Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

ДУХОВЕ ЖИТТЯ. ЦЕРКВА

1. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД РОСІЙСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ

а) Православна церква на Правобережній Україні

Ліквідація українських установ та другої Малоросійської Колегії у 1781 році і перетворення України на намісництво Російської імперії тяжко відбилися на становищі Української Церкви.

Дуже показовою для тих часів є особа митрополита Самуїла Миславського (1783-1796), який намагався був зберегти бодай рештки прав Української Церкви. У 1763 році, бувши ректором Київської Академії, він взяв участь у протесті Київської Консисторії проти конфіскації церковних маєтків. Але після 15 років служби в Росії, повернувшись в Україну митрополитом, він сприяв русифікаційним заходам царського уряду, хоч іноді, у міру можливости, і робив щось в обороні українського духовенства. Так, коли року 1784 наказано брати до цивільної служби дітей духовенства, які не дістали освіти, та дяків, митрополит наказав негайно записати тих дітей до духовних семінарій, а дяків розподілити по парафіях.

Року 1736 переведено в Україні секуляризацію церковних земель. Для Української Церкви це було ударом, бо з прибутків із своїх володінь манастирі робили багато для української культури, утримували школи, друкарні. Особливо тяжко потерпіла Київська Академія, яка утримувалася за рахунок надаваних їй земель. Багато менших манастирів зліквідовано, а більші взято на державне утримання.

Наступником Самуїла був Єрофей Малицький (1796-1799) — останній українець на Київській катедрі. Його замінив молдаванин, Гавриїл Банулеско-Бадоні (1799-1803). І так від — 1799 до 1921 року Київська митрополича катедра заміщалася неукраїнцями.

Кінець XVIII ст. позначався в історії України та Української Церкви подіями великого значення: року 1772 до Росії приєднано, після першого розбору Польщі, Білорусь — трикутник між Дніпром і Сожем. Польський уряд і папа звернулися до російського уряду з проханням відновити у Полоцьку, що відійшов до Росії, уніятську архиєпископією. Російський уряд погодився — за умовою заснування православної єпископії у Польщі. Справа затяглася на три роки і за цей час уніятська єпархія втратила 800 церков і коло 100.000 душ, які перейшли на православ'я.

На архиепископа Полоцького був призначений Іраклій Лісовський, єдиний уніятський єпископ у Росії. Лісовський докладав усіх зусиль, щоб Католицька Церква під російським пануванням дістала знов свободу. Протектором його був князь Г. Потьомкін, який ставився толерантно до релігії. Завдяки йому Уніятська Церква мала спокій.

Нова православна єпископія мала назву — Переяславська, Боришпольська та Слуцька. На єпископа її та вікарія Київського митрополита висвячено архимандрита Слуцького манастиря, Віктора Садковського. Таким чином, під юрисдикцією Київського митрополита опинилися всі православні, що мешкали у Польщі. Між католиками обох визнань — римо-католиками та уніятами — з одного боку, та єпископом В. Садковським — з другого — почалася боротьба. Єпископ В. Садковський виявив надзвичайну енергію: він об'їздив свою єпархію і провадив місійну працю: проповідував, переконував повертатися до Православної Церкви. Увесь час йому допомагав усіма засобами російський уряд.

Садковський мав великий успіх. Багато селян і навіть уніятських священиків поверталися до православ'я; у Київському та Брацлавському воєвідствах перейшло до православних 193 уніятських церкви. Князь Ксаверій Любомирський передав православним у своїй Смілянщині значну частину уніятських церков; Чигиринщина — князя Антонія Яблоновського — перейшла вся.

Садковський заснував православну семінарію у Слуцьку та цілу низку підготовчих шкіл у селах. Але в усіх тих школах, не вважаючи на важливе значення їх для духовенства, навчання провадилося у російському дусі, по російських підручниках.

Чотирилітній сойм (1788-1792), який скликали, щоб урятувати рештки Польської держави, викликав загальний неспокій, поділ на різні, ворожі Росії, партії. Але досить міцна була консервативна партія прихильників Росії. По Польщі ширилися чутки, що нібито готується нова «Коліївщина» — повстання селян, які матимуть підтримку російського уряду. Садковського та його ближчих співробітників обвинувачено у підготові повстання і заарештовано.

У зв'язку з його арештом і втручанням Росії у справи православних у Польщі, Чотирилітній Сойм покликав спеціяльну Конгрегацію — Церковний Собор, який зібрався у Пинському в 1791 році. Серед членів Собору були обрані: 24 особи з чорного духовенства, 21 — з білого та 51 — від мирян; з тієї кількості було 19 шляхтичів, решта — міщани. Крім того було 96 делегатів від духовенства, шляхти та міщан, братств, церковних громад. Були також католики: багато польських дідичів, уніятські єпископи: Пинський — Йоаким Дашкевич-Горбацький та Туровський — Юрій Булгак. Були високі сановники, комісари. На голову Собору був обраний архимандрит Іринарх Балановський.

Головними засадами запровадженого Собором нового устрою Православної Церкви у Польщі були: 1. Ієрархія цієї Церкви перебуватиме у духовній залежності від Царгородського патріярха, який має поставити архиепископа та спископів; надалі у справах догматичних повинна вона звертатися до Царгородського патріярха. 2. Собор (Національний Собор) збирається щочотири роки. У його склад входять: єпископи, архимандрити та делегати від духовенства та мирян. Собор обирає єпископів, архимандритів і церковний суд. 3. Постійним адміністраційним органом Церкви є Національний Синод. Члени його — архиепископ та три єпископи. Синод управляє Церквою на підставі канонічних правил та постанов 7-ми Вселенських Соборів. 4. При архиєпископі створюється генеральна консисторія з 12 осіб із чорного та білого духовенства, шляхетства й міщан. 5. При єпископах створюються епархіяльні констисторії. 6. При деканатах, або протопопіях створюються духовні правління, до яких входять: намісник декана, два священики, асесор і писар із шляхти або міщан. У кожній протопопи відбуваються щочотири роки деканальні собори. 7. У кожній парафії повинні бути — школа та шпиталь для старих і вбогих. Не чекаючи на затвердження постанов соймом, консисторія розпочала працю того ж 1791 року.
Ухвали Пинського Собору, хоч не були здійснені, мають велике значення: вони свідчать що, не зважаючи на всі перешкоди, Українська Церква зберегла засади соборности та виборности духовенства і прагнення до автокефалії.

Ухвали Пинського Собору викликали протести збоку католиків: папа надіслав королеві ноту, в якій вимагав не давати права православним; уніятський митрополит Теодосій Ростоцький скликав у Бересті духовенство, яке надіслало королеві прохання не реалізувати ухвал Пинського Собору й не дозволити православним мати стільки єпископів. Сойм затримав розгляд ухвал Пинського Собору і тільки 1792 року затвердив їх. Проте, маєтності залишилися за утятами; православний архиепископ не дістав місця в сенаті, а митрополит Ростоцький мав його.

Року 1793 відбувся другий розбір Польщі, внаслідок якого Росія дістала Київщину, Поділля, Волинь та Західню Білорусь. Православна Церква перейшла до юрисдикції російського Синоду. Року 1795 переведено третій розбір Польщі, і вона як держава перестала існувати.

Року 1793 створено одну єпархію — Мєнсько-Ізяславсько-Брацлавську на чолі з Віктором Садковський. Року 1793 в архиєпископії було тільки 329 церков, а року 1794 — духовенства 148 душ. Тільки після третього розбору Польщі стала збільшуватися загальна кількість церков, що повернулися з унії до православ'я: було 2.328 церков, 2 манастирі, 1.032 священики та кругло 1.000.000 парафіян. На Білорусі, де унія глибше увійшла в народні маси, таких церков поверталось до православ'я дуже мало; року 1794 в Мєнській єпархії була лише одна православна церква з 849 парафіянами.

Року 1795 утворено три православні єпархії з Мєнсько-Ізяславсько-Брацлавської: Брацлавсько-Подільську, Житомирську (Волинську) та Мєнську.

Катерина II, порушуючи гарантії, які давала вона уніятам під час розборів Польщі, видала низку наказів, вимагаючи, щоб усі, хто перейшов на унію після 1596 року, повернулися до православ'я. Церкви, що їх збудували православні, також мали бути їм повернені. Наслідком таких наказів кількість переходів збільшується. Після третього розбору Польщі, до православ'я перейшло понад 2.300 церков.

Року 1795 зліквідовано уніятські парафії на Волині: Луцьку і Берестейську та на Білорусі — Пинську. З 5.000 уніятських парафій — в Київській, Кам'янець-Подільській, Луцькій та Володимирській єпархіях — залишилося неповних 200. Зліквідовано всі Василіянські манастирі; залишилася тільки одна Василіянська провінція — Галицька — яка опинилася під Австрією. Архиепископ Полоцький, Іраклій Лісовський, залишився єдиним єпископом Уніятської Церкви. Митрополит Теодосій Ростоцький дістав пенсію і наказ — мешкати в Петербурзі. Усі маєтності Уніятської Церкви сконфісковано.

На землях, які відійшли з-під Польщі до Росії, утворилися несподівані відносини. Українському православному народові, переважно селянам, не стало легше. «Навпаки, сильна рука нового російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моці й певности, яких не мало воно за безсилої розколиханої держави Польської. Кожний польський пан мав звичайно „в кишені" все нижче начальство... Влада поміщика над мужиком під новим пануванням дійшла до такої моці, якої поміщик не мав за польських часів. Тоді гайдамацькі напади і селянські повстання спиняли розвій панської влади; тепер — за воєнними командами російськими, за всякою поліцією польською — пан не боявся нічого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки хотів», — характеризував тодішнє життя М. Грушевський.

Причина такого ненормального стану полягала в тому, що російський уряд боявся повстання селян проти поляків-панів, боявся, що непослух може перекинутися на власних кріпаків. Тому після другого розбору Польщі Катерина II наказувала генерал-губернаторові Мєнської, Ізяславської та Брацлавської губерній, Т. Тутолмінові, «попередити тих з уніятів, що з'єднуються з православ'ям, що з ними вчинено буде з усією суворістю законів, якщо вони своє з'єднання вважатимуть за привід до непослуху і непідпорядкування поміщикам, чи до іншого якого свавільства». Відчуваючи повну безкарність, поміщики-поляки, їхні економи та управителі переслідували селян, що переходили на православ'я, знущалися з них, обтяжували роботами, забирали ключі від церков, заявляючи, що вони, поміщики, були фундаторами їх. Такими ворогами православних були на Волині та Поділлі Чорторийські, Сапіги, Санґушки, Любомирські Бужинські, Раковські та інші.

Причиною такого становища значною мірою було упривілейова-не становище польських магнатів при царському дзорі. При дворі мав великий авторитет римо-католицький архиепископ Станислав Богуш-Сестренцевич (1794-1826), який підтримував у Катерини II вороже ставлення до уніятів.

Павло І (1796-1801) з молодих літ захоплювався католицизмом, і в зв'язку з цим визначалось його ставлення до Мальтійського ордену. Року 1798 він був обраний на великого магістра ордену св. Іоана Єрусалимського. Так російський цар Павло, православний; одружений, став магістром чернечого ордену і формально перейшов під юрисдикцію папи.

1798 року Павло І встановив на українсько-білоруських землях 6 католицьких єпархій. Змінилося становище Уніятської Церкви: митрополит Теодосій Ростоцький повернувся до виконування обов'язків митрополита. Засновано дві уніятських єпархії - у Бересті та в Луцьку, і обидві дієцезії дістали частину сконфіскованих парафій та манастирів. Засланих на Сибір уніятів повернено і вони також дістали сконфісковане у них майно. Павло І поновив Василіянські манастирі, і протоархимандрит Атанасій Фальковський знову посів свій пост. Ці заходи Повла І натрапляли на протести з двох боків: від Синоду і від римо-католицького архиепископа Могилева, Станислава Богуш-Сестренцевича, який всіма засобами намагався перешкодити поверненню унії.

За Олександра І (1801-1825) посилилася боротьба трьох віровизнань на території Правобережної України. Багато джерел вказують на захоплення Олександра І католицизмом (листи Меттерніха, Шатобріяна, графа де-Ляскерона), на прагнення його об'єднати Церкви. Історик Олександра І, М. Шільдер, писав, що царева мати побоювалась наслідків захоплення Олександром І Римською Церквою.

З самого початку свого правління Олександер І наблизив до себе графа Адама Чарторийського, палкого польського патріота. На Правобережній Україні ширилася польська культура, поляки діяли на всіх адміністраційних посадах, гноблячи українців та білорусів і намагаючись піднести польську культуру, польську народність та католицтво, не зважаючи на те, що православних було значно більше, ніж католиків.

Православна Церква не мала урядової підтримки. Єпископ Волинський не мав ні сам, ні його управління — належного приміщення і навіть катедрального собору. Вони містилися в Острозі, у пошкоджених пожежами будинках. Не тільки зле було православним, терпіли й уніяти. Інтенсивно йшло навертання їх на латинство, а разом із тим польщення українців та білорусів. О Томашівський писав, що Римо-Католицька Церква мала на українських землях коло 2.000.000 душ українського походження.

1807 року Олександер І відновив польську адміністрацію у Польщі, що перетворена була на Варшавське герцогство. Школа була віддана під керівництво поляків — графа Чарторийського та Тадея Чацького. Відновлено Віленський університет, засіювано Крем'янецький ліцей. Єзуїти, яких переслідували в усіх державах, 1801 року, за дозволом Олександра І, зреорганізували свій орден. «Українці й білоруси знову опинилися під польським гнітом і були засуджені під національним оглядом на поталу». Олександер І встановив Римо-Католицьку Колегію для управління католицькими церквами.

Уніятська Церква мала єдиного єпископа — Іраклія Лісовського, архиепископа Полоцького, який невпинно боровся з польськими впливами. Після смерти митрополита Ростоцького року 1806, Олександер І сам призначив його на уніятського митрополита. Папа не визнав Іраклія за митрополита. Олександер І призначив року 1809 чотири нові єпископії: Віленську, Полоцьку, Луцьку й Берестейську, але папа також не визнав їх. Після смерти митрополита Іраклія, Олександер І призначив на митрополита Григорія Кохановича (1809-1814), якого теж не визнано в Римі, можливо, тому, що перешкоджали стосункам воєнні дії — війна з Наполеоном. Через три роки після смерти Кохановича Олександер І призначив на митрополита Йоасафа Булгака (1817-1838), якого визнав папа. Олександер І обсадив усі єпископські катедри Української Церкви. Таким чином були: 1 митрополит, 4 єпископи, церковна колегія з 5-ти членів, 4 констисторії при єпископах по 5 членів у кожній, 3 семінарії, 1.476 парафіяльних церков, 1.985 світських священиків, 47 манастирів, із того числа 10 жіночих, та 1.427.560 душ вірних.

За Миколи І (1825-1855) починається знову гоніння на Уніятську Церкву. Року 1828 її зреформовано: замість чотирьох введено дві єпархії, залежні від Сенату, щоб ослабити зв'язок із папою; року 1832 скасовано уряд протоігумена василіянських манастирів, і манастирі залишилися без зв'язку між собою. Але найбільший удар завдано Уніятській Церкві після польського повстання 1831 року.

У цьому повстанні українці-католики, клір та шляхта брали невелику участь, але поляки у своїй зовнішній політиці дуже вміло пов'язали свої політичні прагнення з релігійними. Повстання 1831 року показало російському урядові, яку велику політичну небезпеку являв для Росії польський націоналізм. Приборкавши повстання, Микола І зліквідував конституційну хартію 1815 року, а також окреме польське військо, польські університети —у Варшаві та Вільні, ліцей у Крем'янці, польські школи, 200 католицьких манастирів. Небезпеку відчував також російський уряд від україно-білоруської унії. Вона завжди його тривожила, але особливо небезпечною здавалася в XIX ст., коли багато зроблено для наближення обряду уніятів до латинського. З другого боку, у протилежність політиці Павла І та Олександра І з їх релігійною толеранцією і сприянням католоцизмові. Микола І взяв твердий курс на русифікацію неросійського населення, визначивши поняття «русский» як ідентичне з поняттям «православний».

У 1831 році православним був переданий Почаївський манастир, що понад сто років був уніятським. Почалася підготова до ліквідації Уніятської Церкви. Року 1832 остаточно скасовано Чин Василіян, а добра його сконфісковано. Багато ченців ув'язнено та заслано на Сибір. Того ж року видано наказ, згідно з яким дітей від мішаних подруж записувано як православних. Заборонено спільні Богослужения уніятів з римо-католиками. Закрито всі католицькі богословські школи, і кандидати на священиків мали вчитися у московських школах. Скасовано католицькі свята Йоасафата, Божого Тіла, заборонено вживати богослужбові книги, крім надрукованих у Москві. Священиків призначав губернатор. На підставі заяви одного лише парафіянина про бажання мати православного священика — парафію передавали православним.

Справу ліквідації Уніятської Церкви довершили три відступники: член Луцької уніятської консисторії, Иосиф Семашко, адміністратор Білоруської Полоцької дієцезії, Василь Лужинський та єпископ Берестейський, Антін Зубко. В дусі офіційного російського патріотизму, з повним ігноруванням та перекручуванням дійсних подій, вони склали заяву російському урядові про перехід на православ'я. Основна думка заяви була така: Уніятську Церкву силою відірвано від «Росії»; тепер — «стара спадщина Руси знову вернулася під владу Росії». У заяві була сфальсифікована правда, бо унію 1596 року введено тоді, коли Україна не мала нічого спільного з Росією (Москвою). Заяву підписали 21 священик від імени 2.500.000 уніятів. Митрополит Иосиф Булгак відмовився підписати заяву, але в 1838 році він помер. 1839 року проголошено «акт злуки» уніятів із православними, яким зліквідовано унію в межах Російської імперії і вчинено грубе насильство над людьми, що понад 200 років належали до Уніятської Церкви, й звикли вважати її своєю.

Року 1842 Апостольська Столиця видала Білу Книгу латинською, французькою та італійською мовами про мучеництво Католицької Церкви на українських землях.