Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Іван Мазепа-Колединський (1687—1709)

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в XVI ст. оселилися на Білоцерківщині. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладанні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокіевських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського манастиря. До смерти. в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана, що свідчить про її високу культурність та освіту.

Іван Мазепа народився, правдоподібно, 1639 року. Він дістав добру освіту в Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській колегії у Варшаві. Після того був довший час при дворі короля Яна Казіміра. Король висилав його за кордон для вивчення гарматної справи, до Франції, Німеччини та Італії, де доповнював він свою освіту.

Вернувшись до Варшави, Мазепа не раз виконував відповідальні доручення короля: їздив до Виговського (1659 р.), до Юрія Хмельницького (1660 р.), до Тетері (1663 р.). Був прихильником ідеї Гадяцької унії.

Року 1663 Іван Мазепа покинув королівську службу і 1669 року опинився в Чигирині, у гетьмана Дорошенка, де присвятив себе українській справі.

У Дорошенка Іван Мазепа дістав рангу генерального осаула Він виконує важливі дипломатичні доручення гетьмана: в 1673 р їздить до Криму, до гетьмана Самойловича в справі об'єднання України, в 1674 р. — до Криму та Туреччини. Запорожці взяли були Мазепу в полон, але кошовий Сірко врятував його і видав Самойловичеві,

То був час, коли до лівобережного гетьмана переходили видатні Діячі Правобережної України, зневірившись у політиці Дорошенка Це були: Лизогуби, Ханенки, Кандиба, Гамалій, Скоропадські, Кочубей, навіть Дорошенки; до них приєднався і Мазепа. Він здобув довір'я Самойловича, став близьким до нього та його родини, навіть посвоячився з ним. Мазепа мав вплив на гетьмана і брав участь в його політиці. З доручення гетьмана майже щороку їздив до Москви у важливих справах, наприклад, у 1689 році із застереженням з приводу «вічного миру» з Польщею. Він нав'язав у Москві близькі стосунки з князем В. Голіциним, фаворитом царівни Софії, фактичним керманичем московської політики, одним із найкультурніших людей Москви XVII ст.

Взагалі в 1680-их роках Мазепа став одним із найбільш впливових діячів Лівобережжя. Офіційно він мав рангу генерального осаула, але значення його було ширше. До цього треба додати, що він мав надзвичайний особистий чар, уміння приваблювати людей різного характеру, і це допомагало йому підносити престиж гетьманської держави та влади гетьмана.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Коломахом. Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життьовим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні України під булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича. Крім того значно поширило його кругозір перебування в Західній Европі, зокрема у Франції часів Мазаріні.

Але який би не був цей досвід — становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, і треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи зв'язане було з підписанням нових, «Коломацьких статтей». В основу їх покладено «Глухівські статті» Многогрішного з року 1669, але пороблено при тому багато додатків на користь Москви. Так, у пакті XX застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову, як і в зфальсифікованих «Переяславських статтях» 1659 року, заборонено Україні вести дипломатичні зносини з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом (пакт XVII). Цілком новий пакт (XIX) трактував про взаємини між Україною та Московщиною. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви ва Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнеяня зв'язків між двома народами (важливе е, що сказано тут чітко про два народи), зокрема — сприяти шлюбам між москалями та українцями.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був зреалізований.

О. Оглоблин пише: «Коломацька угода... була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну ...і лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними.

Серед тяжкої спадщини Самойловича дістав Мазепа чорноморську проблему, розв'язувати яку треба було в інтересах Москви, а не України. Невдача походу 1687 року надала сміливости татарам, які почали знову чинити напади на Україну. Українські полки під командою полковника Іллі Новицького 1688 року не лише успішно оборонялися від татар, а й самі громили їх.

Тим часом Москва готовилась до нового походу. В березні 1689 року, під командою князя Голіцина, рушило на Крим 120-тисячне військо. На Коломаку приєдналися до нього українські полки під проводок Мазепи. Ця величезна армія, перемагаючи труднощі походу, примушуючи татар відступати, 20 травня дійшла до Перекопу, але другого дня несподівано відступила. Причини цього відступу залишилися неясними. Сучасники казали, що нібито татари підкупили Голіцина. Наслідки цього походу були трагічні для уряду царівни Софії: вони прискорили падіння Софії та Голіцина і перехід влади до царя Петра 1.

Факт, що Мазепа, не зважаючи на дружні відносини з Голіциним, не потерпів під час перевороту, свідчить про його надзвичайне вміння пристосовуватись до людей та обставин.

Досвід двох невдалих походів показав, що для того, щоб здобути Крим, треба опанувати Чорноморське узбережжя. Почалися походи на долішній Дніпро, на Очаків. У походах на Очаків та ГазиКармея в 1690 році та на Аккерман року 1691 брали участь лівобережні полки разом з правобережними із полковником Семеном Палієм на чолі. Року 1692 знову ходили на Гази-Кармен, а року 1694 — на Очаків та Буджак.

Року 1695 відбувся перший похід московського війська на Озів. З вим ішли й козаки під командою наказного гетьмана Івана Обидовського, Мазепиного небожа. Сам гетьман з московським вій» ськом у той час атакував Гази-Кармея та інші турецькі фортеці над Дніпром. Завоювання їх мало велике значення для України, а ще більше для Озівськоі кампанії: року 1696 був здобутий Озів, і Московщина вийшла над Озівське море, хоч Керченська протока залишилася ще в турецьких руках. Не зважаючи на успішні спільні виправи московських і українських сил, Очаків не був взятий.

Військові походи через Україну руйнували її, багато людей гинуло в боях.

Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки їх не відповідали жертвам. Дійсно «Священна Ліга» мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на 30 років Москва дістала Озів та інші укріплення на північному березі Озівського моря; турецькі фортеці над Дніпром мали бути зруйновані; військовий престиж Московщини піднісся: року 1698 Молдавія та Валахія визнали зверхність Москви.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов'язана Коломацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусіла давати людей не лише для військових виправ, але й для суднобудівництва, копання окопів тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Коломацькоі угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціяльне та економічне напруження. Люди порівнювали сучасне життя з тим, що було «під ляхом», називали Мазепу «вітчимом» України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Коломаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушувано. Війни вимагали грошей і тому треба було збільшувати податки. Селяни тікали на Запоріжжя, де був головний осередок опозиції проти політики Мазепи, або на Слобожанщину. З 80-их років вони з Лівобережжя знову почали були переходити на Правобережжя, де поновлено козаччину. Мазепа вживав заходів, щоб заспокоїти народ: встановлено як норму дводенну панщину, на будування фортець виряджалося не селян, а козаків, але цього всього було замало.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проїм антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687 та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича, з його небожем Михайлом Самойловичем на чолі. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

Першим значним об'єднанням опозиції був «бльок», як назвав О. Оглоблин, полтавської старшини, на чолі якого стояв генеральний писар, кандидат опозиції на гетьмана, Василь Кочубей. 1691 року старший канцелярист Генеральної Військової Канцелярії, Петро Іваненко (Петрик), свояк Кочубея, подався на Запоріжжя, там був обраний на військового писаря і повів агітацію проти Москви та гетьмана. 1692 року він їздив до Криму, де вів переговори від імени «Князівства Київського, Чернігівського, всього Війська Запорізького та народу Малоросійського» і уклав угоду з кримським урядом. Проф. О. Оглоблин припускає, що вся та акція була відома не лише вищій старшині — Кочубеєві, тестеві Кочубея та Петрика, Жученкові, а навіть і гетьманові. Політична програма Петрика була проста: відібрати Україну від Москви з допомогою татар. Цей договір надзвичайно цікавий; він свідчить про існування в тих часах виразної концепції державної самостійної соборної України, — концепції, яка була цілковитим запереченням Переяславського договору 1654 року і ідейно підготовляла виступ Мазепи 1708 року.

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло лише кількасот «голоти». Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові союзники, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи обурення людности. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромлена. Декого (М. Самойловича) — заслано, інших — позбавлено урядів. Невдалі були й інші походи Петрика, який став гетьманом Ханської України — між Богом і Дністром.

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходів, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалася пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення. Перші спроби були невдалі. Степан Куницький неспроможний був викликати довір'я населення. Люди не вірили польським общивкам. Тоді, з ініціятиви нового польського короля, Яна Собеського, який добре знав козаків, 1685 року поновлено козаччину. На гетьмана призначено Андрія Могилу. Територію поділено на чотири полки: Богуславський (полковник Самійло Самусь-Іванович), Корсунський (полковник Захар Іскра), Брацлавський (полковник Андрій Абазин) та Білоцерковський (полковник Семен Палій); серед цих полковників визначався Палій.

Семен Паливода (Палій) народився десь біля 1640 р., мабуть, в міщанській родині; походив з Борзий, де мав садибу та гай: мав непогану освіту. Наприкінці 70-их років пішов на Запоріжжя, де відзначився адміністративними здібностями та сміливістю; там здобув собі прізвище Палій.

1686 року Семен Палій зі своїм полком переселився на Правобережжя, на Хвастіівщину. Незабаром він осадив багато міст і став фактичним володарем території — Паліївщини, що охоплювала все Правобережжя від Полісся до «Дикого Поля». Цілі села визнавали його владу й «покозачувалися». Палій притягав до себе людей з цілої України тим, що вів невпинну боротьбу з панами; до нього йшли люди з Польщі та Молдавії. Росли села, міста; поля знову засівалися збіжжям. В цих володіннях Палія, не зважаючи на універсали короля, які застерігали права панів на землю та працю селян, фактично скасовано дідичні права. Зберігалися лише права київських манастирів. Деякі панські прибутки Палій переніс на себе. Взагалі він руйнував економічну базу польського панування на Україні. Польська шляхта скаржилась на Палія; магнати раз-у-раз учиняли наїзди, руйнували села, вбивали селян. Регімеятар Дружкевич писав у 1692 році Янові Собеському, що Палій влаштував коло Хвастова удільну область і заявляє претенсії на ввесь край до Случа. Року 1694 Яблоновський скаржився, що Палій майже все Полісся привернув під свою владу.

Року 1689 поляки арештували Палія під Немировом і ув'язнили в м. Підкамені, але завдяки допомозі козаків йому пощастило звільнитися і повернутися до Хвастова.

Для Палія не залишалося сумнівів, що перемогти Польщу можна тільки об'єднавши Лівобережну та Правобережну Україну. Про це він ще 1688 року писав Мазепі і воєводі Ромодановському, але царський уряд не давав згоди ні на прийняття Паліївщини, ні на допомогу йому проти поляків: Москва не хотіла псувати відносин з Польщею. Уряд пропонував Палієві персональний захист: перейти з частиною козаків на Запоріжжя, а відти до Гетьманщини. Від цього Палій рішуче відмовлявся, не бажаючи покидати своїх людей на поталу полякам. У той час Палій був потрібний Польщі для захисту від турецьких та татараських нападів, і в цій боротьбі він мав великий успіх. 1690 року ходив він на Кизи-Кермен, року 1691 — на Аккерман, 1692-го на Очаків, 1693-го — знову на Кизи-Кермен, 1694-го — знову на Очаків. Всі ці походи переводились спільними силами правобережних та лівобережних полків і були дуже успішні. Вони ще більше підкреслювали конечність об'єднання Правобережної та Лівобережної України. До цього прагнули керманичі обох частин України — і Мазепа, і Палій.

Проте, на практиці справа об'єднання України натрапляла на великі труднощі не лише в політиці Москви, яка не хотіла загострювати відносин з Польщею, не міг щиро прагнути цього й Мазепа, поки на чолі Правобережної України стояв Палій: на перешкоді стояли ідеологія обох вождів і тактика їх боротьби. Мазепа прагнув збудувати в Україні станову державу, створити зі старшин упривілейований стан, щоб спертися на них, а не на широкі маси народу. Мазепа брав за зразок сучасні західньоевропейські аристократичні держави з абсолютними монархами. Палій — навпаки — спирався на народні маси, селянство, що тікаючи з Лівобережжя. з неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину. Настрій правобережного селянства, що вело боротьбу зі шляхтою, перекидався на Лівобережжя, як іскри з вогнища, і це лякало Мазепу. Соціяльна політика Мазепи викликала постійні конфлікти з Запоріжжям, яке ввесь час було в опозиції проти гетьмана. На Запоріжжі укладалось пляни, небезпечні для Мазепи. В 1693 році запорожці казали: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною. . . і буде при ньому, як було за Хмельницького». Ця загроза суперництва була цілком реальна. Палій спирався на рядове козацтво, на селян, яких переводив на козацтво, на міщан. Він мав тісні зв'язки з православним духовенством і робив манастирям Щедрі надання, переважно млини. 1701 року коронний гетьман Потоцький попереджав шляхту, що Палій «намагається йти слідами Хмельницького, що він запалив смолоскип хлопської війни».

Політичні обставини змінилися не на користь Палія. 1699 року підписано Карловицький договір. Поділля повернулося під польську владу; поновлено права володіння землями, і польська шляхта посунула на Поділля, Брацлавщину та південну Київщину. Селянство мало знову відбувати панщину; міщанство було обмежене в правах (не мало права мешкати в Кам'янці). Сойм 1699 року ухвалив розв'язати козаччину: полковникам під загрозою кари смерти наказано негайно розпустити козаків і покинути королівські, шляхетські та церковні добра. Польські полки рушили на Паліївщину Коли посланці гетьмана Яблоновського з'явилися до Хвастова з вимогою виконати його наказ, Палій відмовився. «Я оселився у вільній Україні, і Речі Посполитій нема ніякого діла до цього краю. Тільки я, справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут», — сказав він.

У вересні 1700 року 4-тисячна польська армія з гарматами атакувала Хвастів, але була відбита. Палій готується до боротьби з Польщею, гуртує правобережних козаків, зноситься з Лівобережжям, з Запоріжжям. Почалися селянські повстання на Поділлі, на Брацлавщині, Київщині. Самусь проголосив селянам вічну волю від панського гніту. Козацтво визнало Палія своїм проводирем. У 1702 році Самусь розгромив польське військо під Бердичевом: поляки втратили 2.000 чоловіка. Того ж року козаки зайняли всю Брацлавщину та частину Поділля. Здобута була твердиня поляків на Правобережжі — Біла Церква.

Багато козаків ішло з Лівобережжя на Правобережжя, не зважаючи на жорстокі кари. Почалися повстання в Переяславському полку. Особливо гостро настроєні були на Запоріжжі: запорожці загрожували йти на Гетьманщину, бити старшину. Мазепа характеризував це так: «Не такі страшні запорожці, як те, що за малим не вся Україна тим же запорозьким духом дихає».

Зрозуміло, що в таких умовах не міг Палій мати допомоги від царя і гетьмана. Москва вела війну зі Швецією в союзі з Польщею. Замість підтримки, московський уряд вимагав від Палія та Самуся, щоб вони припинили боротьбу. А тим часом поляки почали перемагати: зазнав поразки Самусь на Брацлавщині, під Ладижином перемогли поляки, спалили місто, взяли в полон і замордували Абазина Почалася жорстока помста; населення знову тікало. Лише Київщина трималася в руках Палія. Року 1704 повстання селян охопили все Правобережжя.

Року 1704 Мазепа вступив до Київщини. Незабаром Палій був заарештований разом з його ближчими співробітниками. Інші визнали владу Мазепи. Палія заслано на Сибір.

На Правобережжі почалася влада Мазепи, бо Польща, знесилена війною зі шведами, які окупували значну частину її, була неспроможна боротися за Правобережну Україну. Мазепа доводив цареві, що під час війни зі Швецією конче потрібно вдержати гетьманське володіння на Правобережжі. Мазепа збільшив число полків з 4 до 7, залишив декого зі старих полковників і призначив нових, переважно з правобережної старшини. Він почав запроваджувати той самий суспільно-економічний лад, який був на Гетьманщині: надавав землі старшині та манастирям, дозволяв заводити салітряні майдани, давав доручення «осаджувати» міста та села.

Так під булавою гетьмана Івана Мазепи на короткий час об'єдналися Лівобережна і Правобережна Україна. Діяльність Мазепи була обірвана подіями 1708-1709 років.