Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Нова Сербія та Слов'яносербія

У середині ХVIII ст. російський уряд, щоб покласти край татарським та запорозьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. В пригоді стали йому серби, мешканці Австрії, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб уникнути утисків австрійського уряду, І так року 1751 на правобережній частині запорозьких «вольностей» постали сербські колонії, для яких приділено велику площу земель від ріки Кагарлика до ріки Тури, від ріки Березівки до Омельника. Там, під командою сербського генерала Хорвата, сформувались полки: пандурський піхотний та гузарський. Вся ця територія дістала назву «Нова Сербія».

Нова Сербія підлягала владі Сенату. Вищою місцевою владою над нею був Київський генерал-губернатор. На місці влада поділялася між трьох начальників: російським головним командиром, сербським генералом Хорватом та комендантом фортеці св. Єлисавети. Компетенції цих чинників були розмежовані невиразно, і це викликало між ними постійне тертя.

Територія Нової Сербії була поділена на роти або шанці. Осередком кожної роти було укріплене місто. Головним осередком управління сербських полків-був Новомиргород, де перебували Хорват та полкові адміністраційні установи.

Збудована над рікою Інгулом фортеця св. Єлисавети стала адміністраційним центром: в ній перебували — головний командир, комендант фортеці та російські адміністраційні установи.

Року 1753 до російського уряду звернулась нова група сербів з проханням дозволити переселитися до Російської імперії на тих же умовах, на яких перейшли їхні попередники, але — не під команду Хорвата, а під командою Шевича та Прерадовича. Російський уряд приділив їм землю для поселення на Лівобережжі, між горішньою частиною Сіверського Дінця, річками Лозовою, Луганю та Бахмутом. Ця територія дістала назву «Слов'яносербії», яку зорганізовано за зразком Нової Сербії.

Населення обох провінцій, порівнюючи з українським населенням, мало упривілейоване становище. Для сербів приділяли більше землі, давали гроші на «обзаведеніє», наприклад, дано 50.000 рублів на Нову Сербію. Так само було в Слов'яносербії: всі військові службовці одержували платню, а нездатні до служби за віком — пенсію. Крім того ці чужинці користувалися правом безмитної торгівлі і були звільнені від усяких податків.

На допомогу в будуванні міст у Новій Сербії та Слов'яносербії виряджали з Гетьманщини козаків, а для захисту військових поселень стояли російські регулярні військові частини. За ввесь час існування тих чужинецьких колоній жадний з полків не був укомплектований: наприклад, у 1762 році замість 11.039 чоловіка в Новій Сербії було лише 2.847, себто 25%. До того треба додати, що як під мілітарним, так і під економічним та моральним оглядом ті упривілейовані колоністи не стояли на належному рівні. Як вояки виявилися вони слабими значна частина сербів не були військовиками. Серед них було багато волоцюг, «батярів», навіть «лісових розбійників», — як характеризували їх сучасники.

Як уже сказано, Нова Сербія була заснована на території запорозьких козаків, яку протягом довгого часу заселяли козаки з гетьманських полків; там були укріплення, стояли військові залоги. Проте, надаючи землю сербським колоністам, Сенат наказав негайно виселити все «безуказне» населення, тобто всіх тих, що оселились там без дозволу. Отже, вихідці з «Малоросії» повинні були повернутися на старі місця, а свої двори «добровільно» продати сербам. Абсурдність цього наказу була настільки безперечна, що по якомусь часі Сенат дозволив «безуказному» населенню залишитися і «к лучшей вигоде сербов служить». Так російський уряд визначив ролю української людности супроти упривілейованих чужинців: обслуговувати їх, задовольняти помешканнями, постачати їм все потрібне. Українці могли залишатися як джури, ремісники і т. п. Все це мало наслідком масовий відплив українського населення на Запоріжжя, на Дій, навіть на Правобережну Україну. Про це повідомляли Сенат, але він обмежувався наказами не давати можливости українцям тікати на Правобережжя і сприяти поверненню їх додому.

Незабаром російський уряд знайшов вихід, яким можна було б затримати українську людність, а разом з тим створити реальнішу силу для оборони границь. Року 1753 Сенат ухвалив оселити українців — «старожилів і вихідців з Польщі» — на смузі землі, призначеній для ще не зформованих сербських рот і «учредить их казаками так, как слободские полки состоят, а не под владельцами». Так покладено початок Новослобідському полкові з українців, якому приділено землі за 20 кілометрів на південь від Нової Сербії. Проте, Сенат відмовився передати цей полк під владу гетьмана, а залишив його у своєму відомстві. Цікаво, що заснування його викликало різні тлумачення. А. Скальковський писав, що полк був зформований з молдавців, а А. Шмідт — з росіян-старообрядців. За Шмідтом пішов і новіший радянський дослідник В. Голобуцький. Всі ці автори заперечують, що це був український полк.

В 1762 році затверджено штат полку: полковник, обозний, суддя та інша старшина, як у слобідських полках. Було в ньому 20 сотень, на чолі яких стояли сотники. Коли старшину обирали козаки, відсутність «общего желания й вьібору» служили причиною відмови Сенату затвердити когось на посаді.

Сотників та сотенну старшину не обирали, а призначав і звільняв полковник або частіше комендант фортеці св. Єлисавети. Пізніше, коли Слобідський полк перетворено на Пікінерний, всі сотники дістали офіцерську рангу і стали дворянами.

Земля була розмежована для кожної сотні, і всі старшини мали рангову посілість, як було в Гетьманщині і Новій Сербії. Заселення йшло швидко. Не зважаючи на тяжкі умови, постійні напади запорожців, сваволю полкового начальства, людність напливала до Новослобідського полку з Нової Сербії, Гетьманщини, Слобожанщини і Правобережної України. Крім козацьких слобід, були слободи непокозаченого населення — скарбових поселян. Російський уряд сприяв переходові селян з Правобережної України — поміщицьких селян, старовірів і навіть військових дезертирів. Таким чином разом з українцями переходили і великороси. Старовіри ще за Петра 1 стали тікати з Росії, бо там забороняли їм служити в церквах по старих книгах, а крім того наказували їм голити бороди. Тут, на території Слобідського полку, постало багато слобід старовірів «розкольників». Селилися вони і на передмісті кріпости св. Єлисавети, приписуючись до купців та міщан. Старовіри були найзаможнішими купцями.

Російський уряд організував виклик людей з Польщі, даючи «осадчим» щедрі нагороди: землю, гроші, ранги. Населення зростало: року 1760 на території Новослобідського полку було вже 6.165 козаків різних категорій. Хоч становище слобожан було значно гірше, ніж сербів, які користалися різними привілеями, чимало українців залишилося в Новій Сербії, як обслуга сербів («джури»), ремісники тощо. В 1762 році в Новій Сербії було чужинців 1.815, а українців — 2.438

Загальний наслідок понад 10-літнього урядового експерименту був сумний: чужинецькі колонії не дали ні надійної військової охорони, ні доброго сільського господарства. У 1762 році загалом в Новій Сербії та Слов'яносербії було біля 3.000 душ чоловічої стагі, які коштували державі великі суми грошей. В самій Ноній Сербії дано було на устаткування 109.053 рублів та річно видавано по 124.957 рублів. В Новослобідському полку було 6.215 душ чоловіків, а з українцями із Нової Сербії — 6.879, себто втроє більше, ніж чужинців Нової Сербії, або вдвоє більше, ніж Нової Сербії та Слов'яносербії.