Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

ЧАСТИНА ДВАНАДЦЯТА: УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНА ДЕРЖАВА

І. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

1. Організація Центральної Ради

Тільки 1 (13) березня 1917 року в Україні дізналися про революцію в Петрограді, бо перед тим місцева влада не пропускала вісток про події. Перші відомості принесла телеграма члена Державної Думи Бублікова про те, що старої влади нема і що влада перейшла до Комітету Державної Думи.

Ще раніше українські «колонії» в Петрограді та Москві радісно вітали революцію, але тільки 14 березня н. ст. в Києві офіційно оголошено про падіння монархії та встановлення нового уряду. У Києві постав Виконавчий Комітет із 12 осіб, серед них було 5 українців; головою Комітету був барон Ф. Штейнгель, секретарем — А. Ні-ковський, редактор газети «Нова Рада»; членами були: С. Єфремов, М. Порш та М. Паламарчук.

Тимчасовий Уряд змінив увесь адміністративний апарат; усі посади стали виборними. Це віддало місцеву владу в руки нових революційних організацій. Замість губернаторів з'явилися губерні-яльні комісари; ці пости займали голови губерніяльних земських управ. У Києві таким комісаром став М. Суковкін. Земські з'їзди обрали Виконавчі Губерніяльні Комітети. До Київського Комітету обрано — М. Грушевського, Д. Дорошенка, X. Барановського, Д. Антоновича, П. Линниченка, А. Красовського, О. Степаненка і ін., таким чином було обрано значне число українців. Негайно в Україні почався міцний український рух, почалися мітинги, зібрання з промовами, в яких вимагали української школи, української преси.

Український рух вимагав створення певного осередку, що об'єднав би всі українські сили. Щоб створити такий осередок, ТУП (Товариство Українських Поступовців) 17 березня 1917 року заснувало Центральну Раду. Крім членів ТУП-у вступили до Центральної Ради представники різних українських політичних груп та організацій: військовиків, робітників, кооперативів, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, Педагогічного Товариства, Товариства Українських Техніків та Агрономів, від різних гуртків, громад і д. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, на його заступника — В. Науменка. На товаришів голови обрано: Д. Антоновича та Д. Дорошенка. Центральна Рада негайно розпочала свою діяльність. Вона надіслала привітальні телеграми Голові Тимчасового Уряду кн. Г. Львову та міністрові юстиції О. Керенському.

22 березня Центральна Рада звернулася з відозвою «До Українського Народу», в якій закликала зберігати спокій, вибирати людей на всі посади, збирати гроші на український національний фонд, творити нове, вільне життя.

Україна ожила: засновувалися нові організації — Військова Рада, Центральний Український Кооперативний Комітет, «Просвіта», поновилася газета «Нова Рада». Губерніяльний Кооперативний З'їзд 27-28 березня перетворився на могутню українську маніфестацію. З'їзд вимагав федеративної республіки Росії та широкої автономії України, негайного звільнення галицьких полонених та митрополита Шептицького.

Кульмінаційним моментом українського життя була маніфестація в Києві 1-го квітня н. ст. 1917 року. У ній взяло участь понад 100.000 люду. Йшли під українськими прапорами вояки, студенти, учні, робітники. На майдані Міської Ради М. Грушевський виголосив промову, в якій закликав домагатися автономії. Маніфестуючі стали на коліна і склали присягу. На Софійському майдані відбулося Грандіозне віче, яке прийняло резолюцію: підтримати Тимчасовий Уряд, домагатися широкої автономії та скликання Установчих Зборів.

Одночасно постали Українські Національні Ради — в Петроґраді (голова О. Лотоцький) та Москві (голова О. Саліковський), які нав'язали зносини з Центральною Радою.

В Україні створились нові політичні партії: Соціял-Демократична (провід — В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра); Соціял-Революційна (М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, В. Залізняк, М. ПІраг, О. Севрюк та ін.); Українська Селянська Спілка; ТУП зреорганізовано на Союз Українських Федералістів-Автономістів; це була партія переважно української інтелігенції, до неї належала значна частина дореволюційних українських діячів. Крім цих партій були: Українська Партія Самостійників-Соціялістів; головою її був П. Макаренко, товаришами голови — І. Луценко та М. Андрієвський; ця партія ухвалила домагатися незалежної Української Республіки; Українська Демократично-Хліборобська Партія на Полтавщині, яка проголосила основну вимогу — суверенність українського народу. Менше значення мали партії: Українська Трудова (лідер Ф. Крижановський) та Українська Федеративно-Демократична, до якої входили переважно члени Старої Громади (В. Науменко, I. Лучицький, С. Кушакевич, В. Ігнатович та інші.)

На 19 квітня (н. ст.) призначено скликання Українського Національного Конґресу, але ще до того часу серед російської революційної демократії, головним чином большевицької, почався проти-український рух. Не заспокоїли пояснення М. Грушевського, що справа автономії України полагоджується з Тимчасовим Урядом. Голова Ради Робітничих та Солдатських Депутатів Незлобін заявив, що домагання автономії — це «удар в спину революції».

Конгрес був тріюмфом ідеї української державности і тріюмфом М. Грушевського. На Конгрес зібралося 900 депутатів із мандатами та члени різних українських установ Києва, — всього коло 1.500 осіб. На почесного голову обрано М. Грушевського. У резолюції Конгресу поставлена була вимога автономії України у федеративній демократичній республіці Росії. Конгрес санкціонував Центральну Раду, як Крайову Раду, і вимагав негайно звільнити засланих галичан. Проведено перевибори Президії Центральної Ради: величезною більшістю голосів — головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова та В. Винниченка. Намічено 150 членів Центральної Ради за територіяльним принципом, а крім того представників від партій та «національних меншин» — мешканців України. Передбачалося, що вся Україна буде вкрита сіттю українських комітетів — сільських, повітових, губерніяльних.

Центральна Рада обрала Виконавчий Комітет під назвою — Комітет Центральної Ради; згодом він змінив цю назву на Мала Рада. Головою її був М. Грушевський, заступниками голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

Так зформовано центральний уряд України. На периферіях становище було не однакове. Як загальне явище — був брак свідомої української інтелігенції. На провінції не вистачало людей, які могли б виконувати директиви центру. Дуже перешкоджали справі члени російських соціялістичних партій.

Поруч з українськими Радами виступали «Советы рабочих и солдатских депутатов», які ставали найбільш впливовими організаціями. Так було в Катеринославі, хоч там працювало досить багато українських діячів. «Совет» звів у Катеринославі нанівець владу представника Тимчасового Уряду, губерніяльного комісара. Становище українських установ в тому місті покращало, коли почався рух серед війська. Найміцнішим було становище українських організацій у Полтаві, але й там перед узяли соціялісти, які об'єдналися з російськими соціялістами «Совет Рабочих и Солдатських Депутатов» Полтави грав важливу ролю.

По всіх губерніях України (їх визнано тільки 5) засновували «Просвіти», українські школи, клюби, видавали українські газети, влаштовували з'їзди, які ухвалювали резолюції про підтримку Центральної Ради, вимагали автономії для України і скликання Установчих Зборів. Полтавський з'їзд перший поставив вимогу скасувати приватну власність на землю, фабрики, залізниці.

У творчій роботі українських організацій велику допомогу давали земства, де працювало багато українців.

Таким чином у перші місяці після революції прагнення українських діячів усіх партій обмежувалися автономією України у федеративній російській державі. Про самостійність, про творення незалежної держави мріяли тільки одиниці. Під час маніфестації 1-го квітня були транспаренти з гаслами: «Хай живе Самостійна Україна», «Хай живе Самостійна Україна з гетьманом на чолі», але транс-парентів із такими гаслами було біля 10, і вони потонули серед 300, що вимагали автономії України. Проти самостійности рішуче виступав сам М. Грушевський — у розмовах із представниками лівих партій, а найвиразніше у своїх брошурах. «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії, — писав він, — вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею».

Окреме місце в управлінні Україною зайняли Галичина та Буковина. Блискуча офензива Брусілова влітку 1915 року повернула під російську владу майже всю Буковину й значну частину Східньої Галичини (Станиславів, Коломия, Львів, Тернопіль). З цих земель було створене Галицько-Буковинське Генерал-Губернаторство, на чолі якого став Ф. Трепов. Нова управа не мала характеру управи 1914-1915 років, не було національного та релігійного утиску, але урядовими мовами залишалися російська та польська і ставлення до української людности було неприхильним. З перших часів революції поляки вжили заходів, щоб опанувати Галичину, про що проф. Ґрабський подав проект Тимчасовому Урядові. У березні 1917 року, на прохання Центральної Ради та уповноваженого Земського Союзу, Тимчасовий Уряд затвердив Д. Дорошенка як крайового комісара Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора.

Д. Дорошенко призначив українців губернаторами, комісарами повітів; відновлені були сільське та міське самоурядування, кооперативи, українські школи, добродійні організації і т. п.

З весни 1917 року звільнено багато галицьких полонених і чимало з них, по дорозі до Галичини, залишалися у Києві, вступали на працю в українські установи, брали участь у громадському житті, у срормуванні українського війська. При зукраїнізованому полку ім. гетьмана Дорошенка був Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців. З самого початку заснування Центральної Ради до неї надходили заяви холмщаків-виселенців про їхнє бажання прилучити Холмщину до України.