Главная Экономика Економіка зарубіжних країн - Філіпенко A. С.

Економіка зарубіжних країн - Філіпенко A. С.

ГЛАВА 5 ЕКОНОМІКА ПЕРЕХІДНИХ СУСПІЛЬСТВ

У 80-90-х роках XX ст. сталися кардинальні й далекосяжні зміни у структурі світової економіки. Досі її формували три укрупнені компоненти. Перший складався з країн із розвинутою ринковою економікою, другий формували країни, що розвиваються, третій - соціалістичні країни. На Заході їх ще називали комуністичними країнами з плановою економікою, керованою з одного центру. Перші дві групи країн розрізняються між собою ступенем економічного розвитку. Він характеризується у світовій економічній літературі численними показниками, серед яких можна виділити основні й деталізовані. До перших належать: обсяг валового внутрішнього продукту, національного доходу, а також ці показники, взяті з розрахунку на душу населення. До інших зараховують погодинну заробітну плату, сукупний експорт та імпорт і його розподіл по регіонах світу, сукупні споживчі витрати та їх диференціацію за статтями витрат, кількість легкових, вантажних автомобілів й автобусів, телефонних ліній, телевізорів і комп'ютерів, виробництво сталі, цементу, електро- та зведеної енергії. Ці показники теж розраховують на душу населення. До даних показників як критеріїв поділу в ранзі основних і деталізованих додають ще галузеву структуру національного виробництва.

У структурі виробництва виділяють частку й динаміку розвитку сільського виробництва, переробної промисловості й рівень її диверсифікації, а також розвинутість сфери послуг, зокрема транспорту, комунікацій та інформаційних систем. Цікаво і показово, що не лише чисельність населення, а й його вікова структура, темпи приросту, народжуваність використовуються як критерії розмежування цих Двох регіонів світової економіки.

Нині дедалі частіше наголошують на різниці між згаданими країнами щодо показників соціально-гуманітарного Розвитку. Серед них одними з найважливіших вважаються Дані про середню очікувану тривалість життя, рівень освіти та інші показники економічного, екологічного, соціально-політичного, морально-культурного стану людей у різних країнах і регіонах.

Залежно від прийнятих цілей, методики та технології дослідження ці показники можуть розширюватись, звужуватися, зводитись до загальних або часткових індексів.

Звичайно, при класифікації цих країн беруть до уваги історичні, політичні, соціально-культурні особливості як розвинутих, так і тих країн, що розвиваються. Важливими, але не вирішальними, є показники, які характеризують управління економікою, методи координації та легітимізації економічного життя цих країн, прийняті ними світоглядні системи, стилі економічної діяльності.

Щодо соціалістичної групи країн названі основні і деталізовані показники не є вирішальними. З огляду на них одні країни можуть бути зараховані до першої групи, інші - до другої. Істотними й достатніми показниками і критеріями у них є співвідношення політики та економіки, характер їхньої економічної системи, методи управління національною економікою, форма власності та її реалізація, ступінь відкритості економіки і її взаємини зі світовою економікою, панування марксистсько-ленінської ідеології. З огляду на першочергове значення політики та ідеології як показника й критерію для виділення соціалістичної групи країн вважають, що сам факт панування у цих країнах комуністичних партій є достатнім для класифікації їх як соціалістичних. Утвердження таких партій із самого початку надає економічним системам даних країн певну специфічність та деякі спільні риси. Подані наприкінці глави таблиці (1, 2, 3, 4) підтверджують наші положення, що належність до соціалістичних країн визначається не кількісними соціально-економічними показниками, а зосередженням усієї повноти влади в руках комуністичної партії, що керується марксистсько-ленінською ідеологією. Це означає злиття політики й економіки, директивне планування економіки, рудиментний обсяг ринкового господарювання, підпорядкованість економіки зміцненню влади партії, закритість економіки щодо зовнішнього, несоціалістичного світу. Перші 14 країн у табл. 1 належать до тих країн, де соціалізм досяг свого завершеного, консолідованого вигляду внаслідок панування там понад три десятиріччя комуністичних партій.

Із 1989 по 1995 р. на економічній карті світу появився великий регіон перехідних економік. До нього можна зарахувати всі згадані 14 соціалістичних країн, крім Північної Кореї та Куби. До особливого типу перехідних економік належать Китай та В'єтнам. Країни, що в таблиці 1 нижче Куби можна лише умовно назвати як перехідні економіки хоча б тому, що комуністичні партії були там при владі надто короткий час і не встигли "побудовою" соціалістичного суспільства вкрай спотворити господарське життя. Через це у даних країнах не було відправного стану для здійснення переходу.

Група власне перехідних економік теж неоднорідна, її можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як перехідне суспільство і водночас інтегрується політично й економічно з ФРН, тому її варто розглядати окремо. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Ми виділяємо їх в окрему підгрупу через те, що перехідна економіка Албанії зазнала унікального впливу десятиріч найвитонченіших форм тоталітаризму, а держави колишньої Югославії мають досвід економічного життя за умов самоврядування працівників і, отже, недержавної власності, а також розвитку ринкової й відкритої економіки.

Друга група - п'ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу. Вони успадкували найбільш консолідовану й довготривалу соціалістичну систему, розклад якої є результатом внутрішніх суперечностей. Майже всі вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній економіці у цих країнах. Економічні системи даних країн є частинами колись єдиного, планованого з одного центру господарського комплексу. Тому всі вони повинні формувати національно-державні економіки, долаючи одні й підтримуючи інші доцентрові тенденції, їхні перехідні економіки мусять здійснювати Дезінтеграцію у межах існуючої інтеграції, не дозволяючи порушувати відтворення господарського процесу. Кожна з Цих держав набула специфічну післяколоніальну спадщину і мусить знайти шляхи й методи її пристосування та подолання у власних інтересах.

Серед цих перехідних економік можна виділити країни групи країн, які мають специфічні відмінності. За рівнем економічного розвитку Естонія ближча до Чехії, ніж, наприклад, до Туркменистану. Естонія є зразком перехідної економіки у малій, а Україна - у великій країні, не кажучи вже про супервелику перехідну економіку Росії. Нині в теоріях перехідної економіки радять не ототожнювати ці два типи перехідних економік. Таджикистан, Вірменія Азербайджан, Грузія ведуть воєнні дії, тому їхня перехідна економіка відрізняється від тих економік, де панує мир.

Деякі дослідники вважають, що Китай є, можливо найбільш ефективним перехідним суспільством. Збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи не спростовує, на їхню думку, цього висновку. Швидкий підйом економіки Китаю на основі розширення ринкових відносин та приватного й недержавного секторів свідчить пр о справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи традиційних перехідних суспільств. Безперечно, китайський досвід має й матиме вплив на сусідні середньоазіатські держави. З цього погляду можна говорити про виникнення поряд із постсоціалістичними перехідними економіками також квазісоціалістичних перехідних економік.

Такий попередній опис і класифікація перехідних економік як регіону світової економіки створюють передумову для визначення цього типу економічних систем, з'ясування його змісту, проблематики, перспектив розвитку. Важливою метою аналізу є визначення місця і функцій перехідних економік у світовій економіці, зокрема в інтенсивних процесах глобалізації та інтернаціоналізації, що розгортаються у світі.

Перехідними ми називаємо такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки. Перехід має наперед визначену кінцеву мету - ринкову економіку та парламентську демократію. Як очевидне сприймається те, що політичне керівництво країн, які розпочали перехід, прагне відійти і зректись старої, соціалістичної системи.

У 1989-1991 pp. перехід трактувався як скасування державою панування комуністичної партії та марксистсько-ленінської ідеології, припинення планового керівництва економікою з одного центру і впровадження нових правил економічної поведінки. Внаслідок цього розпочнеться "радикальний" і швидкий перехід "від" - "до": від штучної політизованої соціалістичної системи до природної ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть поведінку підприємств, людей як виробників і споживачів згідно із зразками поведінки гомо економікус. Вона, як відомо, зводилась до поведінки за раціональним принципом, тобто з даними або мінімальними затратами гомо економікус прагнуть досягти найбільшого результату - прибутку чи добробуту. Вважалося, що треба усунути всі перешкоди, які заважають спонтанному розгортанню ринкових сил природного економічного порядку.

Для цього усунення, скасування й руйнування старої, соціалістичної економічної системи допускалось як виправданий шлях. За логікою такого підходу випливали спад виробництва, масове безробіття, зникнення розвинутої системи науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, розвал та занепад окремих галузей, підприємств, декваліфікація й марнування нагромадженого людського капіталу, теоретичних та практичних знань, занепад освіти, науки й культури. Очікувалося, що з усуненням тоталітарного та імперсько-колоніального наросту на економічному житті водночас будуть розхитані й самі підвалини цього життя.

Нові, ринкові форми економіки, засновані на приватній власності, враз не зможуть заповнити соціально-економічний вакуум, який виникає. І можна припустити, що свідомо породжена економічна нестабільність буде продовжуватись і змінюватись новими її формами. Такий тип економічного розвитку демонструють багато країн "третього світу".

З цього випливає, що водночас із нормативним визначенням перехідних суспільств, які характеризуються системними змінами, що ведуть від небажаного соціалізму до бажаної ринкової економіки та парламентської демократії, є місце і для позитивного визначення, а саме, що перехідні суспільства відходять від соціалістичної економіки. Однак далі аналізується процес переходу в усій його складності й тривалості. У цьому визначенні не конкретизується кінцева мета переходу. Втім, із збільшенням тривалості розвитку перехідних суспільств збільшуються різниця, розходження щодо характеру економіки й суспільства, яке формується в результаті переходу. Стають більш зрозумілими і з'ясовуються ті чинники у їх множинності, різноспрямованості й різнотривалості, які формують економіку, що її вибудовує процес переходу.

Однак не можна сказати, що перехід має якийсь рубіж, за який він не може вийти. Твердження, що його кінцевою метою є ринкова економіка й парламентська демократія, занадто загальне, щоб встановити часове обмеження для переходу. Для конкретизації рис економіки, що виникає в процесі переходу, дедалі частіше вдаються до концепцій про різні типи ринкової, капіталістичної економіки, які снують у світі і які дедалі більше розходяться між собою, беруть до уваги англо-саксонську, японо-скандинавську, латиноамериканську моделі капіталізму і з їх допомогою прагнуть з'ясувати обриси майбутнього суспільства. На щаблі розвинутої теорії про перехідні суспільства дослідники схиляються до думки, що країни перехідної економіки створять такий своєрідний її тип, який грунтуватиметься на ринку, з приватним сектором. Він не буде копією існуючих ринкових систем, бо його формують умови, яких не було досі. Разом перехідні ринкові економіки, які мають свої неповторні риси у кожній країні, формують регіон, групу перехідних економік. Для його характеристики доцільно використовувати як нормативний, так і позитивний метод аналізу. Це значить, що треба поєднувати не лише вивчення того, що є, а й того, що буде.

Група перехідних економік, взята як регіон, в інтерпретації згаданих прихильників відродження нормальної ринкової економіки розглядається як така, де відкриті економічні системи здійснюють торговельні взаємини між собою та із зовнішнім світом майже так само, як це має місце у взаєминах між традиційними розвинутими країнами. Регіон перехідних економік поступово, але за досить короткий час мав стати повноправним учасником процесів інтернаціоналізації та глобалізації, що охопили світову економіку. Така інтерпретація дуже спрощена, а може, навіть просто пропагандистська. В ній ігноруються складні й нерівноправні взаємини між Півднем і Північчю, центром і периферією, розвинутими країнами й тими, які розвиваються. Нині розгортається суперництво на просторах світової економіки між північноамериканським, південно-східним азіатським та західноєвропейським центрами сили. І це, зрозуміло, визначає певним чином місце, роль та перспективи перехідних економік у світовій економіці. Вони за своєю міццю не можуть зрівнятися з головними центрами сили.

Більшість достеменно перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни, як Україна, Росія, Чехія та інші, мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Загалом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змоги вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих у цілому. Дані економічні системи грунтуються на ринковому господарюванні різного рівня зрілості. Приватний сектор У них є головною частиною економіки, а у країн, що розвиваються, - якщо не головною, то легітимною і важливою частиною економіки. Фірми-підприємства у цих регіонах схильні переважно однаково реагувати на ринкові сигнали, хоч щоправда, є значні розходження у межах цього типу поведінки. .

Перехідні економіки лише наближаються до ринку як усталеної форми господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легітимізації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завершена економіка, яка, як перехідна, розвиватиметься через зміни уже на власній основі. До виходу на цей рубіж тільки деякі підприємства будуть діяти як ринкові фірми, діяльність решти - це суміш ринкової фірми та підприємства часів соціалістично-планової економіки, до того ж деформованого. У структурі вже перехідної економіки як відносно цілого діяльність фірм, що виживуть, хоч і буде близькою до діяльності й реакції ринкових фірм, але все-таки матиме певну специфіку.

Сукупність перехідних економік як регіону світової економіки нині й далі характеризуватиметься як у від носинах між собою, так і у відносинах із зовнішнім світом своєрідністю, що дає підстави виділити його в окрему частину. Вже можна констатувати, що на нього з більшою силою впливатимуть сили притягання зовнішньої світової економіки, ніж доцентрові сили. Це проявляється у торговельних, фінансово-кредитних, грошових та науково-технологічних відносинах і буде даватися взнаки у майбутньому.
Перехідні суспільства мають дедалі зростаючий приватний сектор. Вони є відкритим регіоном для зовнішньої світової економіки і створюють відкриті економічні системи. Зовнішньоекономічні взаємини країн даного регіону, а також відносини із зовнішньою світовою економікою значно відрізняються від відносин, що їх формувала Рада Економічної Взаємодопомоги, не кажучи про відносини між республіками колишнього СРСР. Зовнішньоекономічні відносини, характерні для перехідних економік, мають низку відмінностей, що дає змогу говорити про регіон перехідних економік як певну специфічну сукупність, відмінну також від розвинутих ринкових економік та країн, що розвиваються. Вона є предметом вивчення тих істотних змін, які характеризують і окремі країни, і увесь регіон.

Прихильники радикального, революційного переходу Цей процес розглядають як своєрідну технологічну процедуру повернення до органічного стану. Вона включає здійснення опрацьованого проекту, що складається зі змін у трьох сферах: стабілізації економіки, лібералізації цін та зовнішньої торгівлі, змін у сфері власності з відчутним наголосом на розширенні приватної власності. Ці зміни у взаємодії майже автоматично мали забезпечити реструктуризацію економіки. Вона передбачає перебудову промисловості та сільського господарства, формування нової сфери послуг, впровадження нових технологій, спираючись на модернізовані галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Сюди входить також створення інфраструктури для ринкової економіки, включаючи потрібні для неї політичну, управлінсько-організаційну, правову, морально-культурну сфери. Реструктуризація охоплює й перебудову освіти, культури, реконструкцію міст і зміну їхньої ролі у суспільстві, впровадження дійових підходів до регіональної та соціально-економічної нерівності. Перебудова й поліпшення довкілля теж є одним із найважливіших завдань економічної реструктуризації. Вона веде до закриття збиткових та неконкурентоздатних підприємств, модернізації старих і виникнення нових підприємств із сучасним менеджментом. Виникнення нових галузей, розбиття монополії й поява численних малих та середніх підприємств разом із формуванням сучасної сфери комунікації, транспорту, фінансових послуг у сукупності з усім попереднім мали забезпечити матеріально-продуктивні та організаційні основи для збалансованої економіки, здатної безперервно економічно зростати та підвищувати добробут.

Технологічна, явно спрощена концепція здійснення переходу наприкінці 80-х років мала підтримку МВФ, Світового банку. Серед її прихильників були відомі політики та економісти.

Першою країною, де цей проект втілили в життя, була Польща. Тут він прибрав назви: "шокова терапія", "великий струс", а згодом "контрольований шок". У різних варіантах під впливом політичних, історичних і соціально-культурних обмежень його впроваджували, крім Польщі, у Чехії, Болгарії, Румунії, Хорватії, колишній НДР, Естонії, Латвії, Росії, Литві, Україні, Киргизстані, Албанії.

Всупереч сподіванням на швидкий перехід до ринкової економіки й здорового економічного зростання майже п'ять років впровадження згаданої концепції і програми принесли лише розчарування. "У Східній Європі в середині 90-х років 20-го століття ентузіазм, який викликали зміни і збудження, що його принесло прийдешнє капіталістичне майбутнє, давно позаду. Після п'яти років будівництва перехідної економіки в регіоні панує похмурість, що нагадує лихоліття міжвоєнного періоду. Серед людей панує гнів, який викликають зростаюче безробіття, інфляція, погіршення життєвого рівня, крах соціального забезпечення й постаюча злочинність",- пише Е. Емсден (США) у книзі ринок знаходить собі пару". І далі продовжує: "Шокова терапія, зокрема, була без потреби надмір інфляційна, вона призвела до спаду виробництва, до того ж поглибила деіндустріалізацію цілих сегментів східноєвропейської економіки"- Я. Корнаї, знаний у світі економіст, ще 1992 р. обгрунтував у своїй книзі "Соціалістична система: політична економія комунізму", що "цей велетенський експеримент зазнав невдачі". 1995 р. не має підстав стверджувати, що він не підтримує цього висновку.

У таблиці "Реальний ВВП, відсоткові зміни" на основі доступної статистики розкрито, що від 1990 р. перехідні економіки Центральної Європи, а також держави колишнього СРСР зазнали значного спаду ВВП - найбільш синтетичного показника економічного розвитку. І цей висновок не може спростувати те, що у 13 з 25 країн, які розглядаються, спад ВВП у 1994 р. зупинився, а в Польщі вже третій рік, Албанії, Румунії, Словенії - другий зростає ВВП. Зростання, що ми маємо, не може компенсувати величезних втрат попередніх років. Крім того, жодна з названих країн не виробила інститутів, які забезпечили б ефективне нагромадження та інвестування - основу стабільного зростання. У таблиці "Роздрібні споживчі ціни. Відсоткові зміни на кінець року" показано, що цей вид цін - головний показник інфляції - майже в усіх країнах не досяг стабільності. На основі даного показника можна сказати, що на четвертому-п'ятому році впровадження програми технологічного повернення до ринкової економіки переважна більшість країн перебуває на стадії галопуючої інфляції. Звичайно, це не дає підстав твердити про досягнення перехідними економіками фінансової стабілізації.

Ще більш докладне висвітлення фінансово-монетарного стану і добробуту на основі семи найважливіших показників підтверджує наш висновок. П'ять років реформування за спорідненою програмою не привели до бажаних результатів. Є певні зрушення. У деяких країнах виріс приватний сектор, гіперінфляція подолана, досягла певної впорядкованості система обмінних курсів. Але це не той рівень показників стабілізації, який був запланований. Цілком зрозуміло, що разом з лібералізацією та приватизацією така стабільність не могла привести до очікуваної реструктуризації економіки.

Доцільно розглянути також табл. 5 "Основні показники фінансово-монетарного стану й добробуту (середньорічні)".

У ній показано динаміку індексу номінального й реального курсу, середню заробітну плату в доларах щомісячно, а також індекси паритету купівельної сили національної валюти. Розрахунки охоплюють Чехію, Угорщину, Польщу, Словаччину, Словенію, Румунію, Болгарію, Росію та Україну (тут і далі у книзі її подано для порівняння) протягом 1990- 1994 pp. З них випливає, що жодна з цих країн не досягла стабільного рівня цін. Всюди вони безперервно зростали. Нестабільними були й валютні курси та паритети купівельної сили валют. Навіть у Словенії, яка вважається найбільш благополучною країною з перехідною економікою, власне заробітна плата в американських доларах не зросла порівняно з 1990 р. Наші розрахунки показують, що там, де вона зросла, після сплати податків і з врахуванням росту ІСЦ (індексу споживчих цін) ми матимемо зниження реальної заробітної плати.

Як підсумок, можна констатувати, що п'ять років реформування на основі програми технологічного повернення до природної економіки не привели до фінансово-монетарного оздоровлення економік. Отже, неможлива реструктуризація й української економіки, яка забезпечила б економічне зростання. Деіндустріалізація, а не реіндустріалізація, як планувалося, відбулась у країнах, що почали здійснювати цю програму. І не випадково. У самій логі ці стабілізації і лібералізації було закладено ті рушійні сили й наслідки, які проявились, і вони не могли не проявитись при її реалізації. Далі ми подаємо схему розгортання цієї логіки, що веде до деіндустріалізації.

Зауважуємо, що це схема першого короткотривалого циклу деіндустріалізації. Ми абстрагувалися від розгортання "другої", кримінальної економіки, гіперінфляції, що виникає, незначного безробіття порівняно з величезним спадом виробництва і т. п.
Очевидною невдачею згаданої програми є те, що вона призвела до різкого зменшення обсягу інвестицій, не кажучи про їхню якість. У багатьох країнах він зменшився на 50 відсотків. Соціалістичні методи й процедури нагромадження ресурсів та їх інвестування розладнані, а нові, приватні ринкові механізми були ще неадекватні вимогам для створення продукції високих технологій та конкурентоздатності.

За підрахунками експертів ОЕСР, для досягнення щорічного зростання ВВП на 4% впродовж 1995-2005 pp. щорічна норма- їх нагромадження має складати 23% від ВВП. До речі, частка інвестицій у ВВП 1988 р. складала в Болгарії, Китаї, Чехословаччині, НДР, Угорщині, Польщі, Радянському Союзі відповідно 27, 32, 26, 27, 21, 23, 30 %. У таких капіталістичних країнах, як Бразилія, Франція, ФРН, Індія, Італія, Нідерланди, Іспанія, США, вона становила відповідно 22, 21, 20, 21,22 ,22, 24, 17 %.

Як бачимо, соціалістична система мала потужні можливості мобілізації інвестиційних ресурсів, однак вона була нездатна їх розумно використати. Невдале реформування значно знизило цю здатність. В Україні внаслідок нерівноправного становища у складі СРСР норма нагромадження була нижчою, ніж у Росії та загалом у Радянському Союзі. В роки орієнтації на автоматичний перехід до природної економіки обсяг інвестування у нас значно знизився. Частка інвестицій складала 19,8% у ВВП в 1989 p., 18,9, 16,8, 21,2, 2,19% відповідно у 1990, 1991, 1992, 1993 pp. Якщо індекс інвестування у 1989 р. взяти за 100%, то у 1990, 1991, 1992, 1993 pp. він становив відповідно 101,9%; 94,7; 59,7; 53,6%. І подібні тенденції характерні для всіх постсоціалістичних країн.

За таких умов мало підстав говорити про реконструкцію економік цих країн. Ще менше підстав запевняти про виникнення нової несоціалістичної ринкової економіки. Можна говорити принаймні про виникнення, може й значних, компонентів нової економіки. Наприкінці 1992 р. кількість зайнятих у приватному секторі Польщі разом з тими, що були там зайняті до початку реформ, складала приблизно 60% від кількості зайнятих. У приватному й у державному секторах вже функціонують підприємства з переважно ринковою поведінкою. Цікаво, що в Україні, для якої характерна непослідовність за ці роки та повільність реформування, на початку 1994 р. лише 47,1% підприємств перебували у державній власності. Однак у цілому перехідні економіки мають тільки деякі елементи ринкової економіки і є дуже сирою й нерозвинутою подобою сучасних ринкових систем.

Це підтверджують характер і наслідки приватизації в Росії та Чехії. У Росії за 18 місяців було приватизовано 14 000 великих і середніх підприємств. На них зайнято 86% усієї робочої сили в промисловості. Майже 60% національного продукту Росії мало вироблятися на цих підприємствах. Це означало, що державний сектор у Росії був неначе більший, ніж в Італії, і не більший, ніж у Польщі. А це, знову, ніби свідчило, що Росія є не менш ринковою, ніж ці країни. Так само, виходячи з масштабів і темпів приватизації У Чехії, деякі дослідники й політики трактують її як зрілу ринкову економіку. Такі висновки є однобічними і непереконливими . У Росії та Чехії сталася проста зміна права власності. Це автоматично не привело й не може привести до підвищення ефективності менеджменту, конкурентоздатності продукції .

Надмірний обсяг приватизації за браком інвестиційних ресурсів, нерозвинутості інститутів ринкової економіки та її соціально-політичного, науково-освітнього й міжнародного довкілля, за нестабільності, а то й спаду виробництва, слабкості й невпорядкованості державного сектора економіки може стати перешкодою для створення сучасного приватного ринкового сектора.

Як підсумок, ми можемо констатувати, що результати впровадження теорії і програми повернення до нормальної економіки технологічними методами були як небажаними, так і не тими, яких чекали. Процес розвитку перехідних економік після п'яти років є відкритим процесом. Кінцева мета переходу - ринкова економіка та парламентська демократія - створює широкі можливості вибору між різними типами економіки, заснованої на ринку. Нема також жорсткого й непорушного зчеплення цієї економіки з певним однозначним типом демократії. Незаперечним є те, що перехід до природної економіки технологічним шляхом, який ще називають неоліберальним, революційним, великим струсом, шоковою терапією тощо, є надмір ризикованим, а фактично марнотратним. Після перших п'яти років він значною мірою втратив колишню привабливість. У середині 90-х років зростають інтерес і вплив серед науковців і політиків до програми дальшого розгортання економічного переходу на основі еволюційного способу мислення та діяльності. Це своєрідна альтернатива методам технологічного переходу до ринкової економіки.

У цій парадигмі, яка перебуває ще в стадії становлення, в центрі еволюційний принцип мислення та діяльності, необхідність поєднання в економічній політиці переходу як теоретичного, так і практичного знання, держава й ринок тут - вирішальні чинники переходу. Держава - це потужний фактор творення економіки, заснованої на ринку, поєднанні приватного й державного секторів. Держава, цивільне суспільство, ринок, світова економіка є головними, визначальними силами, що формують регіон перехідних економік. Структурна промислова політика має стати вирішальною силою формування перехідних економік. Приватизація, лібералізація, стабілізація, формування економічних, політико-правових, морально-культурних та адміністративних інститутів нової ринкової економіки мають різний часовий період розвитку. Одним з обов'язкових завдань перехідної економіки є ефективне поєднання усіх цих процесів із врахуванням часових проміжків дозрівання. Так можна вийти на проблему синтезу еволюційного та технологічного підходів і діяльності. А це та фундаментальна проблема, від розв'язання якої залежатиме дальший розвиток перехідних економік і світового господарства в цілому.

Контрольні запитання та завдання

1. У яких країнах економіка перебуває на перехідному етапі до ринку?

2. В чому суть і специфіка переходу від командно-адміністративного господарювання до ринкового?

3. Назвіть основні групи країн, що перебудовують свою економіку для її подальшого функціонування на ринкових засадах.

4. Назвіть характерні риси і труднощі перехідного суспільства в Україні.