Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Спадковість Гетьманату та смерть Богдана Хмельницького

Богдан Хмельницький створив своїм надзвичайним адміністраційним талантом міцну й авторитетну владу. Гетьман був виборним, але Хмельницький почував себе в силах сказати, що він — «єдиновладний самодержець України» (1648). В церквах поминали його як «гетьмана та государя». Шведський король називав його «дідичним князем». Хмельницький мріяв передати гетьманську владу своїм синам. Спочатку наслідником був Тиміш, талановитий, відважний юнак, якого Богдан одружив з дочкою господаря Молдавського. Після смерти Тимоша він визначив як наслідника другого сина, Юрія, ще підлітка. Виконуючи бажання гетьмана, а з другого боку прагнучи уникнути боротьби за гетьманську владу — старшина на Раді 1657 року без виборів проголосила Юрія наслідником гетьмана.

Передача булави без виборів, спадково, була явищем новим в історії гетьманщини і викликала опозицію, насамперед серед старих полковників. Сам генеральний писар, найближчий співробітник гетьмана з 1648 року, Іван Виговський, належав до цієї опозиції. Династичний плян гетьмана вніс розкол у лави старшини тоді, коли насувався тяжкий момент — смерть Богдана і розпад коаліції. Гетьман наказав стратити полковника Лесницького і ще чотирьох видатних старшин, а самого Виговського звелів прикувати до землі на цілий день. Такі жорстокі заходи, звичайно, могли дати лише неґативні наслідки. Чутки про події в Чигирині в значній мірі сприяли розкладові корпусу Ждановича: козаки поривались додому та й сам полковник Жданович належав до партії Виговського.

Усі ці події — і в Чигирині, і у війську — підривали сили старого гетьмана. З ним стався удар і 27 липня 1657 року він помер.

З Богданом Хмельницьким Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів. Своїм виключним адміністраційним талантом він зумів розбурхане повстанням море, під час постійної війни, перетворити в міцну державу, зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, новим соціяльним ладом; зумів дипломатичним хистом лявірувати між ворожими сусідами і вивести Україну з того ярма, яке намагалася накласти Москва. Богдан Хмельницький спромігся перетворити «повстання рабів», як називали українську революцію поляки, на міцну державу, з якою шукали союзу та зв'язків великі держави, а з маленького козацького міста Чигирина зробити осередок Східньої Европи, де зустрічалися дипломати різних держав. Не Москва, а Чигирин став центром політичного життя Европи. Богдана Хмельницького порівнювали з Кромвелем, але була між ними велика різниця: Кромвел мав стару державу з налагодженою адміністрацією, армією, Хмельницький — розбурхану повстанням масу людей з протилежними інтересами та бажаннями.

Останні дні його були трагічні. Розкол серед старшини, заворушення у війську... Найбільший прихильник перетворення виборного гетьманату на спадкову династію, В. Липинський, сам виніс для неї тяжкий вирок. «Гетьман, — пише він, — завжди підкреслював: себе і потомків своїх. Тільки геніяльний "самодержець" міг не випустити зі своїх сильних рук проводу над своїми різноманітними по своїм попереднім звичаям, вірі і культурі помічниками». Але наслідником був 16-річний юнак, слабий духом і тілом, з незрівноваженою психікою. Старий гетьман розумів це і призначив вищу старшину — осаула Ковалевського та полковника Лесницького — опікунами Юрія, а генерального писаря Виговського просив бути «батьком, дорадником, поводарем молодому гетьманові». Старшина, противники нового династичного принципу, бачили, чим загрожувала повнота влади в дитячих руках Юрася, і в той момент напруженої боротьби своїм життям платила за свої переконання в шкідливості дідичної влади, персоніфікованої слабим хлопчиком.

Значення діяльности Богдана Хмельницького величезне, і для порівняння з нею тяжко знайти в історії паралелі. Не можна упускати з ока, що тривала ця діяльність лише дев'ять років: з 1648-го по 1657-ий. Протягом того часу безперервно йшли війни, в яких він виявив свої виїмкові таланти стратега та організатора. Він командував не підготовленою до таких восн армією, яка складалася з різноманітних елементів: реєстрових козаків, вишколених польськими командирами на європейський кшталт; запорожців з їх особливою тактикою; повстанців, слабо озброєних, невишколених до бою, бо не було часу; татарських орд з їх власною командою. Не зважаючи на це, Хмельницький, завдяки глибоко опрацьованим плянам воєнних операцій та військовій дисципліні, яку вніс він в аморфну озброєну масу, завдавав поразку за поразкою зразковій польській армії, підсиленій німецькими вояками, прославленими на всю Европу, з досвідом 30-літньої війни.

Усі поразки Хмельницького, а їх було небагато, не можна класти на карб його як вождя, бо їх зумовлювали передусім зради союз-ників-татар, що своєю підступністю виривали гетьманові з самих рук забезпечені перемоги: під Зборовом, Берестечком і, нарешті, під Жванцем. Два рази — під Зборовом та Жванцем — король Ян-Казімір був у безвихідній ситуації, з якої врятували його татари.

Військова діяльність Хмельницького тісно пов'язана з дипломатичною. В цій ділянці діяльности гетьмана найтяжче знайти пояснення, і єдиний ключ до зрозуміння його політики лежить у зрозумінні історичних подій та головної мети життя Хмельницького: здобути Україні незалежність. Перші кроки Хмельницького, від Жовтих Вод до Замостя, усвідомив він не як революцію, як війну з Польщею за незалежність України, а лише як бунт, як повстання «черні» проти панів, проти шляхти, яка не слухала короля. Супроти короля Владислава IV Хмельницький, як і інші проводирі повстання, залишався льояльним, він хотів тільки вибороти мінімальну автономію. Цим пояснюється небажання використати перемоги, участь послів на соймах, вимога обрати на короля Яна-Казіміра.

Але коли Богдан Хмельницький зрозумів велич справи, яку почав, тоді він повів, з почуттям національної свідомости та гідности, тверду, безкомпромісову політику: за всяку ціну здобути і забезпечити незалежність Українській Державі, в якій він був з Божої ласки володарем. З того часу, з 1649 року і аж до смерти, йшов Хмельницький до цієї мети. Він виявляв надзвичайну енергію та гнучкість, укладаючи союзи, коаліції, які могли б забезпечити незалежність Українській Державі.

Переяславська угода — цей мілітарний союз, що засвідчив перед усім світом незалежність України від Польщі — був апогеєм дипломатичного таланту Хмельницького. Останні три роки життя гетьмана характеризуються особливо інтенсивною дипломатичною діяльністю. Союзи, коаліції зі Швецією, Семигородом, Молдавією, Валахіею — мусіли затвердити існування незалежної Української Держави. Посли могутніх держав добре знали шлях до скромного козацького міста Чигирина. Не Москва, «Третій Рим», а Чигирин став осередком, де вирішувалася доля Східньої Европи. Важливе те, що своїми заходами Богдан Хмельницький визначив шляхи, якими йшла Україна протягом 60 років незалежного життя — і на них треба шукати дороговказів Мазепи.

Богдан Хмельницький був блискучим адміністратором. Він створив армію з конґльомерату людей різного походження, прагнень, поглядів, моралі. Поки живий був великий Богдан — всі вони корилися його волі. Хмельницький умів пізнавати людей і використовувати їх для справи. Він широко відкрив двері спольщеній українській шляхті, і після перемоги на Жовтих Водах ця шляхта почала вертатися на Україну, де гетьман давав їм керівні посади. Під його твердою рукою працювали поруч старі реєстровики, як Джеджалій, татарського походження, Вовченко, Нестеренко, Топіга, Шумейко та інші; багаті козаки — Сомко, Волевач, а спільно з ними шляхетські родини Виговських, Нечаїв, Богун, Кричевський, Тетеря, Гоголь, Демович-Креховецький, Куцевич-Міньковський, колишній королівський паж Мрозовицький, Жданович, Гуляницький, Богданович-Зарудний і, нарешті, Юрій Немирич. З цих людей виходять полковники, які користаються значною свободою в проведенні воєнних кампаній, та дипломати, які ведуть складні дипломатичні справи в різних державах.

У кровопролитних боях Хмельницький зі своїми помічниками будував державу, поділяв Україну на полки, сотні, встановлював порядок, суд. А головне — творив нові соціальні умови, в яких вся людність поділялася на два стани: козаків, що воювали, та посполитих, що працювали. Цей порядок, який згодом зазнав значних змін, у загальних рисах існував, поки існувала Українська Держава.

«Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України, — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави. — пише сучасний найкращий дослідник доби Хмельниччини, О Оглоблин — Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає, як державний діяч великого формату» О. Оглоблин підкреслює, що в організації верховної влади виявився державний геній Хмельницького Це було тяжке завдання Традиція староруської княжої державности, ідея Великого Князівства Руського і революційне походження нової Української держави, військовий характер її устрою та адміністрації, реальна влада гетьмана і персональний авторитет Богдана Хмельницького — все це відбилося на формуванні влади. Хмельницький зумів знайти геніяльну сиснтезу всього цього, — пише О. Оглоблин.

Авторитет Хмельницького був величезний: «володів усім один, що розкаже, то всім військом роблять», — казав Тетеря. Полковник Савич оповідав: «Рядить гетьман, що їм гетьман велить робити, те вони й роблять».

Після Руїни, коли знову підноситься ідея української незалежної держави, починається захоплення добою Хмельниччини та її геніяльним творцем. «Таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих Його намірів і призначень» — писав автор «Історії Русів».