Главная Экономика Економіка праці - Завіновська Г. Т.

Економіка праці - Завіновська Г. Т.

РОЗДІЛ 13. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА І СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО

13.1. Поняття і сутність соціальної політики

Політика соціальної держави направлена на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Цим визначається те, що економіка повинна бути націлена на задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб індивіда. Соціальна орієнтація економіки є основою соціальної політики держави.

Соціальна орієнтація економіки виявляється насамперед у підпорядкуванні виробництва споживачеві, задоволенні соціальних потреб населення і стимулюванні цих потреб. Окрім того, вона передбачає необхідний перерозподіл доходів між більш забезпеченими і менш забезпеченими верствами населення, нагромадження в бюджетах різних рівнів та інших фондів коштів для надання населенню соціальних послуг і соціальних гарантій.

Ступінь задоволення потреб людини, різних верств суспільства є основним критерієм економічної ефективності. На суспільні потреби впливають обсяг і структура виробництва, чисельність населення і його склад за віком і статтю людей; його соціальна структура і культурний рівень; кліматичні, географічні і національно-історичні умови життя; зміни фізіологічних особливостей людини.

Платоспроможний попит населення залежить від величини і розподілу національного доходу, грошових доходів населення та їх розподілу між соціальними групами, цін на товари і послуги, товарних фондів, розмірів суспільних фондів споживання.

Соціальна політика — це стратегічний соціально-економічний напрям розвитку суспільства. Вона являє собою систему управлінських, організаційних, регулюючих дій і заходів, спрямованих передусім на сприяння цілеспрямованій діяльності громадян, їх всебічному розвитку, забезпеченню відповідного рівня їх життя і праці, їх соціальному захисту.

Основним механізмом соціальної політики є управління і регулювання соціальних процесів, що являють собою послідовну зміну стану, елементів соціальної системи під впливом внутрішніх та зовнішніх умов.

Функцією соціального управління є забезпечення та реалізація потреб прогресивного розвитку суспільства. Зміст соціального управління полягає у формуванні критеріїв та показників соціального розвитку, розробленні заходів щодо реалізації соціальних проблем. Соціальне управління має багато рівнів і здійснюється через соціальну політику, яка втілюється у життя на всіх рівнях.

Мета соціальної політики полягає у створенні необхідних умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, повного розкриття творчого соціального потенціалу людини, підвищення рівня і якості життя громадян на основі стимулювання трудової і господарської активності населення, а також досягнення в суспільстві соціальної злагоди і цілісності.

Суб’єктами соціальної політики є люди, держава, суспільство, соціальні інститути і товариства, політичні партії, громадські організації, колективи, профспілки, спілки підприємців, різноманітні фонди тощо. Вони різняться суспільним характером, соціальною діяльністю у різних сферах, можливостями впливу на соціальний стан.

Основним суб’єктом соціальної політики є особистість, оскільки жодне завдання соціального розвитку і соціальної політики не може бути здійснене, коли не будуть створені умови для самореалізації особистісного потенціалу людини.

Важливим суб’єктом у сучасних умовах є держава, яка за своїм потенціалом переважає можливості інших суб’єктів цього процесу. Держава здійснює повний комплекс заходів, спрямованих на постійний соціальний розвиток суспільства, а саме:

• у сфері праці, соціально-трудових відносин;
• у сфері доходів населення;
• щодо зайнятості, регулювання ринку праці;
• щодо міграційних процесів;
• у соціальній сфері;
• щодо демографічних процесів;
• щодо екологічного стану.

Роль політичних партій, політичних формувань як суб’єктів соціальної політики зумовлені ефективністю їх політики, зв’язком із життєвими потребами народу, їх здатністю своєю діяльністю забезпечувати соціальний потенціал суспільства.

Громадські організації як суб’єкт соціальної політики, виражаючи інтереси різних соціальних груп, спільностей, класів верств суспільства здатні зробити значний внесок у стабілізацію процесів соціального розвитку суспільства.

Серед громадських організацій найважливіше місце належить профспілкам.

Профспілки — це масове самокероване громадське об’єднання трудящих певної галузі або суміжних галузей, професійної групи для захисту і представництва їхніх соціальних інтересів. Профспілки — це найбільш масове об’єднання трудящих, доступне для усіх. Для вступу в ряди профспілки необхідно тільки визнання об’єднання і пов’язаної з ним товариської дисципліни незалежно від рівня кваліфікації, освіти, політичних орієнтацій, статі, віку, національності.

Профспілки за своїми цілями та інтересами перебувають ближче інших громадських організацій до економіки, виробництва, тобто вирішальної сфери докладання творчих сил людини, в якій реалізуються корінні інтереси трудящих.

Соціальна політики в Україні має реалізувати такі основні завдання:

— ліквідувати бідність і забезпечити динамічне зростання рівня життя населення;

— соціалізувати структурні складові економічної політики, що реалізується в державі (структурну, інвестиційну, цінову, бюджетну, грошову-кредитну, податкову та ін.);

— забезпечити умови максимальної повної реалізації принципів соціальної справедливості й виконання соціальних прав, гарантій населення, що визначені конституційними нормами;

— забезпечити соціальну стабільність та соціальну безпеку в країні.

У Концепції подальшого розвитку соціальної політики в країні намічені стратегічні напрями подолання бідності:

• підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці;
• збільшення доходів від трудової діяльності;
• соціальне страхування як спосіб захисту особи від втрат доходу;
• запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг;
• соціальна підтримка осіб з обмеженими фізичними можливостями;
• соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування;
• поліпшення житлових умов соціально-вразливих верств населення;
• моніторинг реалізації стратегічних напрямів подолання бідності.

Комплексна програма забезпечення реалізації стратегії подолання бідності, затверджена урядом країни (2001 р.) визначає комплекс заходів, спрямованих на виконання основних напрямів подолання бідності. Зокрема, на першому етапі (2001—2002 рр.) передбачено реалізувати низку заходів для стабілізації рівня життя й усунути найгостріші прояви бідності; на другому (2003—2004 рр.) — створити передумови для стабільного зростання доходів населення та зменшення рівня бідності; на третьому (2005—2009 рр.) — завершити переорієнтацію економічних процесів на ефективніше задоволення потреб населення, оскільки на цьому етапі діятимуть розроблені програми соціального захисту. Передбачено також створення регіональних програм подолання бідності. Комплексною програмою передбачено проведення активної соціальної політики, стимулювання трудової діяльності, розвиток підприємництва. Важливим елементом соціального захисту населення стане надання адресної матеріальної підтримки непрацездатним громадянам; сім’ям з дітьми, передусім багатодітним, дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, дітям-інвалідам, пенсіонерам та особам з обмеженими фізичними можливостями. Розроблені заходи мають на меті зменшити масштаби бідності та майнове розшарування серед населення, підвищити життя громадян України.

На сучасному етапі основними напрямами соціальної політики в Україні є:

• формування і розвиток ринкової економіки соціального спрямування;
• реалізація творчого соціального потенціалу;
• досягнення соціальної злагоди і соціальної справедливості на основі соціального партнерства;
• формування нової соціальної культури;
• регулювання розвитку соціально-етнічних відносин на основі принципу рівності всіх націй;
• регулювання сімейно-шлюбних відносин, спрямованих на зміцнення матеріальних, моральних, соціальних, духовних основ сім’ї;
• регулювання процесів соціально-територіального розвитку;
• заохочення продуктивної трудової діяльності;
• забезпечення необхідного життєвого рівня кожній людині;
• удосконалення системи оплати праці;
• удосконалення системи соціального захисту;
• упровадження сучасної системи соціального страхування (пенсійного, медичного, у зв’язку з хворобою та безробіттям);
• удосконалення системи пенсійного забезпечення на основі як обов’язкового, так і добровільного страхування;
• досягнення повної продуктивної зайнятості.