Главная Политэкономия Політична економія - Бєляєв О.О.

Політична економія - Бєляєв О.О.

§ 3. Регулювання економіки як основний елемент господарського механізму

На практиці не існує ні чисто ринкової моделі економіки, ні чисто вільного ринку. Так, ринкова модель економіки передбачає вирішення питань на основі вільної взаємодії споживачів і виробників. У ринковому господарстві постійно відбува-ються процеси пристосування, які сприяють встановленню пра-вильного співвідношення попиту і пропозиції, прогресивним структурним зрушенням, прискоренню науково-технічного прогресу, підвищенню якості і конкурентоспроможності продукції, збалансованості матеріально-фінансових пропорцій. У ринковій моделі господарювання ресурси без примушення спрямовуються туди, де вони необхідні. Ці процеси забезпечуються пріоритетом економічних методів управління, рівноправним існуванням різних форм власності, домінуванням споживача над виробником, децентралізацією управління, конкуренцією.

Однак вільний ринок є ідеальною, теоретичною моделлю ринку, яка практично недосяжна і по суті означає: існування вільних, незалежних працівників; вільний вибір ділових партнерів; відсутність контролю за діяльністю з боку установ, організацій як споживача, так і виробника; наявність значного числа виробників і споживачів на кожному ринку; вільне ціноутворення; панування конкуренції; самодисципліна ринку; підтримка кодексу честі ділових партнерів. Проте людям далеко не завжди властива така ідеальна поведінка, що ж до «поведінки» капіталу, то вона взагалі має спонтанний характер.

Механізм державного регулювання економіки

Економічна теорія довела, а практика підтвердила, що ринковий механізм повинен бути доповнений механізмом державного регулювання економіки. Він охоплює такі основні напрями:

1. Регулювання податкових ставок та їх диференціація. У період спаду і подальшої депресії держава істотно знижує прибутковий податок і податок на прибуток корпорацій, у результаті чистий прибуток комерційних фірм зростає і з’являється стимул до розширення виробництва. Отже, в даному разі низькі податки відіграють роль «каталізаторів» економічного зростання.

Навпаки, наприкінці фази піднесення, коли настає «перегрів» економіки, виробництво виходить за рамки платоспроможного попиту, що здатне викликати кризу, держава різко підвищує податкові ставки з метою загальмувати зростання виробництва, не допустити або принаймні послабити силу спаду, впорядкувати процес відновлення рівноваги між пропозицією і попитом на товарних ринках. У такому разі високі податки відіграють роль «вбудованих стабілізаторів» економічного зростання.

Нарівні із загальним регулюванням податкових ставок, що носить циклічний характер, держава широко застосовує їх диферен-ціацію. Так, порівняно низькі податки для підприємств (фірм) перспективних галузей промисловості стимулюють їх зростання; навпаки, підвищені податки на підприємства застарілих галузей обмежують зростання і стимулюють згортання неефективного виробництва.

2. Регулювання процентних ставок кредитів комерційних банків. Зниження цих ставок у період спаду і депресії веде до збільшення підприємницького прибутку і зрештою чистого прибутку корпорацій, а тому стимулює зростання виробництва.

Навпаки, підвищення процентних ставок у період «перегріву» економіки зменшує підприємницький прибуток, а тому обмежує, гальмує зростання виробництва. Зниження процентних ставок досягається шляхом помірної інфляції (до 6 % на рік), тобто шляхом випуску в обіг зайвої маси грошей. У результаті пропозиція грошей перевищує попит на грошовий капітал, процент знижується, чистий прибуток зростає. Отже, з’являється стимул до інвестицій і розширення виробництва.

3. Інвестиції у виробничу і соціальну інфраструктуру, державні замовлення (закупівлі). Маючи у своєму розпорядженні бюджетні кошти, держава вкладає гроші в будівництво доріг, портів, аеродромів, продуктопроводів, ліній зв’язку, в тому числі комп’ютерних мереж, що забезпечує нормальні умови функціонування виробничих галузей і банківської системи.

Іншим напрямом державних вкладень є інвестиції в соціальну сферу. Завдяки системі трансфертних платежів держава має можливість виплачувати допомоги по безробіттю, самотнім матерям, багатодітним сім’ям, будувати дешеве муніципальне житло і т. д.

Важливу роль у стимулюванні економічного зростання відіграє державна закупівля військової техніки, рухомого складу залізниць, надлишків сільгосппродуктів.

4. Регулювання грошової маси. Нарівні з урядом найважливішим органом регулювання ринкової економіки є центральний (Національний) банк країни (в США — Федеральна резервна система), незалежний від президента, парламенту та уряду. Головна функція центрального банку — регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримка тим самим твердої купівельної спроможності паперових грошей, що є найважливішою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку має циклічний характер. У період, коли в народному господарстві відчувається нестача грошей, що гальмує зростання виробництва, центральний банк знижує резервну норму, зменшує процентну ставку по кредитах, що надаються комерційним банкам (облікову ставку), в масовому масштабі купує у них облігації державних позик. Тим самим збільшуються реальні фінансові ресурси комерційних банків, їх можливість створювати нові безготівкові гроші (зростає мультиплікатор поточних рахунків), а отже, і здатність комерційних банків надавати дешеві кредити. Така політика дістала назву політики «дешевих грошей».

Навпаки, у період загострення інфляції центральний банк підвищує резервну норму, проценти по кредитах комерційним банкам, продає їм облігації державних позик. Тим самим вужчають можливості комерційних банків створювати нові гроші, обмежується їх здатність надавати кредити, підвищуються процентні ставки, що веде до уповільнення зростання платоспроможного попиту, обмеження зростання виробництва, але разом з тим рівня інфляції. Така політика дістала назву політики «дорогих грошей».

Чергуючи вказані варіанти, центральний банк прагне забезпечити відповідність між зростанням грошової маси і маси товарів.

5. Проблема регулювання цін. Основний принцип — відмова від державного регулювання цін, оскільки воно порушує дію ринкового механізму, позбавляє ціни ролі індикаторів суспільного попиту, посилає виробникам помилкові сигнали, що веде до різко виражених негативних наслідків.

Окремі спроби регулювання цін пов’язані, як правило, з екстремальними ситуаціями. Разом з тим держава встановлює верхню межу цін (тарифів) на продукцію (послуги) природних монополій, забезпечуючи їм нормальний (середній) прибуток і захищаючи кінцевих споживачів.

6. Державне програмування економіки. Економічне програмування — це найбільш розвинуте, комплексне державне регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка і реалізація національних і цільових комплексних програм. Державна національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і носить інформаційно-орієнтуючий характер, даючи змогу конкретним фірмам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічної діяльності.

Формально така програма носить індикативний (бажаний) характер: конкретна фірма сама вирішує питання про те, брати участь їй в державній програмі або діяти на свій страх і ризик. Насправді держава використовує всю систему економічних інструментів (державні замовлення, що забезпечують гарантійний ринок збуту і досить високі ціни, пільгові податкові та процентні ставки, прямі субсидії і субвенції), що перебувають в її розпорядженні з тим, щоб забезпечити конкретним фірмам (корпораціям) зростання обсягу продажу і збільшення маси прибутку і тим самим спонукати ці фірми брати активну участь у реалізації установок програми.

Щодо державних цільових програм, розрахованих на участь десятків і сотень фірм, то вони носять обов’язковий характер. Однак вказана обов’язковість базується не на наказах (командах), а на контрактах, які, передбачаючи жорстку матеріальну відповідальність виконавців, добровільно укладаються фірмами-виконавцями з державним органом, що очолює програму. Звичайно такі програми дуже вигідні фірмам-виконавцям, що дозволяє їм розміщувати державні замовлення на конкурентній основі, надаючи перевагу тим, хто пропонує найбільш вигідні для держави умови (якість, витрати, терміни виконання).

7. Державне регулювання інтеграційних процесів. Економічна інтеграція означає зрощення національних господарств ряду країн та утворення великих інтернаціональних економічних комплексів. Основні напрями інтеграційних процесів зводяться до поступового усунення митних і фінансових бар’єрів, створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Разом з тим інтеграція передбачає уніфікацію цивільного законодавства, соціального страхування і соціального забезпечення, податкової системи, що веде до створення єдиних зовнішніх умов діяльності підприємств (фірм) різних країни. Нарешті, інтеграція передбачає валютний союз.

Як свідчить досвід країн розвинутого ринку, інтеграція сприяє значному підвищенню ефективності виробництва, зростанню конкурентоспроможності продукції, підвищенню рівня життя населення.

Необхідно також підкреслити, що інтеграційні процеси відбуваються під контролем і за безпосередньою участю держави, точніше державних органів ряду країн. Досить сказати, що Римський договір і Маастрихтські угоди — це угоди між урядами, а не приватними фірмами. При цьому макроекономічне державне регулювання інтеграційних процесів відкриває простір інтеграційним процесам на мезо- і мікрорівнях.

В цілому державне регулювання як елемент структури господарського механізму переслідує такі довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства; підвищення темпів економічного зростання; створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції; завоювання нових позицій на світових ринках; усунення надмірної диференціації прибутків; підтримка соціального світу і, зрештою, забезпечення на цій основі високого рівня якості життя широких верств населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру.