Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

4. Державна дума

17-го жовтня 1905 року проголошено скликання Державної Думи з законодавчими правами, тобто з компетенціями, що жаден закон не може бути оголошений без ухвали цієї Думи. II грудня 1905 року дано пояснення, хто саме матиме виборчі права: землевласникидідичі, власники будинків у містах, усі, хто мав окреме помешкання, хто діставав платню або пенсію; мали також права представники селян та робітників. Таким чином виборчі права були доволі широкі. 20 лютого 1906 р. дано нове «Положення» про Державну Думу, за яким встановлювалося двопалатний парлямент: 1) Державну Раду, яка існувала раніше, стала Вищою Палатою; половина ії членів мала бути обраною, а половина — призначена урядом, і 2) Державна Дума. Жадне рішення Державної Думи не могло бути дійсним без апробації Державної Ради; по схваленні Державною Радою кожне рішеная йшло до царя на затвердження. 26 квітня 1906 року проголошено новий закон, що встановлював такий порядок: вище управління належить цареві, а законодавча влада — двом її Палатам: Державній Раді і Державній Думі.^ Вибори до Державної Думи дали перемогу опозиційним елементам. У цей час значною мірою вже були приборкані повстання і праві елементи та організації благали царя не давати конституції, а зберігати самодержавство.

Виборці поділялися на 4 курії: 1) землевласників-поміщииків 2) міського населення, 3) селян і 4) робітників. Курії мали неоднакове число голосів: поміщики мали найбільше, бо один голос поміщика дорівнювався 45 голосам робітників; пролетаріят великих міст діставав мізерне число виборців: у Москві, наприклад, тільки 17 робітників мали виборче право. Навпаки — селяни дістали багато місць тому, що уряд сподівався, що вони дадуть людей консервативних поглядів. Уряд уживав різних заходів, щоб не допустити до Думи небажаних осіб. Для цього робили труси, заводили судові процеси, арештовували людей (особи ж, які були під арештом або під слідством, не мали ні активного, ні пасивного права голосу). Особливо гостро переслідував уряд представників прогресивної преси: був час, коли майже всі редактори ліберальних газет були або арештовані або чекали слідства.

У Думі зформувалася Українська Парляментарна Громада, де якої приступило 45 послів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова І. Шраг; серед членів були: В. Шемет та П. Чижевський — від Полтавщини, М. Біляшевський та барон Ф. Штейнгель — від Києва, А. В'язлов — від Волині. Парляментарна Громада мала свій пресовий орган — «Украинский Вестник», редактором якого був М. Славинський, а секретарем — Д. Дорошенко. У журналі взяли участь найкращі наукові сили України: М. Туган-Барановський О. Лотоцький, М. Грушевський, 1. Франко, О. Русов та інші.

Політичною плятформою Української Парляментарної Громади була автономія України. М. Грушевський уклав деклярацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою Громади.

Увесь час відношення між Думою і урядом були гостро ворожі. На деклярацію уряду Дума відповіла чотирма вимогами: 1) відповідального перед Думою міністерства, 2) скасування Державної Ради, 3) примусового відчуження поміщицьких земель на користь малоземельних селян та 4) амнестії засудженим за політичні справи. Уряд відмовив по всіх пунктах. Після того Дума зустрічала вороже всіх міністрів, а урядові в цілому висловила «недовір'я». Промови депутатів друкували й ширили по всій імперії.

Після розпуску Думи 180 її депутатів, переважно кадетів (серед яких були й українці), зібралися у Виборгу (у Фінляндії, яка мала автономію) і уклали заклик до населення — не давати солдатів до армії і не платити державних податків.

Незабаром після розпуску Думи вибухли повстання в Свеаборзі та Кронштадті. Збільшився терор: за 1906-й рік забито 768 й поранено 820 представників влади. Новий прем'єр-міністер П. Столипін почав реформи всього урядового апарату і — рішучу боротьбу з революційним терором. На час, поки не було Думи, створено військові суди, за вироками яких страчено протягом року 683 осіб.

У січні 1907 року відбулися вибори до 2-ої Державної Думи. На цей раз її не бойкотували жадні партії. Несподівано для уряду більше як половину всіх депутатів вибрано з лівих партій; октябристів, з поміркованих — тільки 32 і правих — 22; решта депутатів була від національних меншостей та від безпартійних. Ніхто з депутатів 1-ої Думи, які підписали Виборзьку деклярацію, не мав права бути обраним до 2-ої Думи.

Змінилося співвідношення депутатів від України: із загального числа 102 лівих — соціял-демократів, трудовиків та конституційних демократів (к.-д. або кадетів) було 65; від центру — октябристів, мирних обновленців, поміркованих та правих — 29.

У 2-ій Думі теж була Українська Громада, що мала 47 членів і видавала часопис — «Рідну Справу — Вісті з Думи». У ній друкували промови членів, заяви Громади. Громада домагалася автономії України, місцевої самоуправи, української мови у школі, суді, церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, Громада вимагала створення катедр української мови, літератури та історії в університетах, введення української мови в учительських семінаріях.

2-га Дума існувала лише 103 дні; 3-го червня 1907 року її розпущено. Призначено нові вибори, при чому виборчий закон значно змінено. Вибори до 3-ої Думи, восени 1907 року, дали 50 правих, 71 помірковано-правних, 27 націоналістів — разом 148 правих; 154 октябристів; 28 «проґресистів». Разом 54 кадетів, 13 большевиків, 20 соціял-демократів, 26 поляків, литовців та мусулман; лівих — 141.

Новий виборчий закон 1907 року настільки змінив основний закон про Думу, що його називали «державним переворотом». Він дав перемогу великим землевласникам і зменшив число депутатів селян та робітників. У Полтавській губернії, наприклад, на 117 виборціввеликих землевласників було тільки 38 селян. Багато українців опинилося у тюрмах, на засланні; збільшилася еміграція за кордон.

Не зважаючи на таке становище, українське питання притягало до себе увагу в 3-ій Думі: надто бо великі були досягнення українців в різних галузях культури та економіки. Перше питання, якому Дума змушена була приділити увагу, це було українське шкільництво. У 1908 році 37 послів внесли проект про українську мову навчання у початкових школах. Цей проект викликав протест збоку чорносотенних послів та «Клубу Русских Националистов», і йому не дали ходу. Року 1909 професор Київського університету І. Лучицький поставив питання про українську мову в судах України. Це питаная також викликало протест і було поховане.

У 1913 році, з приводу бюджету, ряд ораторів звертали увагу Думи ва самоправство адміністрації в Україні. Видатні посли — А Шингарьов, П. Мілюков, О. КеренсьКий, Г. Петровський та інші — домагалися свободи національного розвитку та автономії України, а професор С. Іванов вимагав катедр українознавства в університетах України. Того ж 1913 року єпископ Нікон вимагав введення української мови в школах.

Ці приклади свідчать про великі досягнення українців за XIX століття.

У 1907-1912 роках реакція зміцнюється. У 3-ій Думі головну ролю грали октябристи (154). Головою Думи був октябрист Хомяков, а після нього — С. Гучков, теж октябрист. З-тя Дума відбула свій законний реченець і була розпущена у 1912 році. 4-та Дума виявилася лівішою, ніж 3-тя: у ній було по 150 представників правих та лівих партій і 130 октябристів та «центровиків». Октябристи 4-ої Думи були більш схильні до опозиції і не раз вступали у спілку з лівини партіями. Головою Думи обрано октябриста — М. Родзянка. Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене права висилати представників до Думи. Не було вже й української фракції, а тому для введення української мови у народних школах України не було більшости в той час, коли навіть малі народи Кавказу дістали школу з рідною мовою; дістали її також татари, естонці, латиші.