Главная Финансы Книги Фінансовий менеджмент банку - Примостка Л.О.

Фінансовий менеджмент банку - Примостка Л.О.

2.5. ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ЗАПОЗИЧЕНИМИ КОШТАМИ БАНКУ

Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази. Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення — недепозитними зобов’язаннями банку. Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування ініціатором виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає, скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби.

Розвитку підходів до управління недепозитними джерелами коштів банку сприяла концепція пріоритетних стосунків із клієнтами, яка набула розвитку в 70-ті роки. На той час банківська практика розвинених країн переконливо показала, що банк повинен надавати клієнтам усі кредити, які принесуть чистий прибуток. У такому разі завдання менеджерів — забезпечити достатній обсяг кредитних ресурсів та підтримати нормативи ліквідності. За такого підходу рішення про надання позик приймається раніше, ніж рішення про формування ресурсів. Якщо наявних коштів недостатньо, то менеджер змушений шукати найбільш дешеве та доступне джерело швидкого їх поповнення. З цією метою він виходить на фінансовий ринок і купує фонди, тобто запозичує тимчасово вільні кошти в інших учасників.

Основні джерела запозичення коштів для банківських установ такі:

• позики у центральному банку (ЦБ);
• міжбанківський ринок ресурсів;
• проведення операцій РЕПО;
• міжнародний фінансовий ринок (євроринок);
• ринок депозитних сертифікатів;
• ринок комерційних паперів;
• позики в небанківському секторі.

ПОЗИКИ В ЦЕНТРАЛЬНОМУ БАНКУ

Вартість запозичення коштів у центральному банку визначається обліковою ставкою. Облікова ставка (ставка рефінансування) — це відсоткова ставка ЦБ за операціями кредитування комерційних банків через рефінансування їх активних операцій. Одержання кредиту від ЦБ розглядається не як право, а як привілей для комерційного банку, оскільки серед недепозитних джерел воно найдешевше. Як правило, центральний банк надає кредити тим банкам, які зазнають тимчасових труднощів у формуванні ресурсів або з метою підтримання їх ліквідності. При цьому припускається, що позика має короткостроковий характер.

Тому більшість ЦБ обмежують використання даного джерела поповнення ресурсів через установлення певних вимог та правил. Наприклад, правила Федеральної резервної системи (ФРС) США обмежують розмір кредитів двома відсотками суми депозитів, а строки надання – двома тижнями для великих банків і одним місяцем для менших за розміром банків. Якщо Федеральний резервний банк перевищує допустимі межі кредитування комерційних банків, то він несе відповідальність перед ФРС за будь-які збитки, у тому числі й у разі банкрутства банка-позичальника.

Національний банк України використовує механізм рефінансування комерційних банків з метою підтримання їх ліквідності та регулювання кредитно-грошового ринку України. Рішення про надання кредиту за обліковою ставкою приймається НБУ після вивчення конкретної ситуації та фінансового становища комерційного банку. В умовах фінансової кризи механізм рефінансування НБУ майже не використовується. Динаміку облікової ставки НБУ наведено в дод. 6.

Однією з форм рефінансування комерційних банків, яка активно використовується НБУ, є проведення кредитних аукціонів. Аукціони мають на меті вільний продаж кредитних ресурсів фінансово стійким банкам, а вартість позик може відрізнятися від облікової ставки.

Кредитні аукціони мають певні правила допуску учасників та обмеження:

• до участі допускаються банки, які не порушують установлених економічних нормативів, своєчасно подають звітність та повертають отримані кредити;
• філії комерційних банків та новостворені банки (з періодом діяльності менш як 1 рік) до участі не допускаються;
• сума позики одному банку не може перевищувати 50% загального обсягу кредитів, запропонованих до продажу на аукціоні;
• загальна сума міжбанківських позик з урахуванням поданої заявки не повинна перевищувати п’ятикратного розміру капіталу банку за останнім балансом.

Відсоткова ставка за позиками, одержаними в результаті проведення аукціону, може відрізнятися від облікової ставки НБУ і залежить від попиту та пропозиції кредитних ресурсів і початкової ставки аукціону. Придбані на аукціоні позики не підлягають пролонгації.

МІЖБАНКІВСЬКИЙ РИНОК

Популярним джерелом запозичення коштів для банків є міжбанківський кредит. Міжбанківський ринок кредитних ресурсів — це ефективний механізм перерозподілу грошових коштів. З одного боку, міжбанківський кредит дозволяє банкам з недостатньою кількістю ресурсів виконувати вимоги ЦБ або задовольняти потреби клієнтів у кредитах. З другого боку, міжбанківський ринок слугує для підтримки зростання депозитів і надає кредиторам можливість вигідного розміщення тимчасово вільних коштів. Загалом кредитування інших банків характеризується відносною безпечністю, хоча повністю не виключає кредитного ризику.

Відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами залежить від кон’юнктури ринку і встановлюється провідними банками. Розмір відсоткової ставки за конкретним кредитом є предметом переговорів між позичальником та кредитором і може відрізнятися від діючої ринкової ставки. Ставки міжбанківського ринку в цілому нижчі за ставки, пропоновані іншим позичальникам.

Строки надання міжбанківських кредитів містяться в діапазоні від кількох годин до кількох місяців (як правило не більш як 6 міс.). На міжбанківському ринку укладаються кредитні угоди трьох типів:

1) одноденні;

2) строкові;

3) безстрокові.

Угоди за одноденними позиками — кредити типу «овернайт» (overnight) — укладаються, як правило, по телефону без письмового оформлення і передбачають повернення коштів наступного дня (не пізніш як через 24 год).

У строкових кредитних угодах термін надання кредиту (дні, тижні, місяці) чітко обумовлюється сторонами і фіксується письмово.

Безстрокові (відкриті) угоди автоматично продовжуються щодня доти, доки один із учасників не вирішить її перервати. Термін дії такої угоди не визначається, відсоткова ставка плаваюча. Більшість безстрокових контрактів укладається між невеликими та дещо більшими за розміром банками, які мають постійні кореспондентські відносини.

Кредитний ризик за міжбанківськими позиками в цілому нижчий за ризик, що виникає у процесі кредитування інших позичальників. Але й банки можуть потрапити у скрутне фінансове становище та вчасно не повернути позику або збанкрутувати. Однією з причин кризової ситуації, що склалася в банківській системі України в 1994 році, було неповернення міжбанківських кредитів деякими банками. На той час ще не існувало ринку державних цінних паперів, які могли б слугувати забезпеченням міжбанківських кредитів. З випуском в обіг облігацій внутрішньої Державної позики уряду України (ОВДП) значна частина угод на міжбанківському ринку укладається за умови забезпечення кредиту державними цінними паперами. Обсяги запозичення міжбанківських коштів регулюються нормативом НБУ (Н13) «Максимальний розмір отриманих міжбанківських позик» (дод. 10).

ОПЕРАЦІЇ РЕПО

Надання міжбанківської позики під забезпечення цінними паперами за умови зворотного їх викупу після повернення коштів кредиторові називається угодою РЕПО. Угоди РЕПО є одним з видів ломбардного кредиту на міжбанківському ринку і використовуються в разі, коли учасники недостатньо добре знають один одного або виникає сумнів щодо кредитоспроможності позичальника.

Центральні банки часто укладають угоди РЕПО в разі кредитування комерційних банків. Угоди про зворотний викуп цінних паперів, що їх надано як заставу при короткостроковому запозиченні коштів, вже давно використовуються у світовій банківській практиці. Під час проведення операцій РЕПО забезпеченням слугують малоризикові та високоліквідні активи, здебільшого державні або інші високоякісні цінні папери.

Термін таких угод може коливатися від кількох годин до кількох місяців. Залежно від строку дії угоди РЕПО, як і міжбанківські кредити, бувають трьох типів: 1) нічне РЕПО: тривалість — 1 день, ставка фіксована; 2) строкове РЕПО: тривалість чітко визначена угодою, ставка фіксована; 3) безстрокове (відкрите) РЕПО: термін не фіксується, дія угоди припиняється за вимогою однієї зі сторін, ставка плаваюча.

Операції РЕПО значно знижують кредитний ризик, але не гарантують повного його уникнення. Протягом періоду дії угоди ринкова вартість цінних паперів може знизитись або один з учасників стане банкрутом. Тому в більшості країн правила укладання угод про зворотний викуп централізовано регламентуються.

В Україні з розвитком ринку ОВДП більшість міжбанківських операцій кредитування укладається на основі РЕПО-угод. Останнім часом всі кредитні аукціони НБУ проводяться лише за умови укладання угод РЕПО.

МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ РИНКИ

Одним з популярних джерел запозичення коштів комерційними банками є одержання кредитів на міжнародних фінансових ринках. Доступ на ці ринки мають великі міжнародні банки. Місцеві банки можуть одержати кредит через взаємодію з тими банками, які щоденно працюють на зазначених ринках.

Найбільшим та найдинамічнішим фінансовим ринком світу є міжнародний ринок євродоларів (доларів США, які функціонують за межами даної країни). Ринок євродоларів утворився після Другої світової війни, коли країни соціалістичного табору прийняли рішення про переведення своїх валютних резервів з американських банків, де вони перебували під час війни, до банків Лондона. Інтенсивний розвиток ринку почався в 60-ті роки з виникненням кризи зовнішніх платежів США, пов’язаної зі значними видатками на війну у В’єтнамі. Зростання конкурентних позицій європейської та японської економік також сприяло становленню вільного ринку доларів США в Європі, тобто євроринку. Низькі ставки відсотків на американському внутрішньому ринку, особливості валютного регулювання, законодавче обмеження рівня ставок і правила оподаткування в США створили вигідніші умови інвестування доларів на євроринку, ніж усередині країни. Одночасно європейські банки здобули право вільного використання іноземної валюти, а валютне регулювання європейських країн стало гнучкішим.

Спочатку євроринок знаходився в Лондоні, який і тепер лишається його головним фінансовим центром. Згодом ринки євродоларів були сформовані у Франції (Париж), Бельгії (Брюссель), Швейцарії (Цюріх), Люксембургу, Німеччині (Франкфурт-на-Майні). На сьогодні євроринок вийшов за географічні межі Європи і включає багато країн світу, таких як Канада (Торонто), Сингапур, Гонконг, Японія (Токіо), Бахрейн та інші. Євроринок приваблює своїм великим розміром, ліберальним регулюванням та порівняно низькими ставками запозичення.

За своєю структурою євроринок складається з кількох секторів, основними з яких є ринки єврокредитів, єврооблігацій, простих боргових зобов’язань (євронот, євровекселів) та строковий сектор євроринку. Основи та механізм проведення фінансових операцій на євроринку не відрізняються від аналогічних операцій на національних кредитних ринках, а відмінності стосуються деяких методів регулювання банківської діяльності та рівнів дохідності. На євродоларовому ринку діють ставки LIBOR (London Interbank Offer Rate — лондонська міжбанківська ставка пропозиції) та LIBID (лондонська міжбанківська ставка попиту) або ставки подібного типу — FIBOR, PIBOR, що застосовуються в інших фінансових центрах торгівлі євродоларами (в абревіатурі типу LIBOR назва «лондонська» є історичною, а не географічною і може стосуватися до будь-якого сегмента євроринку). Ставки попиту та пропозиції кредитних ресурсів встановлюються найбільшими міжнародними банками диференційовано залежно від терміну надання позики та виду валюти.

Традиційна форма короткострокового та середньострокового фінансування на євроринку — це єврокредит, який існує в чотирьох основних видах позик:

• позика з фіксованою ставкою;
• позика з плаваючою ставкою (роловерний кредит);
• резервний кредит, або овердрафт, у євровалюті;
• синдикатний кредит, який надається групою міжнародних банків і дозволяє обмежити кредитний ризик часткою участі в кредитній угоді.
• Відсоткові ставки за єврокредитами базуються на ставці LIBOR, до якої може додаватися маржа, що залежить від кон’юнктури ринку та кредитоспроможності (рейтингу) позичальника (дод. 8). При цьому розрахунок відсоткових виплат здійснюється за європейською системою (база — 360 днів, кількість днів у кожному місяці — фактична), що деякою мірою компенсує порівняно низький рівень LIBOR. Тип обраної системи нарахування відсотків обов’язково фіксується в кредитному договорі.
• Для синдикатних кредитів у вартість запозичення включається комісійна винагорода банкові, який став організатором синдикату, агентська комісія за бухгалтерське обслуговування позики тощо.
• Діапазон строків надання єврокредитів досить широкий — від одноденних кредитів (overnight) до кредитів на 10 — 12 років (синдикатні кредити). Єврокредити надаються на різні суми, але здебільшого мінімальна сума становить 50 тис. дол. США, а середня сума синдикатних кредитів сягає 100 млн дол. Високотехнологічні телекомунікіаційні системи переказування грошей, такі як SWIFT, CHIPS дозволяють проводити міжнародні кредитні операції в короткі строки.
• Привабливість традиційного єврокредиту полягає в можливості швидкого укладання угоди, різноманітності строків погашення основного боргу та виплати відсотків, наданні права вибору валюти, низькому рівні ставок запозичення. Це зробило єврокредити важливим інструментом єврооперацій на міжнародних ринках. Недоліком розглядуваного інструменту є низький рівень ліквідності, що важливо для кредиторів.
• Хоча позики на євроринку доступні для будь-яких позичальників, але на розвиток євровалютного ринку впливають великі банки, посередники та інвестори. Основна частина банківських кредитів (близько 60%) припадає на позичальників із країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Країни з перехідною економікою не мають необмеженого доступу до світових ринків капіталів, тому в основному користуються багатостороннім механізмом фінансування. Головною його умовою є наявність угоди з Міжнародним валютним фондом (МВФ), яка відкриває шлях до інших джерел фінансування. Протягом останніх років фінансові взаємостосунки східноєвропейських країн, включаючи Україну, з міжнародним фінансовим співтовариством формувалися під впливом серйозних змін. Міжнародні банки переглянули свою політику кредитування у східноєвропейському регіоні, що спричинилося до зростання обсягів приватного банківського кредитування. Необхідною умовою одержання міжнародного кредиту позичальником із країн з перехідною економікою є наявність позитивного аудиторського висновку аудиторської компанії світового рівня (К.Р.М.G., Аrthur Andersen, Price Waterhouse, Ernst & Young та інші).
• Загалом євроринки характеризуються високою здатністю пристосовуватися до економічної ситуації у світі. Вони сприяють раціональнішому розподілу фінансових ресурсів у планетарному масштабі, пропонують нестандартне вирішення проблем та новий фінансовий інструментарій. Поряд із традиційними єврокредитами позичальники міжнародних ринків дедалі частіше використовують інші альтернативні джерела отримання грошових коштів, такі як запозичення шляхом випуску єврооблігацій, євронот, євровекселів та інших цінних паперів.

РИНОК ДЕПОЗИТНИХ СЕРТИФІКАТІВ

• У процесі формування ресурсної бази комерційні банки активно використовують таке джерело, як депозитні сертифікати (ДС). Депозитний сертифікат по суті є гібридним інструментом: офіційно — це депозитний рахунок, але практично ДС є різновидом боргової розписки (типу IOY «I owe you» — я вам винен). Отже, за формою ДС можуть бути віднесені до депозитних зобов’язань, але за економічним змістом правомірно їх розглядати як джерело запозичення коштів, оскільки ініціаторами випуску депозитних сертифікатів завжди є банк.
• Депозитний сертифікат — це процентне боргове зобов’язання (розписка) банку, яке підтверджує вкладення певної суми коштів у банк на визначений термін за конкретною відсотковою ставкою або за ставкою, що розраховується за умовами укладеної угоди. Основна роль ДС полягає в забезпеченні банків додатковими джерелами коштів.
• На фінансових ринках обертається кілька видів депозитних сертифікатів: місцеві ДС, які функціонують тільки на внутрішніх ринках; євровалютні депозитні сертифікати; ощадні ДС, які випускаються великими ощадними банками. Особливою популярністю користуються перевідні ДС, які можна неодноразово перепродавати на вторинному ринку до настання терміну погашення. Для спрощення операції продажу ДС випускаються у формі «на пред’явника». Ставка за депозитними сертифікатами може бути як фіксованою, так і плаваючою. Близько 80% всіх депозитних сертифікатів на міжнародних ринках є інструментами з фіксованою ставкою відсотка, і тільки 20% ДС передбачають поетапний перегляд ставки через певні проміжки часу, тобто плаваючу ставку.
• Різновидом перевідних депозитних сертифікатів є ДС великої вартості (не менше 100 тис. дол. США — «джумбо»). В 60-ті роки вперше випуск таких сертифікатів запровадив американський банк «Citicorp» для залучення великих сум грошових коштів на ринку короткострокового капіталу. Перевідні ДС обмежені короткими строками погашення — здебільшого від 7 днів до одного року. За депозитними сертифікатами з терміном погашення понад рік відсотки, як правило, виплачуються кожні шість місяців. Євродоларові ДС емітуються найбільшими банками, які розташовані у фінансових центрах світу.
• Більша частина євро-ДС є короткостроковими, зі строками дії 30, 60 або 90 днів. Вони не застраховані і через вищий кредитний ризик та більшу чутливість до розвитку політичної і економічної ситуації в ряді країн, характеризуються вищим рівнем дохідності порівняно з аналогічними інструментами внутрішнього ринку США.
• Одним із методів реалізації ДС є продаж його клієнтові банку, при цьому банківська операція полягає в переведенні коштів з одного рахунку, наприклад, розрахункового рахунку клієнта, на інший — рахунок депозитного сертифіката. Завдяки такій операції підвищується стабільність ресурсної бази банку, оскільки ДС не можуть бути вилучені з обігу до настання строку погашення. Крім того, у деяких країнах, наприклад, у США, вимоги обов’язкового резервування щодо ДС відсутні, тоді як кошти на інших рахунках підлягають резервуванню. Отже, банк при продажу ДС, навіть за умов простого переведення коштів за рахунками, має певні вигоди. Проаналізувавши динаміку обсягів продажу ДС, можна виявити пряму залежність між ростом даного показника та зростанням попиту на комерційні кредити.
• Пропонуючи перевідні депозитні сертифікати великої вартості, банки запозичують кошти у компаній, фондів та окремих осіб, аби забезпечити свої кредити іншим компаніям, розраховуючи на одержання прибутку від різниці ставок.

РИНОК КОМЕРЦІЙНИХ ПАПЕРІВ

• Комерційні папери — це короткострокові незабезпечені боргові зобов’язання, термін обігу яких не перевищує 270 днів. Ринок комерційних паперів виник у США наприкінці 60-х років. Тому на його розвиток значно вплинуло законодавство країни, згідно з яким банки не мають права прямого випуску комерційних паперів. Такі інструменти запозичення коштів випускались відомими компаніями з метою фінансування своїх потреб в оборотних засобах. Це дозволяло їм не користуватися банківськими кредитами. На відміну від депозитних ставок, які у США централізовано регулювались до початку 80-х років, ставки за комерційними паперами були нерегульованими. Банки створювали холдингові компанії чи фірми, які перебували під їх контролем і здійснювали випуск комерційних паперів. Це джерело запозичення коштів дозволяло банкам розширювати ресурсну базу, незважаючи на обмеження депозитних ставок. Період обігу комерційних паперів коливається від 3 – 4 днів до 9 місяців, продаж, як правило, відбувається на дисконтній основі. Ці інструменти не відносяться до цінних паперів, оскільки є незабезпеченими борговими зобов’язаннями. В Україні ринок комерційних паперів відсутній.
• Ставки за комерційними паперами в середньому на 0,5 — 0,75% нижчі за середньоринкові ставки запозичення, такі, скажімо, як LIBOR. Взаємозв’язок відсоткових ставок на міжнародних фінансових ринках ілюструє дод. 7.

ПОЗИКИ В НЕБАНКІВСЬКОМУ СЕКТОРІ

• До фінансових небанківських установ належать пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, кредитні спілки, взаємні фонди, трастові компанії тощо. Як правило, у небанківських установах акумульовані значні кошти, що потребують надійних напрямків розміщення. Тимчасово вільні кошти цих учасників ринку можуть вкладатися у високоякісні цінні папери та надаватися на умовах позики надійним клієнтам, якими і є банки. Законодавством деяких країн, наприклад, США, пенсійним фондам забороняється купувати високоризикові цінні папери з рейтингом ВВ і нижчим (дод. 8). Тому фінансові небанківські установи надають позики іншим учасникам ринку, формуючи небанківський сектор ринку кредитних ресурсів.
• Особливістю даного джерела запозичення є більш довгостроковий характер угод порівняно з міжбанківським ринком, а умови проведення операцій та методи ціноутворення не відрізняються від загальних.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ НЕДЕПОЗИТНИМИ ДЖЕРЕЛАМИ КОШТІВ

• На вибір недепозитних джерел коштів банку впливають такі чинники:
• відносна вартість конкретного джерела;
• граничні строки погашення;
• рівень надійності джерела;
• правила та обмеження щодо використання;
• доступність;
• кредитні можливості банку-позичальника — розмір капіталу, рейтинг, можливості реалізації комерційних паперів тощо.
• Процес управління запозиченими коштами має певні особливості, виходячи з яких менеджери формують стратегію управління ресурсами.
• 1. Гнучкість управління: у кожний момент часу можна чітко визначити, скільки і на який період необхідно банку запозичити коштів. Потреба в недепозитних джерелах розраховується як різниця між вихідними та вхідними грошовими потоками банку, з урахуванням як реальних, так і очікуваних значень.
• 2. Висока чутливість до змін ринкової відсоткової ставки: позики здебільшого надаються під плаваючу ставку або на короткі періоди часу.
• 3. Короткостроковий характер операцій запозичення: найпопулярнішими є одноденні позики та зі строками погашення до двох тижнів.
• 4. Неможливість застосування цінових методів управління, оскільки ставку за позикою встановлює кредитор.
• Ставка запозичення здебільшого розраховується за методом «базова ставка плюс», тобто як сума базової ставки (LIBOR, прайм-ставка, облікова тощо) і кредитного спреду. Величина спреду відображає рівень кредитного ризику, що пов’язується з банком-позичальником. Рівень ризику визначається через кредитний рейтинг, присвоєний позичальнику однією з провідних світових рейтингових компаній (IBCA, Standard & Poor, DRC, Moody’s) (дод. 8). Для банків з високим рейтингом (ААА, АА) кредитний спред дорівнює нулю. Для банків, які не мають рейтингів, або таких, що функціонують у країнах, де не існує офіційно визнаної системи рейтингів, рівень ризику оцінюється кредитором самостійно і залежить від надійності, платоспроможності, ліквідності, рівня капіталізації та інших фінансових показників банку.
• Рейтингова оцінка значною мірою визначає можливості запозичення коштів банком через випуск і розміщення депозитних сертифікатів, комерційних паперів та інших боргових зобов’язань. Для банків з рейтингом ВВ і нижчим такі джерела запозичення майже недоступні або вартість коштів стає надто високою. На міжнародних ринках одержання рейтингу емітента є необхідною умовою для випуску в обіг цінних паперів. Загалом системи рейтингів, визнаних на світовому рівні, значно спрощують взаємостосунки учасників фінансових ринків.
• Отже, менеджмент банку може частково вплинути на вартість запозичених коштів, підтримуючи високу репутацію своєї установи, підвищуючи її надійність і платоспроможність та поліпшуючи фінансові показники діяльності.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає відмінність між основним і додатковим капіталом?

2. Які зміни в регулюванні адекватності капіталу сталися після укладання Базельської угоди?

3. За якою методикою розраховують ризикозважені активи?

4. У чому полягають переваги та недоліки різних методів управління капіталом банку?

5. Які нормативи НБУ регламентують діяльність банків щодо формування капітальної бази?

6. Особливості головних підходів до управління залученими коштами банку.

7. Які основні чинники впливають на рівень депозитної ставки?

8. Особливості використання різних джерел запозичення коштів.

9. Відмінності в підходах до управління залученими та запозиченими коштами банку.

10. Які чинники має взяти до уваги менеджер банку, обираючи недепозитне джерело формування ресурсів?