Главная Политэкономия Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.

Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.

Розділ ХVІ. РАДЯНСЬКА ЕКОНОМІЧНА НАУКА

1. Основні етапи становлення й розвитку економічної науки в СРСР

Сучасна світова економічна думка формувалась, об’єднуючи різноманітні напрямки економічного знання. Вона синтезувала досягнення цілих поколінь, добираючи раціональне та відкидаючи дрібне, несуттєве. Кожну із сучасних доктрин чи шкіл було започатковано в минулі століття, і кожна з них розвивалась відповідно до вимог часу та економічної реальності, була породженням конкретних соціально-економічних обставин.

Політична економія соціалізму у цьому розумінні є особливою економічною доктриною не лише завдяки своїй оригінальності, догматичності та чіткій ідеологічній спрямованості, а ще й тому, що економічна думка породила унікальний феномен — суспільство, яке будувалось у суворій відповідності з наперед сконструйованою теоретичною моделлю.

Джерелом політичної економії соціалізму були ідеї соціалістів-утопістів, що відбивали одвічну мрію людства про справедливе суспільство, і класична доктрина, використана К. Марксом та Ф. Енгельсом для економічного обгрунтування справедливості класової боротьби та об’єктивної обумовленості заміни капіталістичного суспільства на комуністичне.

Основні принципи побудови соціалізму та комунізму було сформульовано Марксом та Енгельсом, дальший теоретичний розвиток основних концептуальних положень марксистської доктрини здійснив В. І. Ленін.

Однак загального уявлення про основи соціалізму виявилось недостатньо, коли постала проблема формування реальної економічної системи. Хоча було очевидним, що встановлення суспільної форми власності на засоби виробництва (тобто скасування приватної власності) об’єктивно спричинятиме докорінні зміни в економічній структурі, однак щоденно виникали суто практичні проблеми, які потребували теоретичного обгрунтування та прогнозування їхніх наслідків.

Уже в перші роки Радянської влади розгортаються дискусії з приводу основних закономірностей та напрямків розвитку еко-номічної теорії, визначається основне коло питань, які належало розв’язати.

Тепер навіть важко уявити собі, як багато уваги приділяли економісти розвиткові теоретичних досліджень. Тільки російською мовою тоді було надруковано близько тисячі праць з проблем радянської економіки. Ставилися і розв’язувалися найрізноманітніші питання: про доцільність та форми суспільної власності, про форми розподілу, державного управління, необхідність контролю, товарно-грошові відносини, стимули виробництва, завдання самої економічної теорії.

Характерною рисою економічної теоретичної думки перших пореволюційних років був справжній плюралізм. Безперечно, у виданнях того часу відображалася класова боротьба, але поки що у формі теоретичних дискусій. Більше того, економісти різних напрямів та шкіл надзвичайно шанобливо ставилися один до одного. Траплялося навіть, що наукова праця пробуржуазного напрямку друкувалася з критичною передмовою більшовика, і навпаки.

Проте з другої половини 20-х рр., а особливо з 1929 р., становище змінилося. Належність автора до більшовицької партії стає чи не найпереконливішим аргументом слушності його теорій. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеолого-етичним.

Немарксистські автори намагалися протестувати проти цього. Цікаву характеристику більшовицького підходу до економічного аналізу дав автор немарксистської орієнтації, відомий історик Р. Ю. Віппер, в книжці «Криза історичної науки» (Казань, 1921). У ній він підкреслював, що до революції багато російських учених віддавало належне економічному матеріалізму, погоджуючись, що світом правлять економічні фактори, а не ідеї. Та після Жовтня до влади прийшли люди, які визнають ідею важливішою за об’єктивні фактори.

Р. Ю. Віппер мав рацію: багато хто бачив у радянській економіці те, що наказано було бачити, а не те, що там було насправді.

Однак помилковим буде і твердження, що всі економісти ідеологізували економічну науку або сліпо захищали партійні інтереси. Російські марксисти в 20-х—на початку 30-х рр. зробили значний внесок в економічну теорію. З них треба назвати передовсім М. Кондратьєва, О. Чаянова, О. Челінцева, М. Левитського, Є. Слуцького, В. Леонтьєва та багатьох інших.

Наприкінці 20-х років колишні дискусії з приводу головних напрямків розвитку економіки радянської держави та основних принципів побудови соціалістичної системи підмінюються визначеними «згори» теоретичними формулюваннями. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. За основну функцію економічної теорії визнається ідеологічна, тобто захист існуючого ладу, постійні докази правильності партійного курсу, критика всіх економічних доктрин, що не відповідають радянським ідеологічним настановам.

Однак суто прикладні аспекти економічної теорії ще розглядаються радянськими економістами, причому досить оригінально й цікаво. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розвитку народного господарства, економіко-математичне моделювання, статистичні методи, сформульовано принципи планування та прогнозування.

Однак під політичним тиском погляди багатьох економістів зазнають змін, теорії пристосовуються до ідеологічних вимог.

Варто проаналізувати, наприклад, еволюцію поглядів на оцінку планової роботи у Радянській державі, великого авторитета радянської економічної науки С. Струмиліна. До початку 30-х рр. господарські проблеми планового народного господарства — «кризу збуту» 1923 р., «товарний голод» 1925 р., падіння обсягів виробництва, він зв’язує з помилковою економічною політикою радянських відомств. Так, він указував, що свавільне втручання в якусь ланку економічного організму призводить до негайного розладу всієї системи. Він справедливо зазначає, що більшість негараздів у сільському господарстві пояснюється надто високими цінами на промислові товари, нещадно критикує кредитну політику Держбанку, указуючи, що його діяльність розбалансовує економіку, призводить до криз, стимулює інфляцію. Цікаво, що свою критику Струмилін аргументує з допомогою неокласичних наукових теорій.

Але якщо у 20-ті роках зриви у плановій роботі пояснювалися Струмиліним з класичних позицій, які базувались на тезі про самоврівноваження економіки, то на початку 30-х років його погляди дуже змінилися.

Уже 1932 р. він причиною всіх невдач називає «засилля» у Держплані буржуазних спеців та опозиційних елементів за дуже малого прошарку спеціалістів-комуністів*1. Сама структура Держплану, підкреслює Струмилін, робила планування процесом загостреної класової боротьби. Такі працівники Держплану, як В. Базаров, Н. Кондратьєв, В. Громан, виходили з концепції непу, за якою не план обмежує стихію ринку, а навпаки, ринок регулює і коректує план. Саме їхня діяльність нібито призвела до невдачі перших спроб народногосподарського планування.

*1: {Струмилин С. Г. Проблемы планирования в СССР. — Л., 1932. — С. 29—142.}

Лише після того, як було розгромлено «шкідницьку організацію» у Держплані, з’явився «науково обгрунтований» перший п’ятирічний план.

Еволюція поглядів Струмиліна характерна для доби повороту країни на шлях побудови тоталітарної, адміністративно-командної економіки. Це була реакція на реальну загрозу: учені-економісти, теоретики та практики, що не хотіли свої погляди на закономірності розвитку суспільного господарства пристосовувати до ідеологічних вимог, не хотіли змиритися з новими підходами до науки, або зазнавали утисків, або були вислані за межі країни, або й фізично знищені.

З того часу в економічній думці радянської держави панівне місце посіли основні постулати революційної марксистської догми, що в сфері економіки утверджували ідеї централізму, тотального планування економіки, суспільної форми розподілу і т.ін.
Комуністична партія бере курс на колективізацію, дальше усуспільнення власності, а соціалізм оголошується єдино можливим, справедливим суспільним устроєм, позбавленим будь-яких суперечностей, «сходинкою до комунізму».

Якщо до початку 30-х рр. велася дискусія з приводу необхідності існування політичної економії як науки за умов нового ладу, то в другій половині 30-х рр. йшлося вже про те, що слід створити особливу науку для вивчення радянської економіки. Приймається рішення про викладання політичної економії соціалізму в навчальних закладах, про створення підручника, в якому давалася б відповідь на всі питання ідеологічного, теоретичного та прикладного характеру, що виникають у процесі свідомої побудови нового суспільства.

Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обгрунтування тези про переваги соціалізму порівняно з капіталістичним суспільством.

Політико-економічне знання почало деградувати. Науку було поставлено в жорсткі рамки, які обмежували дослідження марксистськими положеннями про економічну роль диктатури пролетаріату, про соціалістичне усуспільнення та єдину суспільну власність на засоби виробництва та ін., що знайшло відображення у формулюванні особливих економічних законів соціалізму, котрі трактувались суб’єктивістськи — як планові і «конструйовані» суспільством.

Та згодом стало очевидним, що політична економія як наука заходить у глухий кут, вступає в суперечність з принципами не тільки класичної, а навіть марксистської економічної теорії.

1952 р. було опубліковано працю Й. Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», що визначала дальші напрямки розвитку політичної економії, визнавала об’єктивний характер дії економічних законів та їхню чинність і в соціалістичному просторі, визначальну роль продуктивних сил у прогресі суспільства. У зв’язку з цим підкреслювалась необхідність досліджень загальних закономірностей економічного розвитку та використання їх результатів у практиці соціалістичного будівництва.

З цього часу об’єктом аналізу вчених-економістів стає низка притаманних ринковому господарству категорій «несоціалістичного» походження — «гроші», «товар», «прибуток» та ін.

У новому підручнику з політекономії соціалізму (1954) знайшли відображення проблеми факторів виробництва, науково-технічного прогресу, міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій суспільного виробництва, заробітної плати, економічного зростання та інших, що наближало радянську економічну науку до світової економічної думки.

Ще помітнішою стає ця тенденція в 60-х рр., коли до предмета політичної економії включають мікроекономічні проблеми, що характеризують основи економічної діяльності господарської одиниці — підприємства. Саме в цей час питання поведінки економічного агента за умов ринкової економіки та впливу цієї поведінки на макроекономічні процеси починають досліджувати і в західній економічній літературі.

У Радянському Союзі також робляться спроби впровадити в практику господарювання принципи господарського розрахунку, що свідчило про певну перемогу радянської економічної теорії, яка, хоч і несміливо, обстоювала необхідність визнання ролі товарно-грошових відносин за соціалізму, а також започаткований ще класичною політичною економією принцип невтручання в економічні процеси принаймні на рівні господарської одиниці.

Та все ж для радянської економічної теорії залишались закритими досягнення світової економічної думки. Ця теорія не від-мовилась від марксистських догматів і була цілком підпорядко-ваною ідеологічним потребам. Явища, притаманні товарному виробництву, розглядалися щодо соціалістичного суспільства як такі, що лише за формою подібні до тих, котрі характеризують ринкове господарство. Насправді, вони є суттєво іншими, бо здійснюються за умов планової економіки та в соціально-справедливому суспільстві.

У 70-х рр. у радянській економічній літературі навіть починається дискусія з питання співвідношення політики та економіки. Назване питання було дуже актуальним, оскільки розв’язання багатьох економічних проблем у країні залежало від того, наскільки це відповідало ідеологічним установкам. По суті, йшлося про допустимі межі втручання держави в господарський механізм. На жаль, перемогли прихильники підпорядкування економіки політичній меті.

Відповідно і процес запровадження господарського розрахунку почав сповільнюватись, відбувався у спотвореній формі.

Однак певне послаблення політико-ідеологічної цензури в цей час позитивно позначилося на розвитку економічної теорії. Одночасно з теоретичною проблемою співвідношення політики та економіки, дискутувалось питання про зв’язок політичної економії з іншими науками.

Висновок про те, що політична економія є методологічною базою розвитку економічних наук та що ці науки є інструментами теоретичного аналізу, сприяв розвитку в її межах нових галузей дослідження. Політична економія соціалізму здобула можливість оперувати економіко-математичними та статистичними методами аналізу.

1975 р. радянському економістові Л. В. Канторовичу було присуджено Нобелівську премію за книжку з економіко-математичного моделювання процесів суспільного відтворення «Економічний розрахунок найліпшого використання ресурсів», написану ним іще 1939 р. Визнання заслуг вченого світовою наукою сприяло тому, що з цього часу економіко-математичні методи починає широко використовувати радянська економічна наука в теоретичному аналізі. За короткий строк у цьому напрямку було досягнуто досить значних успіхів.

Слід також зазначити, що в цей час відбувається інтенсивний розвиток нової науки, яка на початку 60-х років формувалась як «Критика західних економічних теорій». Вона давала змогу радянському читачеві отримати бодай загальне уявлення про стан і досягнення світової економічної теорії.

Проте починаючи із середини 70-х рр. в розвитку економічної науки починається застій, зумовлений погіршанням економічного становища в країні. Знову від науки вимагають доведення переваг соціалістичного ладу, знову починається ідеологізація та апологетика влади партії.

В економічній літературі 70-х рр. активно обговорюються проблеми системи та структури виробничих відносин, вихідного та визначального у виробничих відносинах соціалізму і т. ін. Наука здебільшого досліджує суто абстрактні проблеми, спрямовані на опрацювання методологічних засад аналізу, а не практичних питань. Характерним для наукових праць того періоду стають цитування витягів з творів Маркса, Енгельса, Леніна, партійних та урядових постанов як аргументів на користь якихось абстрактних ідей, що не мали жодного практичного значення.

На початку 80-х рр. стає очевидним, що економічна теорія перебуває в кризовому стані, стала догматичною та схоластичною, нездатною пояснити засади сучасного економічного розвитку, окреслити потрібні напрямки дальшого руху суспільства.

Іще раз підтвердилася стара думка, що економічна теорія не може розвиватися, коли від неї не вимагають пошуку принципово нових способів розв’язання соціально-економічних завдань.

Наприкінці 80-х—на початку 90-х рр. в економічній літературі починають формуватися засади нової концепції господарювання, що бере за вихідний пункт приватновласницький інтерес. У центр уваги економічної теорії потрапляють питання роздержавлення власності, його способи, методи та завдання. Переосмислюється природа ринкових відносин, соціально-економічного устрою суспільства. Вирішуються проблеми трансформації соціалістичної економіки в ринкову.

Методологічний апарат, який використовує сучасна економічна теорія в країнах колишнього Радянського Союзу, свідчить про інтеграцію вітчизняної економічної науки в світову.