Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

Архітектура

У другій половині ХХ ст. продовжує розвиватися архітектура.

У післявоєнний час зусилля архітекторів були спрямовані на відбудову знищеного німецько-фашистськими окупантами. Відразу після визволення Києва було об’явлено конкурс на кращий проект відбудови Хрещатика. Архітектори О.Власов, А.Добровольський, В.Єлізаров, Б.Приймак, О.Заваров, О.Малиновський, проект яких було втілено в життя, вирішили зробити головну магістраль столиці багатофункціональною, зосередивши з лівого боку різноманітні установи, а з правого – житлову забудову. У забудові Хрещатика переважають елементи класицизму з поєднанням рис народного ужиткового мистецтва (керамічний декор). Великі відбудовні роботи були проведені у Севастополі, Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Тернополі, інших містах і селах України.

У післявоєнний період створюються типові проекти житлових будинків та громадських споруд, запроваджуються нові будівельні матеріали (залізнобетонні конструкції, шлако- і гіпсоблоки, бетон, облицьовувальна плитка тощо).

У 50 рр. архітектори звертаються до традицій класичної архітектури (річковий вокзал у Києві, 1961 р., арх. В.Гопкало, В.Ладний, Г.Скуцький; кінотеатр “Київ”, 1952, арх. В.Чуприна, О.Тацій та ін.; театр у Полтаві, 1957, арх. О.Малишенко та ін). Іноді модернізація класики була невдалою, що призводило до надмірної помпезності споруд.

У 60-х роках було взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до індустріальних методів великопанельного будівництва з метою максимально здешевити будівництво і забезпечити громадян житлом та необхідними побутовими, культурно-освітніми, лікувальними спорудами. Послідовно зверталася увага на функціональне та естетичне поліпшення житла (шумозахисне планування, будинки з квартирами в двох рівнях, використання монолітного залізобетону). Типові проекти житлових будинків використані при спорудженні житлових масивів Русанівка (1961–74 рр., арх. В.Ладний, Г.Кульчицький); Оболонь (1974–85, арх. Г.Слуцький та ін.); Троєщина (1980–85, арх. В.Гречина, В.Суворов та ін.) у Києві; Сонячний (1970–80, арх. О.Хавкін та ін.) у Дніпропетровську ; Сріблястий (1974–80, арх. З.Підлісний та ін.) у Львові.

При зведенні громадських споруд архітектори шукають нові художньо-функціональні рішення, використовуючи можливості таких будівельних матеріалів, як скло, метал, бетон. По-новаторськи сприймалися у 60-х рр. Палац спорту у Києві (1958–1960, арх. М.Гречина, О.Заваров), універмаг “Україна” (1960–1966 рр., арх. І.Гомоляка) з суцільними заскленими фасадами, відсутністю декору, простою композицією.

Великої художньо-образної виразності досягла архітектор Є.Маринченко при спорудженні палацу “Україна” у Києві. Споруда сприймається динамічною завдяки вертикальним пілонам та вигнутій дузі фасаду.

Прикладом умілого поєднання архітектури і скульптури є споруда Будинку художника в Києві (1977, арх. А.Добровольський, А.Макухіна), оздоблена бронзовими статуями муз (скульптор В.Бородай).

У 70–80-х рр. реконструюються та створюються нові (в сучасних формах, з використанням новітніх будівельних технологій та матеріалів) корпуси вищих навчальних закладів: комплекс Київського національного університету ім.. Т.Шевченка (1972–1985, арх. В.Ладний, Л.Коломієць та ін.; Донецького університету (1973–1978, арх. В.Бучек, Г.Павлов та ін.); навчальний корпус Львівського політехнічного інституту (1964–1972, арх. Р.Липка та ін). У цей час висотні споруди, зокрема, готелі (“Либідь” (1971), “Русь” (1976–1979) виконували роль вертикальних домінант.

В останні роки загострюється проблема органічного поєднання старої забудови з новою, яка, на жаль, часто дисонує з історичними пам’ятками. Набуває розвитку не лише споруджуване швидкісними індустріальними методами висотне житлове будівництво, а й малоповерхова котеджна забудова. Перед сучасними архітекторами стоїть складне завдання збереження архітектурного середовища, що вже сформувалося, тактовне доповнення його сучасними спорудами.

Художники і скульптори другої половини ХХ ст. намагалися вийти за межі офіційного творчого методу – соціалістичного реалізму, розвивали традиції українського народного живопису. Плідно працюють художники В.Касіян, М.Глущенко (див.іл.№13), М.Дерегус, Т.Голембієвська. Новаторськими пошуками, філософським осмисленням явищ відзначаються полотна Т.Яблонської („Хліб”, „Весна”, „Тиша”, „Травень”, “Весілля” (див.іл.№12). Значних успіхів досягли народні художниці Г.Собачко-Шостак, М.Приймаченко, К.Білокур, які працювали у жанрі народного декоративного розпису.

У часи перебудови до читача повернулися сотні імен репресованих раніше митців, чия творчість була заборонена і забута. В Україні стає відомою творчість представників діаспори Є.Маланюка („Стилет і стилос”, „Земна Мадонна”), І.Багряного („Сад Гетсиманський”), В.Барки („Апостоли”, „Білий світ”), У.Самчука („Волинь”, „Марія”). Перебудовчим процесам в Україні сприяла діяльність Спілки письменників України та громадської організації „Народний рух України за перебудову”, очолюваної поетом І.Драчем. Значним демократичним завоюванням цього часу було прийняття закону „Про мови в Українській РСР” (1989), що проголошував українську мову державною і був спрямований на забезпечення її всебічного розвитку. Тоді ж до Конституції УРСР було внесено зміну про надання українській мові статусу державної.