Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Повстання на Запоріжжі

Клясові та соціяльні протиріччя на Запоріжжі, про які була мова, виявлялися в низці повстань нижчих шарів козацтва проти старшини. Не абияку ролю в цих повстаннях, як постійний фермент, відігравали втікачі з Правобережної України. В 1730-их роках закінчувався термін «слобід», якими заохочували польські пани селян з Лівобережжя залюднювати землі Правобережної України, що були вилюднілими після Прутського походу.

Запровадження кріпацтва по закінченні пільгових років викликало ряд т. зв. гайдамацьких повстань. Невдача першого повстання 1734 року спричинила втечу гайдамаків на Лівобережну Україну, переважно на Запоріжжя. З того часу Запоріжжя стало свого роду школою, де нові повстанці проходили військовий вишкіл і знову йшли на Правобережжя. З того часу і до кінця 60-их років на Правобережжі не припинялися гайдамацькі розрухи то набуваючи більшої сили, то завмираючи тимчасово. На Запоріжжі були обопільні впливи: і гайдамаків, що несли запал та революційне піднесення боротьби, і запорожців, що давали нові кадри вишколених борців.

Останнє найбільше повстання, 1768 року — Коліївщина — було тісно зв'язане з Запоріжжям, звідки вийшли головні ватажки повстання: Максим Залізняк, Микита Швачка, Семен Неживий. Російський уряд знав добре про цей зв язок і загострив свою пильність; він надсилав свої залоги для боротьби з гайдамаками і суворо карав запорозьку старшину за недостатню рішучість у переслідуванні гайдамаків. Старшина опинилася поміж двох вогнів: сірома була особливо зв'язана з гайдамаками, а російський уряд натискав на запорозьку старшину, щоб виловлювала гайдамаків. Жорстокі кари на гайдамаків збільшували серед сіроми бажання помсти.

Повстання проти старшини почалося 1749 року: коло 3.000 сіромах зібралися в день виборів на Січі, скинули старшину і обрали свою. Але незабаром воно було приборкане.

Після того на Запоріжжі заколоти не припинялися: року 1754 — повстання в Калміюській паланці, 1758 року — в Самарській, в 1759 — Бугогардській, 1761 році — в Кодацькій паланці, в селі Каменському.

Найбільше щодо сили і кількости учасників вибухло повстання на Різдво 1768 року в Січі, під час перевиборів старшини. Воно було зв'язане з Коліївщиною, участь в якій брало багато запорозької сіроми, тоді як старшина вживала всіх заходів для ліквідації повстання. 1768 року сіромахи примусили новообрану старшину, з Калнишевським на чолі, тікати, і два дні панували в Січі, пограбувавши старшинські будинки і здобувши архів. Але прийшли російські війська з артилерією — і повстанці повтікали. Значну частину їх арештували й судили. На суді виявилося, що повстанці мали певні пляни: захопивши артилерію та гроші Війська, вони хотіли податися до Туреччини.

Повстання 1768 року було пов'язане з рядом інших заворушень, особливо з повстанням пікінерських полків — Дніпровського та Донецького. Маси запорожців підтримали повстанців-пікінерів, і до Запоріжжя тікали пікінери, коли повстання було здушене. Творився тісний зв'язок революційних елементів Запоріжжя та Новоросійської губернії.

Заворушення не припинялися й після поразки 1768 року: вони перенеслися на паланки і вибухали в різних місцях Запоріжжя. Особливо багато заворушень зв'язано з війною з Туреччиною.

На початку грудня 1769 року вибухло повстання в Корсунському курені, яке кошова влада не могла приборкати кілька місяців, головні сили запорожців з Калнишевським були на війні. Заступник кошового, суддя Тимофіїв, скаржився Калнишевському у вересні 1770 року: «такая республіка, що нехай тільки Бог поможе, і тому правління дуже тяжке».

Частина козаків відмовлялася йти на війну, а ті козаки, що були на війні, повставали проти старшини. Року 1771 зчинився заколот проти полковника Порохні. Полковник Ковпак примушений був тікати з-під Кінбурна від своїх козаків. Повставали проти своєї старшини і запорозькі козаки Дунайської фльотилії в 1771-1774 роках. В той же час на Запоріжжі сірома грабувала старшинські зимівники. 1774 року вчинено замах на суддю Тимофієва. Того ж року революційні настрої настільки зміцніли, що боялися повторення повстання 1768 року. Запорозькі повстанці мали стосунки з повстанцями Пугачова, і після поразки пугачовського руху чимало учасників його тікало на Запоріжжя. Найбільші заворушення спалахнули в роках 1774-1775; у Старій Самарі, де були й пугачовські агітатори.

Таким чином у 1770-их роках Запоріжжя являло собою величезне вогнище, де в різних частинах його загорялися вогні, але всі ці повстання не мали спільного проводу і тому терпіли поразки.