special

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

ДУХОВЕ ЖИТТЯ

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Незалежна Українська Православна Церква

Головним гаслом Хмельниччини була боротьба за віру православну. Богдан Хмельницький року 1648, на самому початку повстання, писав королеві Владиславові IV про утиски, яких зазнають православний народ та Православна Церква. На Конвокаційному Соймі 1648 року внесено вимогу православної шляхти, представником якої був Брацлавський воєвода Адам Кисіль, про повернення православним їхніх прав. У Зборівському трактаті 1649 року одним із перших пунктів було визнання за православними прав нарівні з римо-католиками. Православний митрополит мав дістати місце в Сенаті. Унія касується. В Біло-Церківському договорі 1651 року права православних були підтверджені. Але на практиці всі ці вимоги не виконано: православний митрополит не дістав місця в Сенаті, церкви та маєтності, що їх забрали уніяти, залишилися в їхніх руках. Найгостріша боротьба з уніятами точилася в Перемиській єпархії.

Хмельницький, виступаючи ввесь час проти унії, визнавав права Римо-Католицької Церкви. В акті злуки Пинської шляхти з Гетьманською державою навіть забезпечено права Римо-Католицької Церкви.

Православна Церква в новій Гетьманській державі зайняла чільне місце. Богдан Хмельницький, в тяжких умовах дальшої боротьби, не забував Церкви і щедро допомагав їй. Низкою універсалів надав він манастирям багато маєтків. В цих наданнях брала участь і гетьманова Анна, яка власноручно підписаним універсалом 1655 року надала маєтності Густинському манастиреві. Всі наступники Б. Хмельницького в більшій або меншій мірі також надавали землі манастирям, разом з посполитими селянами. Крім земельних надань манастирі діставали дозволи на торгівлю, промисли, шинки, заснування слобід, на право збирання місцевих податків, а також звільнення від податків та повинностей державі.

Українська Православна Церква стала дуже поважною економічною силою. Починаючи з Хмельниччини, Православній Церкві привернено велике знач ння, яке вона мала за Княжої доби. Взаємовідносини між Церквою — митрополитом і світською владою — гетьманом мали характер незалежности: гетьман не втручався у внутрішні справи Церкви, залишаючи за собою матеріяльну підтримку Церкви. Митрополит Сильвестер Косів підтримував зв'язки з королем польським, в 1648 році звертався до панів-ради, в 1651 році, після Берестечка, вітав у Києві переможців — литовців. Підтримуючи протягом п'яти років дружні зв'язки з Москвою, Сильвестер не брав участи в політичних переговорах Богдана Хмельницького з Москвою. Коли воєвода Бутурлін, прибувши до Києва, запитав митрополита, чому він ніколи не писав до царя, митрополит відповів, що не знав навіть, що гетьман з військом «били чолом під государеву високу руку». А коли Бутурлін почав приводити до присяги поселенців церковних маєтностей, митрополит заборонив присягати, і тільки через кілька днів дав на це дозвіл.

Відмовляючи дати манастирську землю для будування фортеці, Сильвестер Косів пояснив Бутурліну, що живе він «з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою». Звичайно, це були тільки слова, але важливе те, що така формула могла існувати.

Таку політику митрополита сучасний дослідник І. Власовський слушно пояснює тим, що Богдан Хмельницький не хотів — не знаючи, чим закінчаться переговори з Москвою — наражати Церкву на небезпеку збоку Польщі, тим більше, що значна частина України з православними ієрархами, вірними, маєтностями залишалися під владою Польщі. Року 1654 митрополит вирядив посольство до Смоленська, де перебував цар, з проханням підтвердити старі права Церкви, а головне — не виділяти духовенства від підлеглости Царгородському патріярхові, що було, як висловлювалося в чолобитній, «коренем всіх наших вольностей і прав».

За Богдана Хмельницького Москва ще не вживала заходів у напрямку підкорення Київської митрополії Московському патріярхові. В так званих «Переяславських», а радше Московських, статтях 1654 року, які обумовлювали взаємовідносини України та Москви, не згадувалося про Церкву. Патріярх Нікон не втручався в справи Української Церкви. Без погодження з ним поставлено на Чернігівську катедру єпископа Лазаря Барановича (1657 р.), на ігумена Києво-Чечерської Лаври — Теодосія Сафоновича, а коли вмер Сильвестер Косів, скликано Елекційний Собор для обрання митрополита. На собор, що відбувся вже після смерти Б. Хмельницького, за Івана Виговського, на митрополита обрано Діонисія Балабана (1657-1663). Про цей собор не попереджали Москву, і Діонисій дістав посвячення від Царгородського патріярха. Це свідчить, що Церква зберігала свою незалежність. Але далі Руїна захопила й Церкву.

Коли Виговський порвав з Москвою і почав домовлятися з Польщею, Діонисій переїхав до нього, до Чигирина, і до Киева вже не повернувся. Після зречення Виговського Діонисій залишився на Правобережжі, правлячи правобережними спархіями. Тоді, з наказу Москви, на Лівобережній Україні призначено «місцеблюстителя» митрополії єпископа Лазаря Барановича.

1663 року, після смерти Діонисія, відбувся в Корсуні Елекційний Собор, на якому обрано двох кандидатів на митрополита Київського: Антонія Вінницького (1663-1679) та Иосифа Нелюбович-Тукальського (1663-1675). Король затвердив обох кандидатів.

Але це тривало недовго: на підставі доносу гетьмана Тетері, польський уряд заслав Иосифа до Марієнбурзької фортеці, де він пробув два роки (1664-1666) разом з колишнім гетьманом Юрієм Хмельницьким (у чернецтві — Гедеоном). Звільнено його на прохання гетьмана Петра Дорошенка.

У «Гадяцькому договорі» 1658 року за православною релігією застерігалося всі її права, рівні з римо-католицькою. Київський митрополит з 5 єпископами (Луцьким, Київським, Перемиським, Холмським та Мстиславським) мали іаадати в Сенаті, але православний митрополит повинен був мати місце нижче від архиепископа Львівського, а єпископи — нижчі від повітових біскупів. Унії не повинно бути. Потворено цей пункт 1660 року в Чуднівському договорі Юрія Хмельницького з Польщею.

За життя Богдана Хмельницького Москва не вживала одвертих заходів для підкорення української Церкви московській. Як уже вище сказано, в «статтях» Хмельницького це питання не було порушене, там забезпечено тільки «недоторканими» всі попередні права духовенства. Проте, в так званих «Статтях Б. Хмельницького», які дано на підпис гетьманові Юрієві Хмельницькому в 1659 році і які зфальшовано в Москві, був пункт: «а митрополиту Киевскому, так и иным духовным Малыя России, быть под благословением святейшего патриарха Московского» (п. ст. 8). Необізнаність Юрія та української старшини, відсутність при проголошенні акту українського духовенства мали наслідком те, що фальшування пройшло незавваженим, і що цей самий зфальшований текст завжди проголошувано і пізніше під час обрання гетьмана.

Політична Руїна була пов'язана з церковною. В Україні було одночасно два митрополити: на Правобережжі — і «місцеблюститель» на Лівобережжі. «Місцеблюстителя» призначено тоді, коли митрополит Діонисій залишився на Правобережжі. 1659 року князь Трубецкой, що був тоді начальником московського війська, яке стояло на Україні, призначив на «місцеблюстителя» єпископа Чернігівського Лазаря Барановича, і той прийняв це незаконне призначення, не зважаючи на те, що був ще живий митрополит Діонисій. Лазар Баранович, перший з єпископів, звернувся до Москви з просьбою «підтвердити» його на єпископстві, хоч мав уже таке підтвердження від гетьмана.

Ще далі пішло українське духовенство: 1660 року воно вислало до Москви спеціяльне посольство з проханням наказати духовним чинам обрати митрополита і вказати, «від кого йому рукоположену бути: чи від Московського патріярха, чи від Царгородського». Але час був тяжкий: ішла невдала для Москви війна з Польщею; гетьман Юрій Хмельницький перейшов до Польщі. Справу ускладнювало ще й те, що законний митрополит Діонисій правив єпархією Правобережної України, і Москва не наважувалася порушувати канонічні права Царгородського патріярха і тимчасово задовольнилася, теж неканонічним призначенням «місцеблюстителя».

Не зважаючи на свою покірність Москві, Лазар Баранович не задовольняв московських бажань, бо був надто зв'язаний з Україною. В Москві знайшли іншого, покірнішого «місцеблюстителя» — протопопа Максима Филимоновича, якого висвятив на єпископа Мсти-славського митрополит Сарський і Подонський Пітирим. Цей факт був неканонічний, бо Україна була в юрисдикції Царгородського патріярха і мала свого митрополита Діонисія. Новий єпископ, з іменем Методія, був призначений на «місцеблюстителя» Київської митрополії. Цей факт викликав протести: патріярх Нікон викляв митрополита Пітирима за незаконне висвячення, а Царгородський патріярх викляв Методія.

Київське духовенство поставилося вороже до Методія, і ігумени заборонили поминати його в церквах. Духовенство просило царя призначити на «місцеблюстителя», як було раніше, Лазаря Барановича, але нічого не досягло.

З 1663 року гетьман Брюховецький просив московський уряд призначити митрополита, але в Москві ще не відважувалися на це.

Проте, коли в Києві дістали вістку про клопотання Брюховецького, там обурились. Київські ігумени, з Методієм Филимоновичем, звернулися з гострим протестом до воєводи П. Шереметьева, заявляючи, що ліпше їм умерти, ніж прийняти митрополита з Москви, і що на випадок, коли б цар написав Царгородському патріярхові про передачу Київської митрополії до Московської юрисдикції, то вони напишуть до Царгородського патріярха і проситимуть, щоб він залишив Україну у своїй юрисдикції. Цікаво, що навіть воєвода Шереметьев писав до царя, що «московському митрополитові в Києві никоторыми мерами бути не можно». В цій історії залишається неясною поведінка Мето дія: був він щирим, як українець, якого обурила перспектива мати митрополита-чужинця, чи боявся виступити проти українського духовенства?

Не відважуючись призначити митрополита, московський уряд раз-у-раз втручався у внутрішні справи Київської митрополії. Так, 1667 року Собор у Москві підвищив Чернігівську єпархію на архи-єпископію. Царгородський патріярх визнав цей акт за неправний.

Року 1668, коли Лівобережжя здобув Петро Дорошенко, становище Київської митрополії змінилося: митрополитом став Иосиф Нелюбович-Тукальський, який заборонив поминати царя Олексія і наказав поминати гетьмана Дорошенка. Митрополит Йосиф заточив Методія до Уманського манастиря, звідки вивезли його до Москви, де він до смерти (в 1689 р.) прожив у манастирі.

Вище духовенство і сам воєвода Шереметьев просили московський уряд визнати шанованого народом Иосифа Нелюбович-Тукальського на Київській катедрі. Видатний московський дипломат, боярин А. Ордин-Нащокін, також радив московському урядові визнати його митрополитом і використати для передачі Київської митрополії до юрисдикції Московської патріархії. У своїх реляціях Ордин-Нащокін доводив, що для політичного об'єднання України треба досягти передусім церковного об'єднання. Проект Ордин-Нащокіна відпав, коли виявилося непохитне бажання Нелюбович-Тукальського залишити Київську митрополію в юрисдикції Царгородського патріярха. 1674 року московський уряд поновив переговори з Нелюбович-Тукальським, але смерть митрополита припинила їх.

«Місцеблюстителем» митрополії з 1670 року став знову Лазар Баранович. Очевидно, за його згодою в 1683 році гетьман Самойлович просив у царів Івана та Петра дозволу на обрання архимандрита Києво-Печерської Лаври, не зважаючи на те, що Лавра мала ставропігію і залежала тільки від Царгородського патріярха. Так Лавра була виведена з-під влади Царгородського патріярха. Року 1684 московський уряд звернувся від імени царів до патріярха Царгородського Якова з проханням, щоб новий митрополит приймав висвяту в Москві. До-листа «прикладено» соболів на 300 рублів. Не чекаючи на відповідь патріярха, московський уряд 1685 року наказав гетьманові обрати, спільно з духовенством, митрополита і вислати до Москви на висвяту

8-го липня 1685 року Елекційний Собор у Києві обрав на митрополита єпископа Луцького Ґедеона, князя Святополка-Четвертинського, який раніше заявив був про згоду бути рукоположеним у Москві. На Соборі було дуже мало духовенства, відсутній був Лазар Баранович і не було його представників. Це дало підстави для протесту духовенства проти рішення Собору про перехід Київської митрополії до другого патріярха.

Гетьман вирядив до Москви делегацію, щоб підтвердити обрання Гедеона на митрополита. Духовенство і гетьман подали при тому чолобітні зі статтями, в яких представлено, які права просили вони зберегти за українським духовенством.

Порівняння цих статтей з тими, які 1654 року подало московському урядові українське духовенство, показує, що за ці 30 років відбулася велика еволюція: 1654 року духовенство твердо настоювало на залишенні Київської митрополії в юрисдикції Царгородського патріярха; 1685 року воно тільки перекладало рішення на волю Царгородського патріярха, позбавляючи тим патріярха підстави для протесту проти передачі митрополії Московському патріярхові. Ніхто із світських осіб — ні гетьман, ні старшина, ні братства — не протестували.

Митрополит Ґедеон поїхав до Москви і там був висвячений. Новому митрополитові дано дві грамоти: одну — від царів Івана та Петра і правительки Софії, в якій обіцяно збереження старих прав Української Церкви, а другу — від патріярха Йоакима, в якій Ґедеона названо митрополитом «Київським, Галицьким і Малия Росії», але не було споконвічного титулу — «... і всієї Росії».

Новий патріярх Царгородський, Діонисій, легко погодився на передачу Київської митрополії Московському патріярхові. На нього вплинув великий везір, який хотів зберегти добрі відносини з Москвою. За цю поблажливість патріярх дістав від Москви добрий подарунок. Але незабаром Собор східніх патріярхів позбавив Діонисія патріяршого престолу, головно — за незаконну передачу Київської митрополії Москві. Неканонічність цього вчинку засвідчили 1924 року східні патріярхи в Томосі, затверджуючи автокефалію Православної Церкви в Польщі.



 

Created/Updated: 25.05.2018

';