Главная Экономика Книги Економіка підприємства - Макаровська Т.П.

Економіка підприємства - Макаровська Т.П.

 

3.3. Організація виробництва

Техніко-технологічна база виробництва: складові та тенденції розвитку.

Класифікація виробничих процесів.

Принципи організації виробництва.

Організаційні типи виробництва.

Виробничий і технологічний цикли.

Способи поєднання технологічних операцій.

Методи організації виробництва.

Суспільні форми організації виробництва.

Виробничий процес — це сукупність взаємопов'язаних дій людей, засобів праці та природи, що потрібні для виготовлення продукції. Сукупність засобів праці становить техніко-технологічну базу (ТТБ) виробничої сфери підприємства. Ця база виробництва має технічну та технологічну складові. До технічної складової належать:

1. енергетична база виробництва;
2. виробничі машини і устаткування;
3. транспорт, переміщувальні пристрої;
4. інформаційно-обчислювальна техніка і засоби зв'язку. До технологічної складової належать:
5. технології з переробки ресурсів і одержання готової продукції (видобутку, обробки, переміщення, складування, контролю тощо);
6. технологічна документація загального і спеціального призначення. Тенденції розвитку ТТБ:
7. підвищення наукомісткості застосовуваних засобів праці;
8. широке застосування сучасної мікроелектронної техніки та автоматизації;
9. комплексна механізація та автоматизація виробництва. Загальну сукупність виробничих процесів, які відбуваються на підприємствах, поділяють на групи за певними ознаками: призначенням, перебігом у часі, ступенем автоматизації.

1. За призначенням виробничі процеси поділяють на основні, допоміжні та обслуговуючі.
2. За перебігом у часі розрізняють дискретні та безперервні виробничі процеси.
3. За ступенем автоматизації виробничі процеси бувають механізовані, автоматизовані та автоматичні.

Система раціональної організації виробництва будується на певних принципах, яких слід дотримуватись при проектуванні: спеціалізації, пропорційності, паралельності, прямоточності, безперервності, ритмічності, автоматичності, гнучкості та гомеостатичності.

Принцип спеціалізації передбачає обмеження різноманітності елементів виробничого процесу. Підвищуючи однорідність виробництва, спеціалізація сприяє спрощенню його організації.

Принцип пропорційності потребує, щоб у системі взаємопов'язаних підрозділів підприємства була узгоджена пропускна спроможність. Пропорційність досягається тоді, коли сукупна продуктивність технологічно взаємопов'язаних ланок виробництва пропорційна обсягу виконуваних робіт, тобто

де п — кількість технологічно взаємопов'язаних підрозділів; V — обсяги виконуваних робіт; р — продуктивність окремих робочих місць; М — кількість робочих місць у підрозділах.

Принцип паралельності передбачає одночасне виконання окремих операцій і процесів. Цей принцип особливо важливий при виготовленні виробів, що складаються з великої кількості деталей. Послідовне їх виробництво зайняло б набагато більше часу.

Принцип прямоточності означає, що предмети праці при обробці повинні мати найкоротші маршрути на всіх стадіях і операціях виробничого процесу без зустрічних переміщень.

Принцип безперервності потребує, щоб перерви між суміжними технологічними операціями були мінімальними або ліквідовані. Безперервність виробничого процесу повинна також доповнюватися безперервністю роботи устаткування.

Принцип автоматичності передбачає економічно обгрунтоване вивільнення людини від безпосередньої участі в роботі у важких або шкідливих умовах.

Принцип гнучкості означає забезпечення оперативної адаптації організаційно-технічних умов виробничого процесу, пов'язаних з переходом на виготовлення іншої продукції. Гнучкість досягається універсальністю знарядь праці, засобів автоматизації, упровадженням верстатів з ЧПУ, гнучких виробничих систем.

Принцип гомеостатичності потребує, щоб виробнича система була здатна стабільно виконувати свої функції в межах допустимих відхилень і протистояти дисфункціональним впливам. Для цього на підприємствах створюють технічні й організаційні механізми саморегулювання і стабілізації.

Особливості діяльності підприємства залежать від типу виробництва. Тип виробництва є комплексною характеристикою технічних, організаційних та економічних особливостей виробничої діяльності на підприємстві. Розрізняють три типи виробництва: одиничне, серійне і масове.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою продукції і малим обсягом випуску однакових виробів. Серійне виробництво має обмежену номенклатуру продукції, виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями) і загальний обсяг випуску може бути великий. Масове виробництво характеризується вузькістю номенклатури продукції, великим обсягом безперервного і тривалого виготовлення окремих виробів. Окремо вирізняється дослідне виробництво — виготовлення зразків або партій виробів для дослідних робіт, випробувань, доопрацювання конструкцій тощо. На їх основі розроблюють конструкторську та технологічну документацію для серійного або масового виробництва.

Коефіцієнт закріплення операцій характеризує середню кількість операцій, що припадає на одне робоче місце:

де п — кількість предметів, які обробляються на певній групі робочих місць за місяць; ті. — кількість операцій, які проходить і-й предмет при обробці на певній групі робочих місць; М — кількість робочих місць, для яких обчислюється кзо.

Знаючи коефіцієнт закріплення операцій, можна визначити тип виробництва. Робочі місця одиничного виробництва характеризуються виконанням різноманітних операцій над різними деталями в межах технологічної можливості устаткування, що є універсальним. Через часту зміну предметів праці багато часу витрачається на переналагодження устаткування. Тому для одиничного виробництва кзо > 40.

На робочих місцях серійного виробництва виконуються операції над обмеженою номенклатурою деталей, які обробляють періодично партіями. При цьому застосовують як універсальне, так і спеціальне устаткування. Для цього типу виробництва 1 < к < 40. Робочі місця масового виробництва характеризуються постійним виконанням однієї операції над одним предметом праці, тобто кзо = 1. При цьому застосовують вузькоспеціалізоване устаткування і спеціальне оснащення.

Важливим нормативом організації виробничого процесу в часі є виробничий цикл — інтервал часу від початку до завершення процесу виготовлення продукції. Обчислюють цей інтервал для одного або певної кількості виробів, які виготовляються одночасно. Основною складовою виробничого процесу є технологічний процес — сукупність дій зі зміни стану предмета праці. Окремі технологічні операції є складовими технологічного циклу. Тривалість технологічного циклу визначається за формулою

де п — кількість предметів у партії; t — тривалість обробки одного предмета; М — кількість робочих місць, на яких виконується технологічна операція.

Розрізняють три основних способи поєднання операцій технологічного циклу: послідовне, паралельне і послідовно-паралельне.

Послідовне поєднання операцій полягає в тому, що наступна технологічна операція починається тільки після завершення обробки всіх предметів партії на попередній операції. У цьому разі тривалість технологічного циклу розраховують так:

Послідовне поєднання дуже просте й полегшує оперативне планування, але йому властивий тривалий цикл, бо кожний предмет перебуває поза обробкою в очікуванні обробки всієї партії. Такий спосіб поєднання технологічних операцій застосовується в одиничному і серійному виробництвах.

Для паралельного поєднання технологічних операцій характерно, що предмети після завершення однієї операції одразу передаються на наступну. У такий спосіб предмети однієї партії виготовляються паралельно на всіх технологічних операціях. Малогабаритні нетрудомісткі предмети іноді передаються не поштучно, а так званими транспортними партіями розміром пт. При поштучному передаванні предметів пт = 1. У цьому разі технологічний цикл обчислюється за формулою

Отже, при паралельному поєднанні технологічних операцій технологічний цикл дорівнює тривалості обробки партії предметів на найдовшій за часом операції і транспортній партії на решті операцій. У цьому разі технологічний цикл істотно скорочується порівняно з послідовним поєднанням операцій. Таке поєднання технологічних операцій застосовується у масовому і великосерійному виробництві.

Послідовно-паралельне поєднання технологічних операцій є комбінацією двох попередніх. При такому поєднанні технологічний цикл триваліший за цикл при паралельному поєднанні й менший від циклу при послідовному поєднанні технологічних операцій. Цей метод поєднання операцій застосовується при обробці предметів великими партіями, що відповідає умовам великосерійного виробництва.

Організація виробничого процесу вивчає також розташування робочих місць і їх груп на території підприємства, що забезпечує пересування предметів праці технологічними операціями найкоротшим маршрутом. Розрізняють непотоковий і потоковий виробничі процеси.

Непотокове виробництво має такі ознаки: на робочих місцях оброблюються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, бо кількість кожного з них невелика і недостатня для нормального завантаження устаткування, робочі місця розташовуються однотипними групами без певного зв'язку з послідовністю виконання операцій, предмети праці переміщуються при обробці складними маршрутами, внаслідок чого виникають тривалі перерви між технологічними операціями. Застосовується цей метод переважно в одиничному і дрібносерійному виробництві.

Потокове виробництво є високоефективним методом організації виробничого процесу. Уявімо собі потокову лінію або конвеєр, робота на якому характеризується високим ступенем раціональності й має такі ознаки:

1. за групою робочих місць закріплюється обробка або складання предметів одного найменування або обмеженої кількості подібних предметів;
2. робочі місця розташовуються послідовно за перебігом технологічного процесу;
3. предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими транспортними партіями згідно з ритмом роботи, що забезпечує виконання принципів паралельності й безперервності процесу.

Потоковий метод організації виробництва застосовується у масовому та великосерійному виробництвах. Потокове виробництво має багато переваг: високий рівень продуктивності праці, механізації, спеціалізації й чітку організацію. Як наслідок скорочується тривалість виробничого циклу і незавершеного виробництва, збільшується коефіцієнт використання виробничих потужностей і зменшуються витрати на виробництво.

Разом з тим потоковий метод організації виробництва має й недоліки. Для працівників — це примітивізація та монотонність їх праці, що суперечить загальній тенденції підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня працівників. Крім того, одноманітність роботи на потокових лініях не дає можливості працівникам реалізувати індивідуальні можливості. Для підприємства вузька спеціалізація робочих місць може спричинитися до ускладнень при переході на випуск іншої продукції.

Попри все потокове виробництво як високоефективне широко застосовується у різних галузях промисловості; воно використовує новітні наукові досягнення і має певні тенденції для розвитку.

Основними з них є такі:

1. автоматизація потокового виробництва;
2. підвищення гнучкості технологічних систем і схем, застосування верстатів з ЧПУ;
3. упровадження багатофункціональних роботів-маніпуляторів;
4. створення гнучких автоматизованих систем.

Перед запровадженням потокового виробництва розраховують параметри потокових ліній і спеціальних допоміжних засобів — конвеєрів.

Такт потокової лінії — це інтервал часу, за який з лінії сходять вироби, що пересуваються один за одним:

де r — такт потокової лінії, хв;

Ф — дійсний фонд часу роботи лінії за розрахунковий період, хв;

N — обсяг виробництва продукції за розрахунковий період у натуральному вираженні.

Якщо предмети праці передаються з одного робочого місця на інше не поштучно, а транспортними партіями (пт > 1), то вони сходять з потокової лінії за інтервал часу, який називається ритмом потокової лінії:

Кількість робочих місць для і-ї операції (Мр)

де tі — тривалість обробки одного предмета на г-й операції.

Довжина потокової лінії

де L0 — відстань між двома сусідніми робочими місцями.

Швидкість руху потокової лінії залежить від її такту і відстані між сусідніми виробами (Lв):

В усьому світі спостерігається стала тенденція підприємств різних форм організації виробництва до об'єднання. До форм суспільної організації виробництва належать концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування, конверсія і диверсифікація виробництва.

Концентрація — це процес зосередження виробництва, робочої сили, засобів праці на великих підприємствах, тобто процес усуспільнення виробництва через збільшення обсягів випуску продукції.

У сучасних умовах процес концентрації промислового виробництва є не просто збільшенням кількості основних фондів. Йому притаманна докорінна зміна техніки на базі НТП, зосередження її на великих підприємствах. На розвиток концентрації виробництва впливають такі чинники, як зростання потреби в окремих видах продукції, технічний прогрес у промисловості.

Концентрації виробництва на підприємстві можна досягти так:

1. збільшенням кількості машин, устаткування, технологічних ліній попереднього технічного рівня;
2. застосуванням машин і устаткування зі збільшеною одиничною потужністю;
3. одночасним збільшенням машин (устаткування) як попереднього технічного рівня, так і сучасного.

У господарській практиці виокремлюють три основні форми концентрації:

• агрегатну — збільшення одиничної потужності технологічних установок, агрегатів, устаткування;

1. технологічну — укрупнення виробничих цехів, відділів, окремих виробництв підприємства;
2. заводську — збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів), що здійснюється на основі агрегатної та технологічної концентрації виробництва.

Для визначення рівня концентрації використовують різні показники. Розглянемо основні з них.

1. Галузевий рівень концентрації

де Qвел.гал, Q заг.гал — обсяг виробленої за певний період продукції відповідно великими підприємствами і галуззю загалом, грн.

2. Рівень загальногосподарської концентрації

де Qзг, Qзаг гк — обсяг продукції, виробленої за певний період великими підприємствами в межах господарського комплексу України.

Оптимальний розмір підприємства при концентрації його виробництва можна визначити кількома підходами. Зокрема, застосовують підхід, пов'язаний з мінімізацією зведених витрат Зі на випуск одиниці продукції, тобто

де Sі — собівартість одиниці продукції; Тi — питомі транспортні витрати; Ен — нормативний коефіцієнт ефективності капіталовкладень; Кi — питомі капіталовкладення на одиницю випущеної продукції за i-м варіантом.

До переваг концентрації як суспільної форми організації виробництва належать такі:

1. ці підприємства є основними провідниками НТП, адже мають можливості здійснювати весь цикл "наука — виробництво", тобто фінансувати та виконувати великомасштабні науково-дослідні, пошукові, прикладні роботи зі створення і поширення нової техніки;
2. на цих підприємствах легше впроваджувати найсучасніше потужне устаткування;
3. на цих підприємствах створюються кращі можливості для застосування найдосконаліших форм організації праці на виробництві;
4. економніше використовуються матеріали і паливо;
5. зі збільшенням обсягу виробництва знижуються постійні витрати на нього, що призводить до зниження собівартості виробництва продукції;

• досягається значний ефект від застосування ЕОМ.

До недоліків концентрації як суспільної форми організації виробництва належать:

1. збільшення транспортних витрат на перевезення сировини, матеріалів та комплектуючих виробів до підприємства і відправлення готової продукції споживачам через збільшення радіуса перевезення;
2. збільшення потреби в інвестиціях на спорудження великих концентрованих виробництв і подовження терміну їх будівництва;
3. ускладнення процесу управління зі збільшенням масштабу підприємства;
4. підвищення навантаження на природне середовище;

• порушення принципу рівномірного розміщення промислового виробництва та комплексного розвитку окремих регіонів країни. Поряд з процесом концентрації відбувається і зворотний процес — деконцентрація виробництва. Це спричинюється до появи широкої мережі малих і середніх підприємств. Серед них виживають і ефективно працюють економічно ефективніші, тобто технічно й технологічно передовіші, спеціалізованіші, мобільніші щодо зміни кон'юнктури ринку.

Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва означає одночасний розвиток різних, невзаємопов'язаних видів виробництв, розширення номенклатури та асортименту вироблюваної продукції в межах одного підприємства. Диверсифікація відображує процес розширення його підприємницької діяльності. Підприємство використовує власні нагромадження не тільки для підтримки і розвитку свого основного бізнесу, а й для освоєння нових видів продукції, створення нових виробництв. У результаті диверсифікації виробництва перетворюються на складні багатоцільові комплекси, що випускають продукцію або надають послуги різного призначення і характеру. Диверсифікованим вважається підприємство, на якому понад 30 % загального обсягу продажу — це товари й послуги, не пов'язані з його основною діяльністю.

У сучасних умовах диверсифікація виробництва на підприємствах є актуальною, і цей процес має тенденцію до розширення. Це пов'язано з намаганням господарюючих суб'єктів, насамперед виробничих підприємств, підтримувати фінансову стабільність, маневруючи матеріальними і людськими ресурсами.

Спеціалізація як суспільна форма організації виробництва — це процес зосередження випуску певних видів продукції в окремих галузях промисловості, на окремих підприємствах та в їх підрозділах, тобто це процес виробництва однорідної продукції або виконання окремих технологічних операцій на підприємствах, в об'єднаннях або галузях.

У промисловості розрізняють такі форми спеціалізації:

1. подетальну (виробництво деталей, агрегатів, вузлів тощо);
2. предметну (випуск певного виду готової продукції);
3. технологічну (виконання окремих стадій технологічного процесу).

Основні переваги спеціалізації:

1. це хороша основа для механізації та автоматизації виробництва;
2. на спеціалізованих підприємствах, як правило, вища якість продукції, ніж на звичайних;
3. більше можливостей для застосування продуктивної техніки і технології та ефективного їх використання;
4. досягається зменшення витрат на виробництво продукції за рахунок вищого рівня механізації та автоматизації праці, застосування кваліфікованішої робочої сили;
5. зумовлюється необхідність об'єктивного розвитку стандартизації та сертифікації виробництва.

Поряд з перевагами спеціалізація як суспільна форма організації виробництва має й певні недоліки. Один з них — монотонність праці. Уникнути цього можна завдяки автоматизації виробництва, упровадженню промислових роботів. Надлишки спеціалізованої продукції створюють проблему їх реалізації. Як бачимо, переваг більше, а тому цю форму організації праці використовують з метою підвищення продуктивності праці.

Кооперування як суспільна форма організації виробництва — це тривалі виробничі взаємозв'язки підприємств, що спільно виготовляють кінцевий продукт. Основна умова кооперування — широка мережа подетально і технологічно спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв. За формами спеціалізації у промисловості розрізняють три форми кооперування:

подетальну (кілька спеціалізованих підприємств постачають головному заводу вузли та деталі для подальшого збирання та випуску готової продукції);

предметну (спеціалізовані підприємства постачають певні вироби головним заводам, що збирають та випускають готову продукцію);

технологічну (спеціалізовані підприємства постачають головним заводам напівфабрикати власного виготовлення).

Одним з показників економічної ефективності спеціалізації (кооперування) є економічний ефект від їх розвитку, який обчислюється за формулою

де S1,S2 — собівартість одиниці продукції відповідно до і після спеціалізації (кооперування); Т2,Т1 — транспортні видатки на одиницю продукції відповідно до і після спеціалізації (кооперування); V2 — обсяг випуску продукції після спеціалізації; Ен — нормативний коефіцієнт ефективності капіталовкладень; AК — додаткові капіталовкладення, необхідні для здійснення спеціалізації (кооперування) виробництва; АП — додатковий прибуток, що може бути отриманий за рахунок поліпшення якості продукції внаслідок спеціалізації (кооперування).

Річний економічний ефект від спеціалізації (кооперування) за вибраним варіантом обчислюється так:

де 31, 32 — зведені витрати відповідно звичайного і спеціалізованого (кооперованого) підприємства; Vф — фактичний річний обсяг випуску продукції в натуральних одиницях після спеціалізації (кооперування).

Термін окупності капіталовкладень при здійсненні спеціалізації (кооперування) визначається за формулою

де АК — обсяг капіталовкладень, спрямованих на проведення спеціалізації;

С — вартість основних фондів, які можуть бути при цьому реалізовані.

Комбінування як суспільна форма організації виробництва — це поєднання в одному підприємстві різногалузевих виробництв, взаємопов'язаних технічно, економічно і організаційно. До характерних ознак комбінованого підприємства (комбінату) належать:

1. об'єднання різнорідних виробництв;
2. пропорційність різнорідних виробництв;
3. техніко-економічна та організаційна єдність виробництва;
4. єдине енергетичне господарство, спільні допоміжні та обслуговуючі виробництва.

Розрізняють три основні форми комбінування:

1. на основі поєднання послідовних стадій переробки вихідної сировини (поєднуються різні, але споріднені стадії переробки сировини) — характерне для хімічної і текстильної промисловості, а також чорної металургії;
2. на основі використання відходів виробництва — поширене у деревообробній, харчовій та хімічній галузях промисловості;
3. на основі комплексної переробки сировини (наявність кількох напрямів переробки вихідної сировини) — поширене в галузях переробки органічної сировини: нафти, газу, торфу, вугілля. Сучасні комбінати можуть поєднувати дві або навіть три форми комбінування.

З позицій економіки комбінування є однією з найпрогресивніших форм концентрації і організації виробництва, оскільки сприяє якнайповнішому використанню всіх ресурсів підприємства, а саме:

1. розширенню сировинної бази промисловості;
2. зменшенню матеріаломісткості продукції за рахунок комплексного використання сировини, відходів виробництва і безперервності технологічного процесу;
3. зниженню транспортних видатків;
4. ефективнішому використанню основних виробничих фондів і потужностей підприємства;
5. скороченню тривалості виробничого циклу;
6. зменшенню інвестицій на розвиток добувних галузей промисловості;
7. зменшенню виробничих відходів і тим самим позитивному впливу на навколишнє природне середовище.

Конверсія як суспільна форма організації виробництва характеризує істотне перепрофілювання частини або виробничого потенціалу підприємства загалом на виробництво іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників розвитку економіки.

Процеси конверсії здійснюються за загальнонаціональними програмами, які розроблює і затверджує найвище керівництво країни. У конверсійних програмах України існують такі загальні пріоритети:

• розробка устаткування для виробництва продуктів харчування;
• створення медичної та іншої техніки для охорони здоров'я;
• виготовлення товарів масового споживання.