Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

3. Громадська реакція на Гетьманський переворот

Переворот викликав у масі не-соціялістів значне задоволення. Навіть прихід німців викликав радість більше як у 9/10 усього населення, без різниці національносте, кляс і партій, — пише В. Андріевський, який брав активну участь у житті Полтавщини. «Та страшна атмосфера безправ'я й гніту фізичного й морального, яку витворили большевики за два попередні місяці свого паювання, здавалося, відходили в минуле навіки». Яскраво накресливши негативне ставлення до Центральної Ради на Полтавщині, В. Андрієвський пише так про враження, яке справило обрання Гетьмана: «. . . перемогла таки здорова національна стихія над модерними доктринами і силогізмами, значить, у народі таки заговорив голос крови... козацької крони, розлитої на нашій землі, і на польських і московських плахах, і на турецьких галерах, і в московських казематах .. .»

Переворот 29 квітня викликав серед соціялістичної маси населення неґативне враження. На прикладі партії ес-ефів — найкультурнішої, найінтелігентнішої з українських партій — видно, як сприйняла інтеліґенція події 29 квітня.

На початок травня призначений був у Києві Всеукраїнський Селянський З'їзд, на який мало прибути до 10.000 селянських делегатів. Але уряд заборонив цей з'їзд. Тоді учасники з'їзду нелеґально зібралися біля Києва, в Голосіеві, і ухвалили резолюцію з протестом проти самої влади Гетьмана. У відозві до селянства з'їзд закликав до боротьби проти «контрреволюції»: Умремо, а землі й волі не дамо».

14-го травня відбувся в Києві нелегально Всеукраїнський Робітничий З'їзд, який вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманатом за Українську Республіку.

13-16 травня відбувся нелеґально з'їзд Української Партії Соціялістів-Революціонерів. Між його учасниками розгорілась боротьба: праве крило стояло за демократизацію політичного та громадського життя і готове було йти на компроміс з урядом; ліве крило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськими большевиками й гостро відмежовувалося від усіх українських політичних груп. Створився новий Центральний Комітет партії, який почав видавати нелеґальний часопис п. н. «Боротьба», що закликав до соціяльної революції в Україні. Від цієї назви і всю цю групу називали «боротьбістами».

8-11 травня в Києві відбувся з'їзд Конституційно-Демократичної Партії, більшість членів якої складалася з українців, але було в ній чимало росіян та жидів. З'їзд відбувся із участю делегатів з цілої України та трьох міністрів-кадетів: М. Василенка, А. Ржепецького та С. Гутника. Вони заявили, що стоять на плятформі самостійної України. З'їзд признав персональне право окремим членам вступати до нового уряду.

Одночасно відбувся з'їзд ес-ефів, який визнав самостійність України і зрікся ідеї федеративного зв'язку з сучасною Великоросією. До тактики гетьманського уряду він поставився негативно, конституцію його визнав за абсолютистичну та антидемократичну, кабінет — за реакційний і заборонив своїм членам участь у ньому.

15-18 травня відбувся з'їзд представників промисловости, торгівлі, фінансів та сільського господарства — т. зв. «Протофісу». Прибуло коло 1.000 делегатів. З'їзд ухвалив підтримати гетьманський уряд і заявив про свою готовість всіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського та економічного ладу Української Держави. Цей з'їзд показав, що гетьманську Україну, крім хліборобів-власників та середньої інтеліґенції, членів ка-де. підтримують також великі капіталісти та промисловці.

Проте, опозиція проти гетьманату зростала. 24 травня до Гетьмана звернулися представники чотирьох українських партій (самостійників-соціялістів, Трудової Партії, соціялістів-федералісгів та хліборобів-демократів), які заявили, що кабінет міністрів не український, бо до нього не ввійшли члени українських груп, які творили державу. Вони протестували проти заборони ряду з'їздів, проти діяльности місцевої адміністрації, яка дозволяє різного роду надуживання, проти призначення на посади не-українців, проти військової політики.

Але найбільше значення мало оформлення в середині травня опозиційних груп в Український Національно-Державний Союз. Цей Союз складався з таких груп: українські соціялісти-самостійникіі, соціялісти-федералісти, Трудова Партія, пізніше — хлібороби-демократи; Рада залізничників, Поштово-Телеграфічна Спілка; українські соціял-демократи, соціялісти-революціонери. Головою Союзу був А. Ніковський. З самого початку Союз почав боротьбу проти Гетьмана й гетьманського уряду, як «буржуазного й не-українського». Він діяв через пресу і підтримував страйки.

Третій фронт внутрішньої боротьби творили різні російські організації. Коли в Україні настали спокійні умови життя, з окупованих большевиками земель посунули росіяни. Більша частина з них приїздили, як народжені в Україні, з пашпортами, що їх видали українські консули. Але, приїхавши до України, ці люди принесли з собою ненависть до ідеї самостійної Української Держави і зробили Київ гніздом інтриґ та змови. Тут засновано було російські, ворожі до України «Києвский Национальньій Центр» та «Союз Возрождения России», які повели підривну діяльність проти Української Держави, проти скликання Сейму. Різні своїми політичними поглядами, ці організації об'єднувалися спільною ненавистю до української державности, до «сепаратизму». Характеристичне, що в 1919 році, коли Гетьманська Держава вже не існувала, а російська «Добровольча армія» на деякий час окупувала Україну, генерал Деніхін забороняв приймати на службу колишніх гетьманських урядовців. Під назвою «Союз деятелей Украиньі» в Києві діяв російський монархічний союз, який мав свої осередки по Україні, що агітували за поновлення монархії в Росії та приєднання до неї України. Ці організації вважали, що Україна повинна стати П'ємонтом, де будуть формуватися сили для боротьби з большевиками. У цьому відношенні дуже цікава місія П. Мілюкова, лідера кадетської партії, який приїздив у червні 1918 року до Києва, щоб розвідати настрої українського громадянства та німців щодо відбудови Російської держави. Брати ізольовано ці факти, виривати їх з історичної перспективи не можна. Півроку перед тим творець 4-го Універсалу, М. Грушевський, писав: «з ким буде їй (Народній Республіці) по дорозі, вона й уставить федеративну зв'язь»; і далі: «Не розриваючи з федеративною традицією, як провідною ідеєю нашого національно-політичного життя, ми мусимо твердо сказати, що тепер наше гасло — самостійність і незалежність».

Одночасно діяли в Україні російські терористичні організації, які ставили за мету викликати паніку в Україні, розбиття, розсварити німців з українцями. Першим терористичним актом був вибух 6 червня 1918 року порохових складів на передмісті Києва, в Звіринці. Сила вибуху була така велика, що коло 10.000 людей залишилися без притулку, а коло 1.000 було поранених та забитих. ЗІ липня в Одесі стався вибух на складі набоїв. 14 червня в Києві загорілось 35 дров'яних складів, наслідком чого загинули в оті паровий млин, спиртовий завод, фанерна фабрика і коло 10.000 людей залишилися без даху над головою. 30 липня російський ес-ер Донской кинув бомбу в німецького фельдмаршала Айхгорна і забив його та його адьютанта. Без кінця підготовлялися атентати на Гетьмана.

Все це викликало в столиці панічний настрій, який тяжко відбивався на всьому житті.

Становище погіршувало взаємне недовір'я між урядом та населенням. Це недовір'я підсилювалося внаслідок антиурядової пропаґанди з одного боку і помилок уряду — з другого. Майже в кожному міністерстві були урядовці, наставлені вороже до нового режиму. Це ненормальне становище виявлялося назовні страйками в міністерствах. Не було внутрішнього контакту між вищим урядом та місцевою адміністрацією, більша частина якої також ставилася вороже до нової влади: одні — як прихильники Центральної Ради, інші — як прихильники большевиків. Поволі відбувалася заміна місцевої адміністрації новою: призначалося людей не-соціялістячних партій, ворожих большевизмові і — за обставинами часу — германофільської орієнтації. Переважне місце приділяли земським діячам, але було чимало урядовців царських часів, що викликало незадоволення національно-свідомих українців, здебільша соціялістів.