою установлено такий порядок формування переліку будов і об'єктів, що фінансуються з бюджету.

1. Міністерство економіки України попередньо установлює і повідомляє державним замовникам можливий обсяг капіталовкладень на відповідний період.

2. Державні замовники передають до Міністерства економіки пропозиції щодо інвестиційних проектів, розроблені на основі попередніх обсягів державних централізованих капіталовкладень.

В обгрунтуванні замовників зазначається перелік будов та об'єктів з відповідними показниками на весь період будівництва з розбивкою за роками, додаються необхідні техніко-економічні розрахунки.

3. Міністерство економіки України і Міністерство фінансів України розглядають пропозиції державних замовників і приймають рішення щодо включення їх у перелік будов і об'єктів для державних потреб.

Відбір будов і об'єктів провадиться на конкурсних засадах. Включення до зазначеного переліку будов і об'єктів, будівництво яких треба розпочинати, допускається за умов, якщо перехідні будови і об'єкти з аналогічними потужностями забезпечені необхідними обсягами капітальних вкладень. Державні замовники визначають забудовників та організують проведення підрядних торгів. До забудовників належать інвестори й особи, уповноважені інвесторами здійснити реалізацію інвестиційних проектів з будівництва. Підрядні торги (тендери) проводяться за участю будівельних організацій та іноземних фірм.

Міністерство економіки України і Міністерство фінансів України на підставі повідомлень державних замовників про результати підрядних торгів уточнюють обсяги капіталовкладень, розміри і джерела фінансування будов і об'єктів, будівництво яких намічено розпочинати й які включені до переліку на весь період будівництва, з розподілом за роками. Включення таких об'єктів до списку є державною гарантією їхнього фінансування до повного завершення будівництва у визначені строки.

На основі підрядних торгів укладаються державні контракти (договори підряду, сутність яких полягає в тому, що підрядчик бере на себе зобов'язання виконати своїми силами і засобами будівництво об'єкта або комплексу згідно з проектами і відповідними вимогами, зокрема щодо якості.

До обов'язків замовника входять і надання підряднику будівельного майданчика, передача йому затвердженої проектно-кошторисної документації та своєчасне фінансування будівництва. Крім того, замовник повинен поставити технологічне устаткування, а також деякі види спеціальних матеріалів та виробів, прийняти закінчені об'єкти і повністю оплатити їх.

Контракти (договори підряду) укладаються на весь період будівництва і є основним документом для розрахунків між замовником (забудовником) і підрядною організацією. їхня відмова від подальшого фінансування будови або об'єкта, що здійснюється відповідно до контракту (договору підряду), тягне за собою компенсацію витрат інших учасників будівництва.

Важливим документом у будівельному процесі є титульний список, що розробляється для будов та об'єктів виробничого і невиробничого призначення. У ньому зазначають назву і місцезнаходження будови, характер будівництва, рік початку і закінчення цього будівництва, проектну потужність всього об'єкта і його повну кошторисну вартість. Крім того до титульного списку вносяться завдання щодо введення в дію основних фондів, а також дані про капітальні вкладення, будівельно-монтажні роботи та незавершене будівництво. Окремо в цьому списку подають інформацію щодо пускових комплексів, окремих виробництв, цехів, об'єктів, пов'язаних з охороною природного середовища.

Пріоритетні напрями, що потребують державної підтримки в реалізації інвестиційних проектів за рахунок державного бюджету, визначаються Міністерством економіки України і Міністерством фінансів України за участю інших органів виконавчої влади.