special

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Визвольні та національні рухи в Україні

Боротьба російського уряду з державницькими або автономними прагненнями українського народу викликала ще більшу реакцію, головним носієм якої була колишня старшина — тепер «російське дворянство». Вище вже була мова про те, що після скасування гетьманства, 1767 року, в багатьох наказах українським депутатам до «Комісії для складання нових законів» вимагалось повернення старого ладу — гетьманства. Думки про гетьманат не вгасали, не вважаючи на тверду лінію, яку вела Катерина II. Називали навіть можливих кандидатів на гетьмана: спочатку наслідника Павла, який, поки був великим князем, виявляв симпатії до України та українців. Пізніше сподівалися, що гетьманом буде син Павла, Константин, а регентом при ньому — Гудович.

Характеристичний для настроїв кінцях XVIII ст. проект В. Капніста про поновлення козацького війська. У відповідь на цей проект, мабуть, в 1790 році, став великим гетьманом Чорноморських козаків Потьомкін. В 1794 році канцлер О. Безбородько, що дуже добре розумів настрої України, писав графові О. Воронцову: поновлення козацтва могло «возмутить свой собственньгй народ, помнящий Бремена Хмельницкого й склонньій к казачеству. Тут сделалась бьі военная нация й тем опаснее, что й Малороссия (Гетьманщина — Н. П.-В.) заразилася бьг тотчас тем же духом, а за нею й его (Потьомкін — Н. П. -В.) губернія (Південна Україна — Н. П.-В.), от чего вьшіла бн нового рода революция, в которой, по крайней мере, принужденьі будем возстановлять гетманство, дозволять многие нелепьіе свободьі й, словом, терять то, чем смирно й тихо навеки бьі владели».

Цей лист канцлера яскраво малюс настрої України і побоювання російського уряду.

Опозиційний рух в Україні зростав, і не могли заглушити його російські ранги, титули, надання землі з посполитими. В одвергій і прихованій формі виявляється цей дух протесту. Як уже сказано, велику увагу приділяли дідичі кінця XVIII ст. доказам про загальне шляхетство українського козацтйа. Тому дослідники розшукували цих доказів у літописах, грамотах польських королів, московських царів, універсалах гетьманів. Працю свою вважали вони за корисну для української держави, українського народу.

Серед дослідників виділяється невисокий ранґом Т. Калинський, який зібравши величезний матеріял, доводив, що «українські козаки мали чин лицарський та стан шляхетський» і були вищі, ніж російське шляхетство. Відомі й інші дослідники: Г. Покас, погарський війт, що виступав під час виборів до Комісії 1767 року як противник централістичної політики Росії в Україні; автор «Описання о Малой России», Ф. Туманський, що видавав «Российский Магазин», в якому друкувалися джерела з історії України. Року 1777 старшина російської армії Г. Калиновський видав у Петербурзі опис «Весільних українських обрядів», який поклав початок українській етнографії. Року 1798 Я. Маркевич, унук автора щоденника Я. Маркевича, написав книжку «Записки о Малоросии», в якій подав перейняту щирим патріотизмом енциклопедію України: й природи, історії, мови, поезії. Того ж року І. Котляревський дав у своїй «Енеїді» широку картину українського побуту, Запоріжжя. Всі ці праці мали велике значення, знайомлячи читача з минулим України.

Наприкінці XVIII ст. була написана «Історія України». Автор й — старшина Стародубського карабінерного полку, секунд-майор Архил Худорба, походив із рядового козацтва. «Історія» його не збереглася, але відомо, що була вона просякнута антиросійським духом. Одним із найвидатніших творів кінця XVIII ст. була «Ода на рабство» В. Капніста, написана 1783 року. Довгий час її приймали, як твір проти кріпацтва, але ближче дослідження її показує, що це був гнівний зойк з приводу позбавлення України автономних прав. У сильних висловах автор малює тяжке життя України «под игом тяжкие держави».

Протест проти гноблення України Росією, проти позбавлення політичних прав, прагнення повернути ці права не були властивими лише кільком особам, згаданим тут. Можна казати про існування зв'язаних між собою гуртків однодумців, які плекали мрії про відновлення давнього ладу. Виявляється — головним чином завдяки дослідам О. Оглоблина — існування такого патріотичного гуртка в Незгород-Сіверському, до якого належало кілька десятків членів різного походження та професій. Можливо, що існували вони і в інших місцях.

Існування таких гуртків, поява низки патріотичних, іноді завуальованих, творш робить зрозумілим такий факт: року 1791 до міністра закордонних справ Прусії, Герцберта, з'явився В. Капніст і, описавши тяжке становище України, запитав міністра від імени своїх земляків, чи може Україна, якщо вона повстане проти Росії, сподіватися на допомогу Прусії. Інтервенція у міністра не була вдала, міністер відмовив. У цьому епізоді важливим с не тільки факт звернення до пруського міністра, але передусім те, що в Україні було, очевидно, немало людей, які думали про збройну боротьбу з Росією.

Утрата Україною автономії, перетворення її на звичайні губернії Російської імперії дедалі тяжче відчувалися ліпшими, свідомими людьми. Сучасники розуміли своє безсилля. О. Безбородько писав: «Чи знаєте ви, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство, що замість давніх героїчних постатей появилися кар'єристи, які шукають тільки посад та відзначень».

Наприкінці XVIII ст. виходить чимало праць, авторами яких були спостережливі чужинці, що відмічали різницю між українцями та росіянами, завважували ту неприязнь до росіян, що зростала в Україні. Відбивала ці настрої книга Н. Леклерка, лікаря гетьмана К. Розумовського, а потім професора та члена Російської Імператорської Академії Наук; відбивали ще більше подорожні записки академіка ї. Гільденштедта, що подорожував по Південній Україні перед зруйнуванням Січі.

1778 року французький письменник Ж. Шерер писав, що козаки успадкували від батьків «горде почуття незалежности». Інший француз, Ш. Масон, автор «секретних спогадів про Росію» кінця XVIII ст., писав, що «козаки не мають нічого спільного з росіянами»; він пор^кював «цілковиту незалежність (України — Н. П.-В.) з теперішнім цілковитим поневоленням її росіянами». Німецький історик, автор першої наукової історії України, О. Ентель, писав року 1796: «російський уряд зовсім відмінно ставився до українців. до них ставився вів з великим підозрінням, бож це були переважно козаки, . . . що вміли обстоювати свою політичну й культурну незалежність та людську гідність». Ці ствердження чужинців цікаві тим, що в них відбиваються політичні думки їхніх співбесідниківукраїнців.

Дуже цікаві враження мандрівників-росіян, що відвідували Україну на початку XIX ст. 1816 року В. Левшин писав: «Я мушу сказати про ненависть українців до росіян». Князь 1. Долгорукий 1817 року глибше дивився на причини цієї ненависти: «Україна не почуває себе щасливою... Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне».

З часом ці настрої зростали. Року 1841 Й. Коль, подорожуючи по Україні, писав: «Відраза українців до москалів радше зростає, ніж слабшає.. . Нема жадного сумніву, що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться, і Україна стане знову вільною й незалежною державою.»

У той час, коли серед української інтеліґенції зміцнювалось прагнення до відновлення своєї держави, щораз глибше усвідомлювалася етнічна, національна та політична відмінність між українським і російським народами, остаточно складалася, а може доповнювалася книга, яку дослідник ц, О. Оглоблин, назвав «вічною книгою незалежности українського народу». Це — «історія Русіві Тяжко зідшукати в історії не тільки України, а й інших країн твір, який мав би такий величезний вплив на сучасне та наступні покоління, як «Історія Русів», і який був би так «засекречений», як ця книга. Минуло понад 140 років від першої згадки про «Історію Русів», але й досі поява іі залишається такою самою таємницею, якою була на початку XIX ст. Сотні дослідників за цей час намагалися розкрити цю таємницю, але все — автор, дата написання, обставини появи книги — залишаються майже такими ж невідомими, як були в час її появи.

Року 1825 зять чернігівського дідича, М. Миклашевського, полковник О. фон-дер Брігген писав К. Рилсезу з Понурівки, маєтку Миклашевського, про «Історію Русів» та «І горію» А. Худорби, як про твори «ворожі до російського уряду». У Понурівці був рукописний примірник «Історії Русів». Цей понурівський примірник і знайдений у маєтку І. Безбородька, с. Гриневі, другий — стали праджерелами, з яких у наступних десятиліттях роблено численні копії. Але обидва примірники самі були копіями, бо оригіналу не знайдено. «Історія Русів» стала настільною книгою у людей різних професій та станів: у великих дідичів, духовенства, міщан, ремісників, козаків. На всіх копіях було позначене як автора ім'я архиспископа Могилівського, Георгія Кониського, але вже перші дослідники переконалися, що це був псевдонім, дуже вдалий спосіб справжнього автора сховати своє ім'я.

З того часу було багато спроб встановити справжнього автора, але всі вони не мали успіху. За автора вважали Г. А. Полетику, його сина, В. Г. Полетику, їх обох, як співавторів, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка та інших. Незалежно від того, хто саме був автором, дуже важливе, що численність осіб, яких можна вважати за потенціяльного автора, свідчить про висоту тодішньої культури. О. Оглоблин, мікроаналітичним способом вивчаючи топографічні назви, топографічні вказівки, імена згаданих осіб, прийшов до переконання, що написано «Історію Русів» у НовгородіСіверському і що брали участь у її написанні члени досить великого культурного гуртка.

Не вдалося точно встановити й дати написання «Історії Русів». Спочатку вважали, що це кінець ХУШ ст., останні досліди доводять, що це перша чверть XIX ст.

Зміст «Історії Русів» надзвичайно цікавий. Це не історія, як її спочатку вважали. Це — блискучий політичний трактат, у якому виведено десятки вигаданих осіб, вигадані події, бої, дипломатичні переговори, трактати, сентенції. Як памфлет — «Історія Русів» не мас рівного в літературі. Автор, оперуючи справжніми фактами, а більше — вигаданими, проводить свою концепцію історії України: її високу культуру з Х ст., прагнення незалежности, конституціоналізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів, головним чином — до Росії. Написана «Історія» «езопівською мовою»: треба дуже уважно вчитуватися в її текст, щоб зрозуміти, що хоче сказати автор (наприклад, у характеристиках Петра 1, Мазепи тощо). Цікавий спосіб автора: найважливіші свої думки він вкладає в уста ворогів України, наприклад, Кримського хана, султана тощо. Все це свідчить про те, що він був свідомий небезпеки висловлювати широ свої думки. Вплив «Історія» мала величезний: під її впливом були — Т. Шевченко, Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич .

На «Історії Русів» виховувалися покоління українців в національній свідомості, у свідомості своєї історичної гідности та пошани до свого минулого.

В кінці ХУШ ст. і на початку XIX ст. на Лівобережній Україні, серед її шляхетства було чимало гуртків однодумців, які спільно обговорювали громадські та політичні справи і мріяли про повернення втраченої автономії. Такі гуртки були, як уже згадано, в Новгород-Сіверському, в Чернігові, Полтаві, Києві. Були і в декого з дідичів, як в Обухівці у Кайніста, в Понурівці — у Миклашевського тощо. Велике значення, як культурні осередки, мали Харків з його університетом та Полтава. У Полтаві була резиденція генерал-губернатора Малоросійського. Року 1816 призначено на цей пост князя Миколу Рєпніна, що був під час окупації Саксонії в 1813-1814 роках віцекоролем і користався пошаною саксонців. (Він був властиве князь Волконський, але дістав право носити прізвище матері, кн. Рєпніної, яка була останньою в роді). Рєпнін одружений був з онукою гетьмана Кирила Розумовського, і це зблизило його з українським шляхетством. У Полтаві скупчив він видатні культурні сили, серед яких були — 1. Котляревський, В. Тарновський, В. Лукашевич, С. Кочубей та П. Капніст. Рєпнін був у дружніх зв'язках із В. Полетикою, Г. Квіткою-Основ'яненком, П. Гулак-Артемовським, а шйніше — з Т. Шевченком. У 1818 році Рєпнін закликав дворян дбати за долю кріпаків, вживати заходів для піднесення їх добробуту, освіти; боровся проти жорстокостей панів. Він прагнув відновлення козацтва, і це зв'язувало його з поступовим суспільством України. 1822 року його коштом Д. Бантиш-Каменський видрукував двотомову «Историю Малой России» з багатьма докумеятами. Сучасники вважали Рєпніна за можливого кандидата на гетьманську булаву.

Дуже цікаві деякі думки української інтелІҐЄнції. Року 1825 М. Маркевич писав російському поетові та революціонерові Рилєєву: «Ми не спустили з очей дій великих мужів України, і в багатьох серцях не ослабла давня сила почувань і відданости вітчизні; ви знайдете ще у вас живий дух Полуботка».

У противагу реакції уряду, в українському суспільстві не вмирала вільна думка й ширилися опозиційні настрої, які шукали відповідних форм; так народжувалися таємні товариства. Одними із перших таємних організацій були масонські ложі.

Масонські організації так званих «вільних мулярів» занесено до Росії наприкінці XVIII ст. із Швеції та Англії, але найбільше розвинулись вони в XIX ст. Спочатку завданням цих організацій було внутрішнє вдосконалення людини. Масони об'єднувалися в «льожі», які підлягали проводові обпасти, а ті — вищому проводові держави. Найвище стояв центральний провід. Члени поділялися на кілька ступенів, рангів, при чому тільки члени вищих рангів були втаємничені в дійсну мету організації. Члени льож не знали ближче завдань її і не мали права навіть признаватися стороннім людям у своїй приналежності до масонства.

В Україну масонство занесено з Росії та Польщі. Згодом до цієї організації стали входити українці, і льожі почали прибирати український характер. У XIX ст. масонська організація набуває політичного характеру. Для конспіраційних завдань вона була дуже зручна, бо в ній уже була вироблена дисципліна та звичка до конспірації.

У XIX ст. найбільше значення мала полтавська льожа під назвою «Любов до істини», заснована 1818 року. Членами її були 1. Котляревський, В. Тарновський, В. Лукашевич. Того ж року засновано льожу в Києві під назвою «Льожа об'єднання слов'ян». Основоположниками її були поляки: В. Росцішевський, X. Харлинський, П. Олізар — маршал шляхетства Київської губернії, а членами кн. С. Волконський, вчителі, лікарі, офіцери. Було серед них чимало українців. Року 1822 нараховувала ця льожа 70 членів. Існували льожі також у Житомирі, Крем'янці, Рафалівці, Вишнівці на Волині. Крем'янецька та Вишневецька льожі мали український характер, в інших переважали поляки.

Року 1822 почалося переслідування масонів, і вони вжили всіх заходів, щоб понищити компромітуючі джерела, свідоцтва про існування льож. Це було не тяжко зробити при конспіративності організації.

У 1820-их роках засновуються в Україні таємні політичні гуртки, які використовують досвід масонської організації. Першим —з 1819 року — значним політичним гуртком було Малоросійське Таємне Товариство, або Товариство Визволення України, яке складалося із значних дідичів Полтавщини. Головою його був повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич, той, що 1812 року виголошував був тост за Наполеона. Метою цього Товариства буле здобути незалежність України і злучити й з Польщею. Членами Товариства були: М. Репнів, С. Кочубей, В. Тарновський, Олексієв. Лукашевич уклав «Катехизис автономіста». Товариство вело широку пропаганду, мало зв'язки з Льожею Об'єднаних Слов'ян, із польським революційним товариством «Темпляри»

В той же час у Петербурзі засновано таємне товариство — Союз спасіння, або Товариство істинних і вірних синів вітчизни. Основоположником Союзу був полковник генерального штабу М. Муравйов, а членами офіцери-брати С. та М. Муравйови-Апостоли, унуки гетьмана Данила Апостола, князь С. Трубецькой, П. Пестель та інші. Союз мав за мету обмежити царський абсолютизм конституцією та зліквідувати кріпацтво. Року 1818-го Союз розпався, але в Москві засновано Союз Благоденствия. Він мав свою філію в Тульчині, на Поділлі, де був розташований Вятський піхотний полк, яким командував П. Пестель. Року 1820 в Петербурзі Союз поділився на дві частини: одні члени (серед них Пестель) стояли за республіку, інші — за конституційну монархію (Фонвізін, Якушкін та інші). Союз поділився на Північне Товариство і Південне Товариство.

Південне Товариство оформилося 1821 року. Головою його був обраний полковник П. Пестель, членами — офіцери полків, що стояли в Україні. Центр був у Тульчині. Незабаром, крім Тульчинської Управи, засновано ще дві: Кам'янську — на чолі ц був В. Давидов та князь С. Волконський (брат М. Рєпніна) — і Васильківську. на чолі її був підполковник С. Муравйов-Апостол. Серед членів Південного Товариства були переважно місцеві офіцери: брати — Сергій, Матвій та Іполіт Муравйов-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін. Південне та Північне Товариства підтримували між собою зв'язки, спільно обговорювали тактику, хоч між ними помічалося значне розходження: Південне Товариство було радикальнішим, ніж Північне, що обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії, але серед членів його була досить значна група республіканців. На чолі Північного Товариства стояв поет К. Рилєєв, особисто близький до багатьох українців, автор поем «Наливайко», «Войнаровський», «Палій» та низки інших творів з історії України. Серед членів цього Товариства були старшини Гвардійських полків: полковник Орлов, Поджіо, Каховський, Якубович, Вестужеви. Було також чимало невійськових: С. Трубецкой, князь Одоевський, барон Штейнґель, Завалишин, В. Кюхельбекер.

Час від часу відбувалися конспіративні наради обох Товариств. Для цього використовували «Контрактовий ярмарок» у Києві, на який приїздило багато людей з різних місць України та Росії.

Голова Південного Товариства, полк. П. Пестель, уклав політичний трактат під назвою «Русская Правда», у якому докладно визначив програму дій після повалення царату. За цією програмою всі народи Росії об'єднуються в зцентралізовану республіку з однопалатним парляментом. Кріпацтво касується. Всі громадяни республіки одержують особисту свободу та право рівности перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською і окремі дільниці її даються охочим для обробітку. Повна свобода торгівлі та промисловости.

Року 1823 у Новгород-Волинському засновано третю таємну організацію — Товариство Об'єднаних Слов'ян. Зорганізували його брати А. і П. Борисови, до яких приєднався учасник польського революційного руху Ю. Любинський. До цього Товариства входили переважно молоді старшини місцевих полків, головним чином Чернігівського, яким командував С. Муравйов-Апостол. Крім братів Борисових тут були; брати Андреевичі, Я. Драгоманов, І. Горбачевський — сини незаможних дворян, Н Угодовський — селянський син, І. Ілько — службовець та інші люди «без імени»

Своїм демократизмом Товариство Об'єднаних Слов'ян було відмінне від Південного Товариства, де переважали члени родової української еліти. Південне Товариство вело революційну пропаганду нагорі, а Товариство Об'єднаних Слов'ян — у нижчих шарах населення України. По суті Товариство Об'єднаних Слов'ян було ближче до Польського Патріотичного Товариства. Товариство Об'єднаних Слов'ян мало на меті встановити федерацію всіх слов'янських республік — від Білого до Адріятичного моря і від Балтицького до Чорного. У «Правилах», складених А. Борисовим, були такі пункти: «Не надійся ні на кого, крім своїх друзів та зброї»; «не бажай мати раба»; «станеш людиною, коли почнеш бачити людину в сусідові»; «об'єднайся зі своїм братом, від якого відколола тебе несвідомість предків». Члени Товариства зверталися з пропагандою до селян, підготовляючи гайдамаччину на Волині, Поділлі, Київщині.

Року 1825 Товариство Об'єднаних Слов'ян злучилося з Південним Товариством і стало четвертою слов'янською Управою, але злука ця мала тільки формальне значення.

У грудні 1825 року в Таганрозі помер цар Олександер 1. Правним спадкоємцем був його брат Константин, але одруження з підданою за законами Російської імперії позбавляло спадкоємця прав на престіл, а Константан був одружений з полькою, княгинею Лович. Олександер 1 ще раніше у приватному листі призначив був спадкоємцем другого свого брата, Миколу, але той спочатку відмовився. Почалося листування братів — Константина та Миколи (між Варшавою і Петербургом). Настало «міжцарствіс». Північне Товариство вирішило скористати з цієї непевности і 14 грудня того ж року підняло в Петербурзі повстання. Але воно не було підготовлене, солдати полків, виведених на Сенатський майдан, не знали навіть мети повстання, населення не підтримало акції, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного Товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове, бо вислані до Києва, Житомира та інших місць емісари були виарештувані і нічого не зробили для поширення ідеї повстання. 13-го грудня заарештовано П. Пестеля. Провід перейшов до С. Муравйова-Апостола і 28-го грудня він підняв Чернігівський полк. Але він не пішов негайно на Київ (один день дороги), а втратив марно три дні, шукаючи спільників — і не знайшов їх. Тим часом назустріч повстанцям вислано урядові війська. В першім же бою тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола та двох старшин — Кузьміна й Бистрицького і вбито старшину Цепіло. 900 солдатів піддалися без бою. Брат С. Муравйова-Апостола — 1. Муравйов-Апостол застрелився. Кузьмін покінчив із собою після арешту.

Старшин з іншими декабристами привезено до Петербургу на суд. П'ятьох повішено: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. Коло сотні чоловіка заслано на Сибір, багатьох — на Кавказ. Солдатів покарано шпіцрутенами і переведено до інших полків.

Причин невдачі повстання декабристів в Україні було багато, головна ж полягала в тому, що воно залишилося ізольованим 1 незрозумілим для народу. Учасниками були тільки майже дідичі, «пани». Навіть більш демократичне Товариство Об'єднаних Слов'ян не вело широкої пропаганди в народі.

Лише в останніх десятиліттях це повстання освітлюється належно. Довгий час вважалося, що це були російські таємні товариства, при чому не бралось до уваги, що більша частина членів Товариств, хоч і служила в російському війську, належала до українського шляхетства. Коло членів Товариств було значно ширше, ніж подають офіційні джерела. До них належали: Миклашевські, Капністіі, Тарновські, Шершевицькі та інші, але вони встигли знищити компромітуючі матеріяли, листи, щоденники і т. п., бо мали для цього досить часу після повстання на Сенатському майдані. Однак, залишилася усна традиція, що зберегла деякі імена, які не попали до офіційних реєстрів. До цього можна пригадати ставлення до декабристів Шевченка, який приятелював із нащадками декабристів, як О. Лук'янович та П. Шершевицький (Миргород), Капністи (Обухівка), М. Миклашевський (Понурівка).

Правління Миколи 1 (1825-1855) позначилось тяжкою реакцією, від яяої особливо терпіла Україна. Повстання декабристів, не зважаючи на незорганізованість, настрашило уряд. Реакція, що почалася за Олександра 1, прибрала тепер ще більше систематичного характеру. Засновано спеціяльну поліцію для політичних справ: «Третій Відділ власної Його Величности канцелярії» та «Корпус жандармів», що мав викривати політичні злочини, головним чином в армії. Під підозру взято всю інтелігенцію, і тільки військова служба вважалася за гідну пошани. В армії аракчеєвський режим, властиво успадкований від Павла, дійшов до найвищих меж. Паради, муштра, сувора дисципліна, тяжкі кари шпіцрутенами — перетворювали армію на каторгу. Реакція позначилася й ;а літературі, в якій введено сувору цензуру, тяжко позначилася і на школі.

Ідеологічна доктрина, що її віісунув міністер освіти, граф О. Уваров, встановлювала духовний Грунт для внутрішньої політики російського уряду: «Самодержавство, православіє, народність» (розумілося, звичайно, російську народність, обов'язкову для всієї імперії).

На початку правління Миколи 1, в 1828-1829 роках Росія вела війну з Туреччиною. Війна ця закінчилася дуже корисно для Росії: вона дістала гирла Дунаю і східній берег Чорного моря; з-під влади Туреччини була звільнена Греція, а Сербія, Молдавія та Валахія дістали автономію.

Під час війни російський уряд, побоюючись, що запорожці, які жили Січчю за Дунаєм, можуть виступити на боці Туреччини, закликав їх повернутися на батьківщину. Коло 1.000 козаків, під проводом кошового Йосипа Гладкого, перекинулись до російської армії й допомогли їй перейти Дунай. За це турки люто помстилися на тих, хто залишився, а Січ спалили.

По закінченні війни козаків, що прийшли із Гладким, оселено шж Маріюполем та Бердянкою, до них приєднано переселенців із Чернігівщини, і з цих людей зорганізовано Озівське козацьке військо. Року 1846 озівських козаків переведено на Кавказ, де вони заснували станиці - Озівську, Папайську та Дербентську.



 

Created/Updated: 25.05.2018

';