Главная Экономика Книги Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.7. ЧИННИКИ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА ЗРОСТАННЯ

В. К. Євдокименко,

Ю. М. Лопатинський

Як розвинені ринкові системи, так і перехідні до ринку економіки постійно доводять свою нестійкість і мінливість. Причому не обов’язково за класичною схемою, а, як у прикладі з Україною, — за спадом і застоєм настає криза і, як наслідок, знову можна очікувати на спад (рецесію). Звичайно, нас у першу чергу цікавить саме стан національної економіки, однак він значною мірою визначається і глобальними світовими тенденціями. Розгляду тенденцій глобалізації, стану та розвитку економіки України, пошуку можливих шляхів виходу з кризи присвячене дане дослідження.

Інтеграційні процеси в умовах глобалізації

Найважливіші контури того, в якому світовому середовищі функціонуватимуть національні економіки окремих країн у майбутньому і що визначати за мету при формуванні стратегії їх розвитку в умовах глобалізації, обговорюється досить активно як на міжнародному рівні, так і в Україні. Зроблені помітні успіхи в дослідженні даної проблеми, опубліковані фундаментальні роботи. Та все ж залишається об’єктивна необхідність розробки тактики дій для конкретних країн. Щоб обґрунтувати відповідні пропозиції, потрібно провадити подальші дослідження щодо згаданого питання.

В історичному контексті, з відходом від феодальної системи, розвитком мореплавства та завершенням промислової революції почав формуватись глобальний геоекономічний простір, який з часом охопив світове господарство і функціонує як мегаекономіка. І хоча своєрідним поштовхом до цього стала доволі банальна, з позиції сьогодення, ідея перевезення товарів на військових кораблях, корені інтернаціоналізації виробництва значно глибші, що на рівні країн привело, врешті-решт, до конкурентної боротьби, яка функціонує за відомим принципом порівняльних переваг.

Переможцями є високорозвинені країни, які вступили до принципово нового етапу свого розвитку. Хоча структурно світовий ринок складається з ринку товарів, праці, капіталу та досягнень науково-технічного прогресу, останні дві складові переважають як за абсолютними значеннями, так і за їх впливом на світовий розвиток.

Не втрачають гостроти і торговельні негаразди: періодично спалахують автомобільні, комп’ютерні, м’ясні, молочні, діоксинові, бананові «війни» та конфлікти. Однак вчені єдині в тому, що для глобальної економіки XXI століття буде характерним принципово новий — постіндустріальний — тип економічного розвитку, для якого типовими і визначальними будуть дематеріалізація виробництва, його інтелектуалізація, інформатизація, електронізація, застосування генної інженерії та біотехнологій, використання нетрадиційних видів енергії та енергозберігаючих технологій.

Глобальна постіндустріальна, а в перспективі глобальна ноосферна економіка базуватиметься як на накопичених інтелектуальних та інформаційних ресурсах усього людства, так, переважно, і на інтелектуальному потенціалі, який ще має бути реалізований. Технологічне використання інтелектуального потенціалу спонукатиме до пошуку якісно нових напрямків організації економічних процесів, нових способів організації праці та виробництва, побудованих на основі нових форм поділу праці на різних рівнях. Постіндустріальна, технотронно-інформаційна економічна система функціонуватиме і розвиватиметься у революційно новій економічній територіально-інституційній структурі суспільного виробництва. При цьому саме поняття «виробництво» трансформується від уявлення про нього як про суто матеріальне виробництво, до ототожнення з виробництвом усіх видів суспільно корисної економічної діяльності. Так, у школі здійснюється «виробництво» знань, у лікарні — «виробництво» здоров’я. Але вже сьогодні будь-яке «виробництво» набуває інтернаціональних рис, наприклад, має місце як навчання, так і лікування за кордоном.

У перспективі детерміновано виникає глибока глобальна інтеграція національних господарств у системі єдиного світового поділу праці, у цілісному світовому господарстві. «Залишаючись національними за формою і територіально, нові ноосферні продуктивні сили по суті матимуть характер світових продуктивних сил. Процеси економічного розвитку набудуть глобального характеру і повністю підлягатимуть загальнопланетарним, загальноцивілізаційним закономірностям. Вплив глобальних економічних закономірностей зумовить все зростаючу взаємодію, взаємопроникнення національних і міжнародних економічних відносин і структур, формування якісно нової глобальної структури економіки. Вплив зовнішніх глобальних факторів на розвиток національної економіки стане сильнішим від впливу внутрішніх національних факторів розвитку. Це приведе до «відкриття» національних економік. Сутність відкритих національних економік формуватиме взаємодіючу систему регіональної і глобальної економіки» [1, с. 177].

Існуюча індустріальна цивілізація, забезпечивши динамічний розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, викликавши до життя і закріпивши інститути товарного виробництва, ринку, грошей, плюралізму власності, економічної демократії, породила, окрім названих елементів, одне об’єктивне гальмо свого розвитку — соціальну обмеженість, що зумовлює пошук нових напрямків розвитку.

Надмірне інвестування в основний капітал і перенакопичення засобів виробництва, примат уречевленої праці над живою перешкоджають соціалізації виробництва, обмежують прямі і непрямі соціальні інвестиції. З’являється необхідність подолати соціальну обмеженість індустріальної системи. Ця необхідність посилюється також і через те, що постіндустріальна, інформаційна економіка вимагає переважно інтенсивного типу відтворення. Але інтенсифікація йде не на матеріально-фізичному, а на інтелектуальному, інформаційному, системно-організаційному рівні. Зрозуміло, при цьому досягається значне підвищення ефективності виробництва, його результативності.

У цих умовах змінюється роль фактора виробництва «праця», «робоча сила». Працівник перетворюється на найбільш активну соціальну силу, локомотив соціального, технічного і економічного прогресу. Змінюється і кінцева мета економічної діяльності. Відбувається це у напрямку трансформації структури власності («народний капіталізм»), структури управління власністю (акціонерні товариства, корпорації), розподілу результатів виробництва (системи «участі у прибутках»), територіальної та відтворювальної структур видів економічної діяльності.

Разом із тим не треба прикрашати форми і наслідки процесу глобалізації економіки. Було б помилкою залишати поза увагою те, що процес формування світогосподарських зв’язків може йти в неочікуваному напрямі іноді всупереч загальноприйнятим детермінантам. Як зазначає Л. Тупчієнко, «процес накопичення різних взаємозв’язків існує з середини XIX ст., а взаємозалежність світу в цілому так і не склалася. До того ж з’явилися нові виклики (загроза демографічного вибуху, сепаратизм, масові хвороби, тероризм, релігійний фундаменталізм, масові міграції), більшість з яких роз’єднує народи, держави, але може в чомусь колись і об’єднати». Автор зауважує, що для запобігання однобічності та прямолінійності при науковому аналізі, прогнозуванні й передбаченні слід розширювати дослідницьке поле, обов’язково враховуючи поряд з економічними історичні, цивілізаційні, геополітичні детермінанти явищ, процесів і тенденцій [2, с. 25—28].

Тим не менше постіндустріальний розвиток світової економіки, який характеризується переважно зростаючою економічною єдністю світу з пріоритетом загальноцивілізаційних інтересів і цінностей, відкриває нові можливості для соціально-економічного прогресу всього людства. Головне, зуміти цими можливостями скористатись.

Поряд із тим, в сучасних глобальних процесах не слід відкидати ймовірність розвитку двох взаємопов’язаних і одночасно суперечливих тенденцій: підпорядкування світової економіки інтересам міжнародної фінансової олігархії та конкуренції національних економічних систем.

Не виключено, що модель економічного розвитку кожної країни може формуватися як результат дії сукупності векторів, як компроміс у складній боротьбі за контроль над владними та виробничими структурами між представниками транснаціонального й національного капіталу, світового олігархіату та національної еліти. Як відомо, не завжди перемагає сильніший, крім того, наперед важко передбачити, чия перемога була б краще для даного суспільства (у прогресивному розумінні цього слова).

Країни розвиненого ринкового господарства, які домінують у світовій торгівлі та міжнародних фінансах, акумулюють транснаціональний капітал. Це, зрозуміло, зумовлює достатньо високу узгодженість інтересів їхньої національної еліти і світової олігархії, специфічний зв’язок між ними, навіть якщо це відбувається на вербальному чи віртуальному рівні.

Транснаціональні сили зацікавлені в сплавленні країн у єдиний глобальний економічний простір, їх «цементуванні» для вільного руху транснаціонального капіталу шляхом глобалізації фінансових ринків.

Головне питання, яке стоїть перед менш розвиненими країнами (та основний інструментарій, який може бути використаний при прийнятті рішення про входження у процес глобалізації), — це відкриття своїх національних ринків.

Однак повної відкритості економіки практично не існує. Незалежні країни повинні вирішувати комплекс питань:

• захист у необхідних випадках внутрішнього ринку за допомогою сукупності протекціоністських заходів;
• національний контроль над процесами залучення іноземного капіталу і участю в міжнародній кооперації;
• обмеження іноземних інвестицій у життєво важливі з позиції національних інтересів сфери;
• підтримка власних товаровиробників;
• формування мотиваційних механізмів для зростання конкурентоспроможності національної економіки тощо.

Потрібно враховувати при цьому, що участь у глобальних процесах бере конкретна країна, і така участь має ґрунтуватись на національних, історичних традиціях, навичках народу, його культурі, побуті, органічно вписуватись у модернізаційні процеси, підвищуючи їхню атрактивність і внутрішній потенціал. Спроби модернізації національної економіки шляхом ринкових реформ без адекватних перетворень у політичній, інституціональній, культурологічній сферах, у суспільній свідомості призводять до необхідності запізнілої синхронізації цих процесів у просторі й часі. А наздоганяти, як відомо, завжди важче.

Слаборозвинені країни, маючи вкрай обмежені внутрішні джерела інвестицій, не можуть обійтися без транснаціонального капіталу. Національна еліта даних країн за цих умов часто набуває компрадорського характеру. Розв’язання суперечностей між інтересами транснаціонального і національного капіталу відбувається у вигляді механізмів залучення останнього до виконання другорядних, обслуговуючих функцій, а національної еліти — до маргінальних прошарків світової олігархії. Принаймні концептуально.

Звичайно, є країни, які прагнуть відстоювати свої національні інтереси в глобальній міжнародній конкуренції, використовуючи вітчизняні конкурентні переваги для зміцнення власних позицій у світовій економічній системі. Однак ця боротьба доволі складна. Фінансова олігархія світу може домагатися тотального контролю над світовим ринком і кожною країною зокрема, руйнуючи для цього економічні, політичні і культурні кордони, формуючи свою інформаційну, правову і силову інфраструктури. Тобто нехтуючи національними інтересами конкретної країни.

Головний метод політичного тиску транснаціонального капіталу — встановлення контролю над інститутами державної влади різних країн, їх демонтаж або заміна міжнародним правом і міжнародними інститутами. А ключовим важелем, інструментом для цього є втягування цих країн у боргову залежність, підкуп і деморалізація їхніх національних еліт, дезінформація громадської думки. Як ідеологічне підґрунтя, забезпечення і прикриття цих процесів використовуються теорії формальної демократії та радикального лібералізму з можливими варіаціями на цю тему.

Глобалізація світової економіки характеризується не тільки суперечностями та негараздами, а й інтеграційними процесами. Проявляються вони, зокрема, у вигляді створення міжнародних організацій та об’єднань: торговельних (Світова організація торгівлі, Генеральна угода з тарифів і торгівлі), фінансових (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк), військових (НАТО), валютних союзів (європейського, азійського, арабського), спільних ринків товарів, фінансів і послуг (європейського — ЄС, північноамериканського — НАФТА, південноамериканського — МЕРКОСУР, південносхідноазійського — АСЕАН, карибського — КАРИКОМ, Арабського спільного ринку), товарних асоціацій (ОПЕК, Альянс виробників какао-бобів, Союз країн-експортерів бананів, Міжурядова рада країн-експортерів міді) тощо. Часто різні форми співробітництва поєднуються і є взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими. Їхня діяльність має на меті згладжування протиріч та вираження спільних інтересів.

З метою подальшої інтеграції країн, розробки заходів для запобігання можливої фінансової кризи країни «великої сімки» (G07) разом з ЄС, МВФ, Світовим банком і країнами, що розвиваються, мають наміри створити так звану «велику двадцятку» (G20), яка повинна стати містком між «сімкою» і ринками, що розвиваються. Світ прагне до однополюсності, а країни з однотипною економікою та ідеологією — до інтеграції.

Характерною рисою інтернаціоналізації економіки є міграція капіталу, яка за обсягом значно перевищує рух товарів. Поряд із прямими іноземними інвестиціями підприємницького капіталу останнім часом широко розвинені портфельні інвестиції та рух позичкового капіталу. Два останніх елемента мають і негативні складові. Так, портфельні «інвестиції», які в значному обсязі надходять до конкретної країни та можуть дуже швидко з неї тікати, розглядаються як один з факторів світової фінансової кризи. Рух позичкового капіталу призводить до загального зростання зовнішнього боргу країн, що розвиваються. Це повною мірою стосується і України.

Вагомим елементом сучасної глобалізації є міжнародне виробництво у транснаціональних корпораціях (ТНК). Вони стали значним фактором впливу на національну економіку окремих країн. Слідом за транснаціональними корпораціями світову економіку в умовах глобалізації почали називати транснаціональною (наднаціональною). Основні ТНК не називаємо, аби не бути запідозреними у прихованій рекламі, однак серед них виділяються високотехнологічні, які випереджають інші за швидкістю зростання. Не випадково змінена база розрахунку фондового індексу Dow Jones, зі складу якого вилучені окремі «традиційні» промислові підприємства та включені компанії високих технологій.

Розвиток техніки і технологій сприяє процесам глобалізації, зокрема супутниковий зв’язок, Інтернет значно розширили доступ до інформації, зробили можливим спілкування і обмін повідомленнями цілодобовими. Особливо це важливо для світових валютних та кредитних ринків.

Спільне господарювання породжує і спільні проблеми. Основною з них в останні роки стала фінансова криза, яка охоплює цілі регіони, перетікаючи з одного в інший. Розпочавшись у 80-ті роки у латиноамериканському регіоні, криза з новою силою спалахнула у 1997 році у Південно-Східній Азії та в Росії у серпні 1998 року і, зробивши оберт навколо земної кулі, повернулась у Бразилію, хоча і зі значно меншою силою.

Як одна з форм інтеграції та засіб зміцнення національної економіки деякими країнами (Аргентина, Польща) розглядається питання запровадження сильної іноземної валюти замість національної, хоча до цього, звичайно, ще далеко. З іншого боку, це підтверджує нерівномірність економічного розвитку країн.

Лідером світового розвитку, безумовно, є Сполучені Штати Америки, які з розвалом Радянського Союзу позбулися основного конкурента й збільшують відрив від Росії та інших пострадянських країн. Східно-азійська криза 1997 року відкинула й іншого давнього конкурента США — Японію. Однак не все спокійно і в Штатах: об’єднання 15 країн у Європейський Союз загострило боротьбу з цим сектором світової економіки. У валютних котируваннях на перше місце вийшла пара долар—євро, відтіснивши на другий план змагання з ієною та німецькою маркою. Ця боротьба характеризується падінням євро, проте, в першу чергу, за рахунок покращання економічної ситуації в самих США — профіцитний бюджет, зменшення рівня безробіття (до 4%), найбільш ефективно працюючі (за світовими рейтингами) підприємства, зростання курсу їх акцій та фондових індексів тощо. У 1998 році, за даними рейтингу журналу Forbes Global, з 100 провідних компаній світу 44 представляють США. За продуктивністю праці американські працівники також вийшли на перше місце, обігнавши довгочасного лідера Японію.

Більшість аналітиків погоджуються, що значення курсу євро занижені та економічно не виправдані. Адже іноземна валюта — такий же товар, ціна на який (курс) регулюється ринком залежно від поточної кон’юнктури. Спеціалісти передбачають, що занижений курс євро вдарить бумерангом по самих США. Вже зараз у США доволі сильні (за американськими мірками, звичайно) інфляційні очікування.

Об’єднана Європа сміливо претендує на роль другого за величиною економічного гіганта. Хоча сумарний обсяг економік країн Європейського Союзу (ЄС) може конкурувати з США, однак в економіці механічного сумування не буває. Економіка ЄС не функціонує поки що як єдиний організм, хоча до цього докладається чимало зусиль. Вагомим кроком на цьому шляху стало впровадження євро, другої за величиною світової валюти. У Євросоюзі спостерігаються стабільні темпи зростання ВВП у цілому і в розрахунку на душу населення.

Локомотивом об’єднаної Європи вважається Німеччина, хоча у першому півріччі 1999 року там спостерігалось деяке падіння ВВП, а рівень безробіття перевищив 10%. На думку економістів ЄЄ, причинами труднощів економіки Німеччини є малоефективна податкова та жорстка монетарна політика, роздутий соціальний сектор, бюджетний дефіцит, значний державний сектор, залишкові проблеми возз’єднання (з «м’якою шоковою терапією»), фінансові кризи на ринках, що розвиваються (як в Азії, де Німеччина активно створювала виробничі потужності, так і в Росії, яка є другою за обсягом німецького експорту). Ці проблеми є доволі типовими, за винятком проблем возз’єднання всі інші можна сміливо віднести до України.

Сполучене королівство Велика Британія та Північна Ірландія завжди трималося осторонь континентальної Європи — як географічно, так і економічно. Не запровадила Великобританія і євро, побоюючись за своє національне надбання — фунт стерлінгів. Хоча відношення до євро поступово змінюється і все більше британців підтримують ідею приєднання до Європейського валютного союзу, гору бере позиція вичікування.

Економіка Франції характеризується виключно великою роллю і часткою держави. Суспільні витрати за участю держави складають 54% ВВП, найбільший показник серед європейських країн, в США він ледь перевищує 30%. При цьому Франція має один з найвищих рівнів безробіття серед країн Євросоюзу — понад 11% при майже нульовій інфляції (0,5%) і незначному дефіциті бюджету (2,7%).

Італія характеризується як країна, в якій ухилення від податків популярне як окремий вид спорту. Крім того, Італія разом із Грецією мають найбільшу частку тіньової економіки серед країн ЄС при досить значних рівнях безробіття. Високе безробіття в Італії (12%) якраз і пояснюється тим, що значна частина офіційних безробітних працює в тіньовому секторі, що в принципі є типовим і для України.

У Південно-Східній Азії «тигри» починають поступово оживати після кризи 1997 року, причиною якої був «перегрів» швидко зростаючих економік, який загрожував перетворитись на кризу надвиробництва, і виразився у втечі портфельних капіталів. Зараз спостерігається економічне пожвавлення у Таїланді, Південній Кореї, Сінгапурі й Тайвані, Малазії і навіть Японії.

Китай демонструє унікальні приклади поєднання ринкової економіки з комуністичною ідеологією. Завдяки вільним економічним зонам залучаючи іноземні інвестиції, економіка «продукує» стабільне зростання.

Поступово формуються інші центри економічного розвитку в різних регіонах, наприклад — Південно-Африканська Республіка у південній півкулі. Індія та Китай, де разом проживає близько 38% населення Землі, практично уникнули руйнівної дії фінансової кризи 1997—1998 років.

Однією з особливостей економіки частини країн Близького Сходу є контрабанда, що ґрунтується як на суттєвій різниці цін у цих країнах, так і на значних податкових ставках на імпорт.

Характерною рисою сучасної світової економіки є офшорні зони. Податкові «притулки» Панами, Люксембургу, Кіпру, Швейцарії, невеличких екзотичних островів, маленьких країн та територій сьогодні на слуху в економічної громадськості. Спрощена реєстрація та значні податкові пільги роблять ці країни привабливими для втечі капіталу як з країн, що розвиваються, так і з розвинених країн.

Серед основних проблем, що, за результатами соціологічних досліджень, турбують громадян розвинених країн, варто назвати безробіття, недостатність пенсійних виплат і високі податки.

Більш цікавим та принциповим для України є досвід постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи: Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Словенії, а також прибалтійських країн (колишніх радянських республік). Частина з них є вірогідними претендентами на вступ до Євросоюзу у першій хвилі у 2002—2003 роках. Перспективи розвитку Польщі, Словенії, Словаччини, Угорщини та Чехії можуть бути охарактеризовані очікуваним приростом ВВП порівняно з 1989 роком; причому приріст тільки у Польщі досягає 21%.

Показовим є те, що Чехія має практично однаковий обсяг річного виробленого ВВП з Росією, але при тому, що Росія за чисельністю населення майже у п’ятнадцять разів перевищує Чехію.

Світова практика свідчить, що рівень економічного розвитку не залежить, або майже не залежить від забезпеченості країни ресурсами, чисельності населення чи території. Так, понад 24 тис. доларів на душу отримують мешканці Сінгапуру; один з найвищих рівень доходів у карликовому Люксембурзі; громадяни тихоокеанського острова Науру (8 тис. чол.) отримують доволі значні доходи — понад 8 тис. доларів на душу населення. Різні малі країни і території отримують доходи по-різному: одні заробляють на високотехнологічному виробництві, інші — на торгівлі чи туризмі, хтось — як офшорна зона.

Найвищі темпи економічного розвитку за тривалий період демонструють не багаті країни, а «середні» — Ботсвана, Оман, Китай, Сінгапур, Південна Корея.

Сінгапур третій рік поспіль визнається найконкурентоспроможнішою країною у світі, випереджаючи США та Гонконг. У цьому рейтингу з урахуванням критеріїв відкритості економіки для міжнародної торгівлі та зарубіжних інвестицій, стану фінансової сфери, ступеня розвитку інфраструктури, технологій, менеджменту тощо Україна займає передостаннє (58-е) місце.

Україна задекларувала багатовекторність у зовнішній політиці, що є проявом бажання бути в Європі, не пориваючи з Росією. Взаємовідносини України з ЄС регулюються Угодою про партнерство і співробітництво. Кінцева мета — набуття асоційованого, а в перспективі і повноправного членства в ЄС. Відносини з Росією характеризуються давніми традиціями.

На думку вчених, наступні покоління стануть свідками дії закону прискорення цивілізаційного розвитку. Якщо індустріальна система зайняла два століття (XIX—XX), то терміни постіндустріалізації вимірюються вже десятиліттями. Час надзвичайно обмежений. Тим більше, якщо оцінювати його з точки зору проблем економіки України. Отже, потрібне глибоке і разом із тим термінове вивчення і розробка науково-технічної стратегії України, синхронізації макро- і мікроекономічних поглядів і форм впливу на цю проблему.

За старокитайським прислів’ям «щоб побачити долю, треба розплющити очі». Огляд різних країн свідчить, що ті з них, які шукають свій «особливий» шлях розвитку або свою «власну» модель, відносяться до категорії країн, що розвиваються. Врахування «національних особливостей» можливе тільки у розробці тактики, стратегічний шлях один — мерщій до ринку (без вказування виду чи підвиду, епітетів ринку). Врахування глобальних транснаціональних тенденцій, швидке і повне реформування — найкращий шлях позбавлення від радянського спадку.

Макроекономічні умови виробництва

Україна виявилась затиснутою у лещатах протиріч: економічно — між прибічниками і противниками реформ, політично — між правоцентристами та лівими, геополітично — між Росією та Європою, геоекономікодемографічно — між Сходом і Заходом.

Наявність згаданих лабетів, внутрішніх суперечностей визначають непослідовність реформ, тупцювання на місці, відкочування назад, рух убік. Саме по собі це не сприяє покращанню економічної ситуації. Економічна ситуація породжує в свою чергу психологічний стан суспільства, тугу певної його частини за минулим, що знову-таки породжує чергові протиріччя. На нашу думку, це не сум за днем учорашнім, а прояв незадоволення днем сьогоднішнім. Швидкісне проведення справжніх реформ дозволить змінити і психологічну ситуацію, хоча для зміни менталітету у загальної сукупності потрібна як мінімум зміна поколінь.

Ситуацію в Україні сьогодні зумовлюють в першу чергу внутрішні економічні фактори. В їх основі лежить подальше падіння виробництва, яке може бути охарактеризовано кумулятивним спадом ВВП (рис. 1).

Рис. 1. Валовий внутрішній продукт України, у % до 1990 р. [3, с. 14]

Таке істотне падіння обсягів виробництва потребує пояснень. На початкових етапах реформування (1991—1993 роки, можливо 1994 рік) таким поясненням може бути зокрема розрив економічних зв’язків між колишніми республіками СРСР, скорочення виробництва продукції ВПК, відсутність досвіду роботи в нових умовах господарювання тощо. Однак чим пояснити подальше падіння виробництва в офіційному секторі національної економіки?

Україна традиційно знаходиться серед країн-спадкоємців СРСР, де фіксується падіння ВВП. Так, у 1996 році падіння ВВП порівняно з попереднім роком спостерігалось в Росії, Молдові, Таджикистані та в Україні, в 1997 році — тільки в Україні, у 1998 році до нашої країни знову приєднались Росія, Молдова та деякі інші країни. І хоча темпи падіння невисокі та мають стійку тенденцію до зниження, особливо в 1998—1999 роках, тим не менше це — спад.

На наш погляд, таке падіння виробництва в Україні має закономірну основу. Адже воно певною мірою, характеризує структурну «реформу», що здійснюється за допомогою ринкових регуляторів. Тобто падіння відбувається в першу чергу в тих галузях і видах економічної діяльності, продукція, роботи і послуги яких не знаходять попиту на ринку. Це стосується незатребуваних виробництв, що продукують непотрібну, неякісну або дорогу продукцію, яка не знаходить свого споживача. І в цих умовах адміністративно вимагати від регіонів і підприємств не допускати падіння виробництва недоцільно, оскільки результати такої роботи опиняються на складі, зумовлюючи непродуктивне використання ресурсів.

Такий стан є наслідком структурної кризи, несвоєчасного проведення структурних реформ. Замість революційної відмови від депресивних видів економічної діяльності відбувається еволюційне скорочення обсягів виробництва в них.

Економічною та технологічною основою такої структурної кризи є застарілі виробництва, частина яких проголошена провідними галузями. Так базові галузі складають до 60% промисловості, оптимальна величина — 20%. В Україні продовжується індустріалізація, хоча світова глобальна тенденція — деіндустріалізація, постіндустріалізація, зменшення частки зайнятих у добувних та обробних галузях, зростання числа зайнятих у сфері послуг, яка займає все більшу питому вагу у валовому внутрішньому продукті розвинених країн.

Відсутність внутрішніх споживачів продукції українських підприємств змушує шукати покупців за кордоном. Обсяг експорту знаходиться в межах 40% ВВП, що позитивно з точки зору інтеграції України у світову економіку, однак перевищує аналогічні показники розвинених країн і формує значну залежність від зовнішнього середовища. Основу експорту складає низькотехнологічна, в основному металургійна, сировинна та напівфабрикатна продукція (рис. 2).

Сектор 1 — продукція сільського господарства і харчової промисловості;

Сектор 2 — мінеральні продукти;

Сектор 3 — продукція хімічних галузей;

Сектор 4 — неблагородні метали та вироби з них;

Сектор 5 — машини, устаткування, механізми, транспорт;

Сектор 6 — різне.

Рис. 2. Товарна структура експорту України у 1998 р. [3, с. 106]

Спостерігається підвищення матеріало- та енергомісткості виробництв. На Заході енергетична криза зумовила впровадження енергозберігаючих технологій, в Україні — додаткові витрати на придбання енергоресурсів. Значна частина енергоресурсів імпортовані, та й ще за світовими, а то і вищими за світові цінами. В структурі імпорту у 1998 році мінеральні продукти перевищують 43%, решта — порівняно дрібні групи.

У таких умовах нарощування виробництва доцільно здійснювати за рахунок розвитку нових форм і видів діяльності, конкурентоспроможних видів продукції, за якими економіка України має порівняльні переваги.

Уже несила говорити про необхідність структурної перебудови виробництва — збільшення виробництва якісної продукції, що відповідає споживчим запитам, припинення виробництва застарілої продукції. Однак оновлення технологій та обладнання, інновації потребують додаткових інвестицій.

Фондомісткі виробництва на існуючому матеріально-технічному рівні безперечно повинні бути замінені за науково-технічними та інформаційними технологіями на основі електроніки, автоматизації та комп’ютеризації. Однак працезберігаючий тип виробництва не повинен бути відкинутий, адже у важкій промисловості — стагнація, ступінь зносу основного капіталу перевищує 50%. Заміна існуючого обладнання та устаткування — нагальна потреба, адже через деякий час процеси деструкції можуть стати незворотними.

Загальний стан економіки протягом 1999 року також залишився несприятливим. Валовий внутрішній продукт порівняно з відповідним періодом минулого року скорочувався. Найбільшими були темпи падіння валової доданої вартості у будівництві, торгівлі, громадському харчуванні, на транспорті та зв’язку. Зменшилася валова додана вартість продукції сільського господарства. Позитивним є зростання обсягу продукції промисловості, адже промисловість була і залишається провідною галуззю національної економіки.

Урядові передбачення згідно з «Основними прогнозними макропоказниками економічного і соціального розвитку України на 2000 рік», розрахованими Мінекономіки, а також відповідно до Програми «Україна-2010» передбачають зростання ВВП на 2000 рік у розмірі 2% до попереднього року. Міжнародні дослідники не такі оптимістичні: Міжнародний центр перспективних досліджень передбачає мінус 0,5%, Гарвардського інституту міжнародного розвитку — мінус 0,7%.

Прогноз журналу «Central European Economic Review» передбачає ВВП України порівняно з попередніми періодами у 1999 році мінус 2,5%, у 2000 році нульове зростання і в 2001 році — зростання 2,5% [4, р. 27]. Тобто 2000 рік як центр симетрії.

Програма «Україна — 2010» прогнозує у 2001—2005 роках щорічне зростання ВВП 7%, а починаючи з 2006 року — 8%. Якщо звернутись до досвіду попередніх років, то побачимо, що в Україні за умов нестійкої та нестабільної ситуації прогнозування макроекономічних показників, показників бюджету і на один рік не завжди було вдалим, не говорячи про десятиріччя, однак уряд має значно більше економічної інформації.

Самі по собі цифрові показники, що характеризують падіння ВВП в Україні наростаючим підсумком у відсотках до 1990 року (рис. 1), безумовно абстрактні, тим не менше цікава їх тенденція. Для математичного прогнозування потрібна побудова багатофакторної моделі, яка б враховувала основні складові компоненти, що є доволі складним завданням. Однак, якщо врахувати наявність автокореляції — залежності наступних показників від попередніх (адже виробництво здійснюється у тій самій країні, практично тими ж працівниками за допомогою тих же засобів без стрибкоподібних змін), то є нагода розрахувати тенденцію. Тренд найкраще характеризується поліномінальним рівнянням у вигляді параболи другого порядку, тобто виробництво не сходить до нуля, а в перспективі зростає. У прогнозній статистичній моделі простежується падіння у 1999 році, стабілізація в 2000 році та зростання, починаючи з 2001 року. Проте, слід наголосити на абстрактність такого підходу.

Незадовільні виробничі показники економіки України зумовлюють і негативні фінансові результати як на мікроекономічному, так і на макроекономічному рівнях.

Які причини такого стану української економіки? Серед безлічі можливих можна виділити міфічні, на нашу думку, зовнішні та внутрішні причини, які не розкривають самої суті ситуації в Україні: світова і .російська кризи, психологічна реакція населення на реформи, відсутність достатніх резервів Національного банку України, неотримання чергового кредиту чи траншу тощо. Більш вагомими вважаємо саме внутрішні фактори української економіки. Спробуємо розглянути деякі з причин.

Вплив світової та російської фінансової кризи на економіку України можна віднести до зовнішніх факторів. Пояснюється цей вплив загальною тенденцією до глобалізації, транснаціоналізації (наднаціоналізації) економічних систем.

Із великого різноманіття доцільно виділити один із можливих факторів, що суттєво вплинув на розвиток кризи і безпосередньо пов’язаний з глобалізацією: це вільне неконтрольоване і нерегульоване перетікання капіталів з однієї країни в іншу. Міжнародні фонди, фінансові олігархи, здійснюючи портфельні інвестиції, швидко приходять і швидко залишають країни разом із своїм спекулятивним капіталом, що розхитує національні економіки.

У цих умовах управлінські помилки крупних гравців на світовому ринку мають глобальний характер. При цьому у 1997—1998 роках спостерігалось безпрецедентне за останні десятиліття падіння фондових індексів всіх розвинених країн. Простежується перетікання коштів не тільки з однієї країни до іншої, а й з одного сектора економіки до іншого: від найбільш привабливого до останнього часу ринку корпоративних цінних паперів до державних цінних паперів і золота. З часом ситуація вирівнюється і вже у 1999 році спостерігається зворотна тенденція, підвищення привабливості корпоративних цінних паперів, зростання основних фондових індексів.

Причиною втечі капіталів з Східної Азії був «перегрів» швидко зростаючих економік «тигрів». В Росії були також внутрішні причини кризи, але вже іншого, зокрема бюджетно-фінансового характеру.

Оцінити вплив світової фінансової кризи на економіку України допоможе той факт, що в 1997 році цей вплив був майже не відчутний, тобто незначна інтегрованість України в світове співтовариство тут зіграла позитивну роль. Однак цей вплив усе-таки довелось опосередковано відчути у 1998 році через Росію, яка є головним торговим партнером України, як імпортером, так і експортером. Взаємна інтегрованість і залежність цих двох національних економік достатньо висока, що обумовлено історичними, географічними, технологічними та іншими аспектами.

Проте, світову і російську кризи можна розглядати тільки як зовнішній поштовх, але не як основну причину відповідної фінансової кризи в Україні.

Криза несла і позитивну складову — в умовах обвалу курсу національної валюти восени 1998 року відбулось подорожчання імпорту. Однак очікуваного покращання позицій вітчизняного виробника не спостерігалось. Даються взнаки обмежені можливості відсталої технічної бази, подорожчання товарів з імпортною складовою (у першу чергу — за рахунок енергоносіїв). Продовжується скорочення платоспроможного попиту всередині країни.

Внутрішні проблеми економіки України стосуються не тільки виробництва, але і фінансів, хоча у цій сфері на макроекономічному рівні справи на перший погляд дещо кращі.

Втім, надмірні державні витрати, низький рівень наповнення дохідної частини бюджету, його загальна незбалансованість є суттєвим фактором формування і розвитку фінансової кризи.

Значна частина країн, у тому числі і розвинених, мають дефіцитні бюджети. В Україні послідовно проводиться робота зі зменшення відносного значення дефіциту бюджету (у відсотках до ВВП). Однак, поряд з офіційним бюджетом, у вітчизняній економіці суттєву роль відіграє бюджетна заборгованість, що проявляється у несвоєчасній виплаті заробітної плати працівникам бюджетної сфери або невідшкодуванню з бюджету від’ємного сальдо податку на додану вартість тощо. Поряд із тим, бюджетна заборгованість викликана значною недоїмкою з платежів до бюджету, яка перевищує у 1999 році 12 млрд грн.

Співвідношення між офіційним дефіцитом бюджету та бюджетною заборгованістю представлено на рис. 3.

Рис. 3. Реальний дефіцит бюджету України, % ВВП

В Україні проголошене покриття дефіциту бюджету неемісійним шляхом, зокрема за рахунок внутрішніх і зовнішніх запозичень. Як відомо, запозичення урядом України у вигляді облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) породили проблеми фондового ринку, адже державні позики повинні мати цільове використання з метою забезпечення реального економічного зростання. Для бюджету такі кошти можуть бути тимчасовою заміною податкових надходжень, сезонних нерівномірностей надходжень, використовуватись із метою зменшення бюджетних витрат у майбутньому. В Україні це могло бути виправдано високою часткою аграрного сектора з сезонністю отримання результатів. Однак тимчасової спрямованості залучення коштів або їх продуктивного використання не простежується. Навпаки, спостерігалось форсоване залучення коштів на внутрішньому ринку.

Але такий процес не може розвиватись безкінечно і, згідно з теорією, має економічні межі, коли поточні виплати за облігаціями (повернення основної суми і процентів) компенсуються надходженням від вкладання цих коштів. Та в Україні виплати здійснювались за рахунок чергової емісії облігацій. У 1998 році витрати на обслуговування облігацій вже почали перевищувати розміщення нових серій ОВДП. Коли перестали залучатися нові кошти, а потрібно було сплачувати за попередніми розміщеннями, відразу ліквідність країни як економічного суб’єкта суттєво знизилась. Своєчасно «підвернулась» російська фінансова криза, на фоні якої й пройшла конверсія ОВДП.

Крім того, проценти по ОВДП були встановлені вище, ніж можливий рівень рентабельності реальної української економіки. І тут є два важливих моменти. По-перше, високі проценти за державними цінними паперами відволікали на ринок ОВДП кошти, які потенційно могли бути спрямовані у виробництво. По-друге, яким чином можна сплатити такі проценти, де заробити рівень дохідності, вищий за реальний в національній економіці? Відповідно, до перших випусків ОВДП з найвищою прибутковістю (у 1995—1996 роках) були допущені далеко не всі бажаючі. Річна ефективна ставка доходу ОВДП зменшилась з 245% у 1995 році до 25% у липні 1999 року [5, с. 22]. Офіційна аргументація запозичень і великих процентів — катастрофічна нестача доходів і коштів для видатків бюджету. Втім, це зумовило неефективність використання коштів, виручених від продажу ОВДП, які йшли на покриття поточних потреб без можливості відшкодування цих витрат.

Значна частина державних облігацій була зосереджена у нерезидентів, оскільки рівень їх дохідності в умовах відносно стабільної гривні цілком задовольняв іноземних портфельних інвесторів. Українські банки проявляли менше зацікавленості у зв’язку з невисокою дохідністю з вітчизняної точки зору, а головне — відсутністю достатнього обсягу ресурсів.

Виплати нерезидентам у липні—вересні 1998 року були не забезпечені новими надходженнями, крім того, конвертація нерезидентами отриманих сум почала справляти додатковий тиск на гривню, що стало одним з факторів фінансової кризи в Україні 1998 року. Додатковим негативним фактором було те, що витрати коштів, отриманих від продажу державних цінних паперів, навряд чи можна вважати високоефективними. Адже спрямовувались ці кошти на покриття дефіциту бюджету як неемісійні джерела, тобто забезпечували штучну і тимчасову стабільність без розв’язання проблеми дефіцитності в принципі.

Накопичення боргових зобов’язань за попередніми випусками державних облігацій збільшувало державний борг. І хоча розмір боргу у процентах до ВВП не такий вже і великий, наприклад, порівняно з розвиненими країнами, однак Україна позичала короткі гроші й під високі проценти. Якщо раніше швидко зростав зовнішній борг, то у 1997—1998 роках суттєво збільшились темпи зростання внутрішнього боргу.

Врешті-решт ринок державних облігацій практично розвалився, і головним кредитором по ОВДП виявився Національний банк України, який, по суті, кредитував і продовжував кредитувати цим методом у 1999 році Міністерство фінансів. Адже інших бажаючих купувати ОВДП особливо не спостерігається. НБУ купує облігації як за рахунок своїх доходів, так і за рахунок скритої чи явної емісії. Отже, можна поставити запитання про взаємодію бюджетної та монетарної політики [6, с. 3—7].

Щоб переорієнтувати грошовий потік у реальну економіку, потрібно усунути антиінвестиційний ефект завищеної дохідності державних цінних паперів, знизивши її до середнього рівня норми прибутку у виробничій сфері. Вирішальними факторами виступає пошук та залучення ресурсів для кредитування процесу пожвавлення економіки, інвестиційних нагромаджень та їх цільового використання на відтворювальні процеси, організаційне та технологічне оновлення виробництва.

Крім внутрішніх позик українська держава тримається на зовнішніх запозиченнях, кредитах МВФ чи Світового банку, розширеного фінансування, кредитних лініях тощо. Динаміка зовнішнього державного боргу України представлена графічно на рис. 4).

Найбільшими кредиторами України є МВФ та Світовий банк, Росія як держава та РАО «Газпром» як підприємство (у вигляді облігацій зовнішньої державної позики ОЗДП 1995 року). Вагоме місце займають власні запозичення України на світових фінансових ринках у вигляді фідуціарних позичок. Серед інших кредиторів — Туркменістан, Японія, кредитні лінії тощо. Структура зовнішнього державного боргу наведена на рис. 5.

Рис. 4. Зовнішній борг України станом на 1 січня кожного року

Рис. 5. Структура зовнішнього боргу України на 1.01.1999 р., %

Загальний кризовий стан і відгомін світової фінансової кризи розвиваються на фоні високого рівня централізації, зарегульованості та низького рівня лібералізації економіки, що супроводжуються повільним здійсненням структурних реформ, неплатежами між економічними суб’єктами, бартеризацією і тінізацією економіки. До цього можна додати зменшення обсягів зовнішньої торгівлі, значну частку грошових коштів за межами банківської системи та ін.

Звичайно саме на стабілізацію на макроекономічному рівні були спрямовані зусилля управлінців, і, власне, на цьому рівні й були певні досягнення, зокрема це «стабільна» національна валюта. НБУ довів, що іноземна валюта — такий же товар, як і будь-який інший, і ціну на нього (курс) можна регулювати через механізм співвідношення попиту і пропозиції (валютними інтервенціями), але через незначний обсяг валютних резервів НБУ і необхідність їх економії для майбутніх зовнішніх виплат. НБУ діє адміністративними засобами — підвищенням норми обов’язкового резервування для комерційних банків, відносно високою обліковою ставкою та іншими засобами зв’язування гривні. НБУ діє за допомогою монетарних інструментів тиску на курс створенням гривневого «голоду».

Проте за кількарічний період стабільності гривні в Україні мала місце інфляція. І у всі ці роки спостерігалося випередження рівнем інфляції рівня девальвації гривні, тобто темпи інфляції були значно більші від темпів девальвації. Можна говорити про накопичену, акумульовану кризу, яка тільки відтягувалась у часі і пройшла у 1998 році більш руйнівно, ніж була би поточна девальвація. Девальвація ніби надолужує згаяне, наздоганяючи і переганяючи інфляцію.

Стратегія НБУ передбачає, що на один інфляційний процент буде припадати в середньому 0,8% падіння курсу національної валюти. Однак дотриматись такого співвідношення доволі важко, особливо в умовах кризи.

Штучно стабілізуючи і стримуючи падіння курсу гривні, Національний банк виконує свої функції, однак тим самим охолоджує національну економіку, а значно завищений курс шкодить не тільки експортерам. Хоча це питання доволі спірне. Наприклад, у системі Федерального резерву та серед економістів США точиться дискусія з приводу того, чи великою є інфляція у розмірі 2% річних, і чи не потрібно її зменшити до нуля [7, р. 3—10], але в умовах економіки, що знаходиться на підйомі.

У 1998 році рівень інфляції в Україні становив 20%, що вдвічі більше, ніж у 1997 році. На 1999 рік прогнозувався рівень попереднього року із поступовим зниженням у наступні роки. Обговорювалася і необхідність зміни антиінфляційної політики [8, с. 12—21].

Безумовно, стабільність національної валюти має певні переваги. Наприклад, проблема уряду — зовнішні виплати, легше розв’язується при низькому курсі, адже з бюджету потрібно відволікати менше гривень для купівлі тієї ж суми валюти. Важливу роль при стабільності відіграють і психологічні фактори — відсутність інфляційних і девальваційних очікувань у суб’єктів економіки.

Грошова стабілізація повинна була забезпечити виробничу стабілізацію, та, на жаль, не забезпечила. Так, викликає багато нарікань рівень монетизації економіки — в межах 15—20%, що явно недостатньо і значно менше, ніж у розвинених країнах. Правда, «допомагає» доларизація економіки на рівні 20% грошової маси. За даними НБУ та за даними Українсько-європейського консультативного центру з питань законодавства вона становить до 40% [5, с. 26].

Як вихід з існуючих проблем, шлях покращання монетизації економіки та покриття дефіциту бюджету часто пропонується емісія. Аргументи «за» відомі — це зростання сукупного попиту, розв’язання проблеми платежів між підприємствами, виплати заборгованостей по зарплаті та пенсіях, зменшення рівня бартеризації, пожвавлення виробництва, стимулювання експорту при девальвації тощо.

Серед аргументів «проти» емісії — велика ймовірність перетікання емісійних коштів у «тінь», з товарних на валютні ринки, зростання покупок імпортних товарів, психологічна втеча від зайвих грошей та підвищення рівня доларизації тощо.

Пропозиції емісії виглядають заманливо: майже одночасно розрахуватись з попередніми боргами, розгребти завали і почати з «чистої»» сторінки. Воно може й було би так, якби спочатку були усунені причини цих боргів і завалів, інакше через деякий час усе повернеться на свої місця, тільки на більш високому рівні з більшими масштабами.

Теза про емісію використовується і як аргумент подолання бартеризації і доларизації економіки. Дійсно, можна було б погодитись на емісію, якби емітовані гривні одразу б витіснили з обігу іноземну валюту, а бартерні угоди припинили своє існування і замінилися актами купівлі-продажу. Але це наївний економічний романтизм. Насправді залишаться в обігу долари і грошові сурогати, їхнє зменшення якщо і буде, то скоріше всього незначне.

Навіть в умовах надзвичайно стабільної національної грошової одиниці протягом двох років (вересень 1996 року — серпень 1998 року) в Україні функціонувала іноземна валюта, хоча звичайно вона поступово витіснялася з обігу, а її питома вага була нижче, ніж після фінансової кризи осені 1998 року.

Хоча в попередні роки емісія все одно здійснювалась, явна чи прихована, питання в тому, куди вона спрямовувалась: на підтримку державної фінансової піраміди чи на інші цілі? Тим не менше не можна погодитись із пропозицією масової емісії. У будь-якому випадку, куди б не спрямовувались кошти, це буде пов’язано із зростанням цін. Питання в тому, чи буде позитивний ефект у вигляді зростання виробництва та реальних доходів.

Емісійні кошти скоріше за все спрямували на валютний ринок, завдаючи зайвих ударів стійкості гривні та заохочуючи доларизацію, бартеризацію, тіньовий сектор.

Без адекватних заходів, направлених на спрямування емісійних коштів у потрібне русло, емісія призведе до руйнівних наслідків і погіршить ситуацію, принаймні на довготривалому періоді. Це ми вже проходили у 1992—1994 роках (рис. 6, 7).

Рис. 6. Спад ВВП України, %

Рис. 7. Зростання грошової маси, %

При зіставленні графіків видно, що значне зростання грошової маси у 1992 та 1993 роках не привело до зростання виробництва. Навпаки, найбільші темпи його падіння (у процентах до попереднього року) спостерігались саме у 1993 та 1994 роках.

Ситуація, як і у більшості випадків в економіці, не має однозначного рішення, істина десь між крайніми значеннями. Без зваженого підходу з комплексним врахуванням усіх факторів і прийняттям застережливих заходів погоджуватись на значну емісію неможливо.

Згідно з класичною теорією монетаризму річні темпи зростання грошової маси повинні бути приблизно однакові, що якраз і спостерігалося в Україні у 1996—1998 роках на рівні 25—35%. Згідно з «Основними напрямками грошово-кредитної політики на 2000 рік» запланований приріст грошової маси 18—20%, грошової бази у вигляді первинної кредитної емісії НБУ. При цьому Національним банком не планувалося придбання у 2000 році державних облігацій на первинному ринку.

Основною тезою продовжує залишатись необхідність вжиття заходів до макроекономічної стабілізації, стабільної національної валюти. Грошова стабілізація повинна забезпечити подолання стагнації. Але спроба регулювати економіку тільки за рахунок грошово-кредитної політики рано чи пізно закінчується невдачею, так як не досягається реальна стабілізація економіки.

Макроекономічна стабілізація повинна бути забезпечена в першу чергу на основі мікроекономічної стабілізації підприємств і домашніх господарств, а не навпаки. Однак, мікроекономічна стабілізація, на жаль, поки що, не простежується.

Зовнішні умови однакові для всіх підприємств, але падіння виробництва спостерігається не на всіх, збиткові підприємства становлять понад половину, а в сільському господарстві — майже всі. Тобто крім негативного впливу на підприємства зовнішніх факторів можна говорити і про внутрішні причини (форма власності чи господарювання, організація і менеджмент, керівництво, відсутність маркетингу, рівень тінізації тощо). Тим не менше йдеться про параліч як системи або галузей в цілому, так і окремих підприємств.

Економіку паралізувала криза платежів, сумарна кредиторська заборгованість наближається до дворічного ВВП, і що характерно, вже значно більше дебіторської заборгованості, яка потенційно могла б слугувати покриттям кредиторської заборгованості.

Улюблений маркетинговий прийом вітчизняних підприємств — замість підвищення ефективності та зменшення витрат — підвищення цін, що погіршує як реалізацію, так і без того складну соціальну ситуацію.

Продовжує залишатись невисокою якість окремих видів вітчизняної продукції. Таким виробникам вигідна реальна девальвація з тим, щоб ціни на імпортні товари залишались високими і робили їх відносно неконкурентоспроможними. Проте цей спосіб підтримки вітчизняного виробника може розглядатись тільки як короткостроковий. Перспектива у підвищенні якості продукції в конкурентній боротьбі з іноземними товаровиробниками в поєднанні із зваженою тарифною та митною політикою і реальним митним контролем із сплатою всіх тарифів.

Складними і невирішеними залишаються соціальні питання. Продовжується падіння рівня життя населення, зокрема і середнього класу, а також і падіння платоспроможного попиту. За межею малозабезпеченості опинилась значна частина населення: за офіційними даними — близько 30%, за неофіційними — 80%.

Ситуація в Україні погіршується за всіма міжнародними рейтингами, в тому числі за індексом людського розвитку за рахунок зменшення ВВП на душу населення та скорочення тривалості життя. За критеріями ООН Україна може бути віднесена до найбідніших країн.

Прикрим є те, що за даними незалежної організації Transparency International («Міжнародна прозорість» — національне відділення «Чисті руки»), Україна у 1999 році посідає 77 місце у світі за індексом корупції СРІ (Corruption Perceptions Index) порівняно з 69-м місцем у 1998 році. Цей момент є доволі суттєвим серед тих, що визначають розвиток національної економіки.

Маніпуляторам від економіки «сходять із рук» всілякі порушення при приватизації через комерційні і некомерційні конкурси, невиконання інвестиційних зобов’язань, що особливо стосується капітальних вкладень, питань скорочення чисельності і оплати праці працюючих; перегляд статутних фондів і приховування прибутків через створення різного роду дочірніх підприємств та схем ухилення від оподаткування; відмивання готівки при невиплаті зарплати персоналу і процентів кредит та безліч інших порушень.

Така ситуація вимагає вжиття термінових заходів.

Програмно-цільові важелі ринкової трансформації та пожвавлення економіки

Подальший спад виробництва, наявність глибокої кризи платежів на всіх рівнях банківсько-фінансової та господарської діяльності, практичне припинення процесу кредитування, падіння життєвого рівня народу — це ознаки екстраординарної нестійкості перших прикмет стабілізації економіки України.

Ставши за своєю спрямованістю переважно ринковою, українська економіка суттєво не відчула позитивного впливу ринкових змін, паралізовано і ринок і відтворювальний процес, а соціальна ціна перетворень підриває довіру народу до них і створює соціальну напругу. В Україні не вдалося поки що створити соціально-орієнтоване господарство, змінити механізм розподілу, досягти соціального партнерства.

Існуюча ситуація, значні економічні та соціальні втрати потребують пояснень та аргументації у поєднанні з пошуком шляхів подолання нагальних проблем. Характерним є відсутність однієї «великої» причини, що призвела до сучасного стану, а існує ціла система факторів: складні стартові умови; політичне протистояння гілок влади і, як наслідок, вади законодавчого процесу; відсутність дієздатного апарату управління (як макро-, так і мікрорівня) та досвіду управління в умовах ринку; високий рівень корумпованості та економічної злочинності; податковий тиск і тінізація економіки; непослідовний процес приватизації; слабкий розвиток малого і середнього бізнесу; недостатня робота з формування принципово нової, адекватної ринку інфраструктури; нездатність банківської системи забезпечити необхідне нагромадження кредитних ресурсів і відсутність сприятливого інвестиційного клімату для залучення іноземних інвестицій; світова та російська фінансова криза тощо.

Відповідно, немає й окремого, «простого» рішення. Подолання кризи можливе тільки при комплексному підході до розв’язання існуючих проблем з урахуванням усіх факторів, що на них впливають. Таких підходів доволі багато [9, с. 28—36].

Ситуація ускладнюється тим, що потрібно розв’язувати завдання, які, на перший погляд, не мають позитивного рішення: подолання одних проблем погіршує стан інших і викликає нові проблеми. Наприклад, як добре відомо, подолання інфляції та забезпечення стабільної національної валюти супроводжується розгортанням кризи платежів, бартеру, зростанням заборгованостей із заробітних плат і пенсій, зниженням платоспроможного попиту та рівня монетизації, в цілому — охолодженням національної економіки. Суттєвий податковий тиск сприяє тінізації економіки та скороченню обсягів виробництва, однак просте його зниження небезпечне зменшенням наповнюваності бюджету, відповідно через те так довго не приймається рішення про перегляд системи оподаткування, яку всі визнають вкрай незадовільною.

Закономірність розвитку подій пояснюється надзвичайно складною взаємопов’язаністю та взаємозалежністю окремих ланок та елементів економіки, їх складністю та, часом, суперечливістю існуючих тенденцій.

Тому і пропозиції з покращання ситуації надзвичайно різноманітні — від абстрактно захмарних, інколи навіть заземних (на рівні економічного романтизму), до надзвичайно приземлених (на рівні допомоги конкретній галузі чи навіть окремим «стратегічним» підприємствам).

Одним із факторів цього є існуючі протиріччя як у макро- та мікроекономічному підході, так і між макро- та мікрорівнями, їх потребами та інтересами. Приклад України красномовно доводить, що досягнута макроекономічна стабілізація сама по собі автоматично не веде до стабілізації на мікрорівні окремих суб’єктів економіки: підприємств, домашніх господарств і, що дуже цікаво, держави як економічного суб’єкта.

У цих умовах усе частіше доводиться чути дискусії про роль держави в перехідній економіці. Прибічники посилення ролі держави пояснюють кризу втратою державного контролю за економічними процесами в ситуації, коли ринок ще не сформований і ринкові регулятори ще не діють, а система, втративши керованість, йде на самоплив, розбалансовується, дестабілізується. Супротивники обґрунтовують свої погляди надмірним і часто недолугим втручанням органів влади, які бюрократизують і формалізують, ускладнюють і гальмують як процеси ринкового перетворення, так і поточні економічні процеси, а держава виступає на економічному полі як невдаха-гравець.

Навіть у країнах з розвиненою ринковою економікою існують її коливання і вчені, економісти, урядовці також дискутують відносно ролі держави, тим більше, що ця роль у різних країнах різна. Відомий американський фахівець у вивченні державного сектора Джозеф Стігліц дотримується думки, що «діапазон дій уряду у вирівнюванні ділового циклу є дуже обмеженим. По-перше, для приватного сектора існує тенденція до вжиття заходів, які нейтралізують дії державного сектора. По-друге, щоб діяти ефективно, уряд повинен правильно планувати в часі свої зміни. В усвідомленні, запровадженні та ефективності існують значні часові лаги, а вони можуть призводити до того, що уряд може поглибити циклічні коливання рівнів, замість того, щоб зменшити їх» [10, с. 820].

Тобто, йдеться, по-перше, про еластичність дій уряду у вигляді реакції інших суб’єктів економіки на них. Так, в Україні надмірний податковий тиск призводить до наявності тіньової економіки; посилення адміністративних заходів пошуку та «освітлювання» тіньових або сірих доходів викликає розробку нових схем ухилення від оподаткування. По-друге, проходить певний період часу між усвідомленням необхідності дій уряду, прийняттям рішення, впровадженням його у життя та реакцією економіки на нього. Наявність цього лагу може призводити до того, що дії будуть йти із запізненням і не давати очікуваного результату, а, в гіршому варіанті, ускладнювати ситуацію.

Економісти майже всі єдині в розумінні нагальної необхідності істотного підвищення ролі регулюючих дій держави суто економічними методами. Причому йдеться не тільки про збереження ринкового вектора розвитку, а й про суттєве посилення його та надання йому більшої спрямованості на кінцевий результат, створення умов реалізації цілого комплексу відповідних заходів.

Однак складається враження, що урядовці не мають конкретної програми дій, кроки здійснюються у пітьмі методом наукового тиску, шляхом проб і помилок. Чого лише варті численні закони, укази і постанови, назви яких починаються зі слів: «Про проведення економічного експерименту...». Може вже досить експериментувати?

Держава повинна управляти економікою через створення інституту держави та комплексної системи державного регулювання, планування і прогнозування, визначення пріоритетів економічного розвитку. В умовах глобалізації потрібно докладати зусиль до збалансованості національного ринку та державної підтримки реалізації конкурентних переваг національної економіки на світовому ринку.

Безумовно, потрібно створити таку систему, яка б унеможливлювала зловживання на державному рівні та за допомогою державних інститутів та інструментів. У цьому контексті варто згадати Національне агентство з управління корпоративними правами та його взаємовідносини з Фондом держмайна. Передача управління часткою державної власності вже отримала в пресі красномовну назву «приватизація менеджменту», що здійснюється замість реальної приватизації.

Як результат різного роду зловживань фінансові потоки на всіх рівнях економіки деформуються і викривлюються корумпованістю влади під впливом мафіозно-кланових структур, спекулятивного бізнесу, рекету тощо. Національна економіка руйнується, розкрадається, розпродується, потрапляє у сферу економіко-політичних інтересів інших держав. За поточне споживання (наприклад, газу) іноземні постачальники та кредитори вимагають розрахунків нерухомістю та капітальним майном, що є надбанням попередніх поколінь. В Україні народжується і зберігається лише той капітал, який започатковується у секторі влади та, в подальшому, зростається з державним апаратом.

Таким чином, є нагальна об’єктивна необхідність інституційних перетворень, які унеможливили б злиття підприємницького сектора економіки і владних структур. Склалася ситуація, коли лише некорумпована влада інтелектуалів, непричетних до бізнесу, може навести порядок, справитися з організованою злочинністю, демонтувати формальні і неформальні монополії, що всіма можливими засобами захищають свої інтереси.

Проте зміна влади нагорі мало що дасть. Реформувати нині неефективну владу і домогтися компромісів можливо лише за умов створення громадянського суспільства, коли громадяни України розбуркають і політиків, і бізнесменів, вплинуть на їх інстинкт самозбереження, якщо буде відчутний тиск із боку громадської думки та всіх суспільних інституцій, певний соціальний тиск, що підштовхне до об’єднання сил та коштів і політиків, і бізнесменів, і простих громадян задля розбудови соціально-орієнтованої ефективної економіки.

Запровадження інститутів громадянського суспільства слід здійснювати не зверху, а знизу. Вони або виникають знизу, або не виникають взагалі. При цьому потрібно, по-перше, розробляти і удосконалювати правове поле — відповідні законодавчі акти і механізми їхньої дії; по-друге, забезпечити умови для контролю з боку інституцій громадянського суспільства — профспілок, асоціацій, союзів, об’єднань, товариств тощо. Втім, здійснювати ці заходи потрібно не для заміни інститутів держави, а для збалансування існуючого механізму альтернативними противагами.

Широкого використання і впровадження в свідомість набуває категорія «соціальний капітал», що враховує такі риси соціуму, як пріоритети, норми поведінки, стандарти, які можуть підвищити загальну ефективність суспільства, сприяючи координації зусиль, довірі та взаєморозумінню між членами співтовариства.

Одним з основних напрямків ринкової трансформації, де істотну роль відіграє держава, проголошується структурна реформа. Суті та характеру цього явища приділяється велика увага, і значно менша — програмам подолання кризи. Прийнявши від колишнього СРСР естафету структурної кризи, Україна продовжує йти тим самим хибним шляхом.

Серед пріоритетів розвитку на державному рівні в Україні називають паливно-енергетичний, агропромисловий комплекс, хімічну чи металургійну промисловість та ін. Проте, чи можна вважати, що розвиток цих пріоритетних галузей є елементом структурної перебудови? Напевно що ні, адже до цього переліку потрапили не високотехнологічні, а «традиційні» базові галузі, що здійснюють, у першу чергу, добувну діяльність і, частково, галузі переробки. Значні кошти витрачаються на підтримку технологічно застарілих виробництв, замість того, щоб сконцентрувати їх на створення або закупку, поширення нових технологій. Адже не масштаби виробництва, а його технологічний рівень має вирішальне значення в сучасному світі. Не останню роль у повільному розвитку нових технологій в Україні відіграє транснаціональний капітал, який не зацікавлений у появі нового конкурента і докладає певних зусиль до його стримування.

Одним із загальновизнаних напрямків реструктуризації є зміна співвідношення між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів, сферою послуг. Співвідношення між видами діяльності можна продемонструвати деякими порівняннями. В Україні у 1998 році послуги становили 52% ВВП, промислове виробництво — понад 28%, питома вага сільського господарства — 13% [3, с. 17]. І, хоча порівняно з попередніми роками спостерігаються позитивні тенденції — зростає частка послуг і знижується базових галузей, тим не менше, у найбільш розвинених країнах питома вага сфери послуг становить понад 80%. Тобто, цілком очевидно, що сучасна структура української економіки продовжує залишатись деформованою, з переважаючою часткою промисловості з малою або середньою глибиною переробки, що забезпечує їй місце лише на найнижчих щаблях світового господарства й особливо загрозливо в умовах глобалізації та конкурентної боротьби на рівні країн.

Істотним напрямком структурної перебудови національної економіки є зміна пропорцій у виробництві засобів виробництва. Як найбільш показовий приклад кризи класичної індустріальної економіки з переважаючою питомою вагою важкої промисловості наводять розпад СРСР. Саме в Радянському Союзі найбільш чітко втілилися як характер, так і способи виробництва традиційного індустріального суспільства. Коли у 60-ті роки індустріальні країни Заходу та США почали концентрувати зусилля у сфері інформаційних технологій (електроніка, телекомунікації, комп’ютеризація, автоматизація виробництва), радянська економіка не була готова до таких якісних змін, відставання від розвинених країн почало посилюватись, зрозуміло не за кількістю видобутого вугілля чи виплавкою сталі.

Принципові зміни вектора виробництва в розвинених країнах у другій половині 90-х років обумовлюються насамперед впливом сучасних інформаційних технологій. Ці процеси привели до таких змін, що навіть можна говорити про створення нової суспільно-економічної формації — постіндустріального (інформаційного) суспільства. Усі відомі дослідження і концепції різними шляхами підводять нас до думки, що в постіндустріальному інформаційному суспільстві на перший план виходить усебічний розвиток знань, максимально скоординоване використання «know how» і нових технологій, їх ефективне перетворення на товари та послуги.

Країни, що розвиваються, у своїх спробах вижити стикаються з двома принциповими проблемами: екстенсивним використанням природних ресурсів і забрудненням навколишнього середовища. Вихід — освоєння нових напрямків суспільно-економічного розвитку, впровадження ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій. При цьому саме інформаційно-технологічна індустрія та сфера послуг стають новим сектором економічного зростання, зайнятості та доходів.

У наш час зусиллями транснаціональних корпорацій відбувається переміщення цілих виробничих сфер і галузей до країн Азії, Латинської Америки та інших регіонів із нижчим рівнем економічного розвитку.

Провідною перевагою України на даному етапі є наявність інтелектуальних та людських ресурсів, розгалужена система наукових та навчальних закладів і відносно високий рівень підготовки інженерно-технічних кадрів при низьких витратах на їх підготовку та оплату праці. Слід скористатися цією перевагою, інакше науково-технічному персоналу загрожує повна декваліфікація, в тому числі і на базарах, куди частина досвідчених кадрів була змушена податись у пошуках шматка хліба. Отже, головною метою у сфері управління людським потенціалом є не самодостатність наукової сфери, яка на даному етапі намагається виправдати власне існування, а виконання соціального замовлення, сформованого у сфері високих технологій. Таким чином необхідний кардинальний перегляд використання трудових ресурсів і створення такої структури та рівня кваліфікації кадрів, який би відповідав новим умовам. При цьому потрібно враховувати, що ці умови швидко змінюються, тобто необхідно використовувати стратегію випереджаючого управління.

Характерним є те, що вирішення даного питання пов’язане не тільки, а, можливо, і не стільки з виробництвом, скільки є фінансовим. Стосовно практичних реалій підтримки широкого впровадження нових технологій в Україні, то основна проблема полягає, у першу чергу, у відсутності достатніх коштів. Потрібно розробити і здійснювати державну стратегію сприяння виробництву інноваційного спрямування. Завдання держави полягає не тільки у наданні коштів або пільг. Кризова ситуація в галузі інвестування вимагає надзвичайних заходів для її подолання. Пропозиції таких заходів доволі різноманітні [11, с. 4—9; 12, с. 11—18].

Створення сприятливих умов для інвестування у сферу «високих технологій» — одне із завдань державної влади. Можливі критерії оцінки інновацій слід розглядати, на нашу думку, з кількох позицій:

• суспільних — значимість технологій або продукції, виробництво нової продукції, заміна імпорту тощо;
• економічних — віддача, порівняльна ефективність різних проектів, обсяг інвестицій в інновації, їх частка в загальних вкладеннях та ін.;
• технологічних — питомі витрати ресурсів, комплексність механізації і автоматизації, безвідходність виробництва, підвищення продуктивності праці та якості продукції;
• структурних — розвиток пріоритетних галузей та видів діяльності;
• трудових — створення робочих місць, підвищення рівня кваліфікації працюючих тощо.

На сьогодні галузі, які вважають в Україні «пріоритетними», отримують вагому державну підтримку, включаючи виділення коштів безпосередньо із державного бюджету, розміри та наповненість якого добре відомі.

Виникає нагальна потреба зменшення субсидій підприємствам та галузям. Мова може йти лише про витрати на реструктуризацію хронічно збиткових галузей. Обсяги лише прямого бюджетного субсидування підприємств України за І півріччя 1999 року, включаючи гарантовані урядом платежі за іноземними кредитами, становили 61% ВВП. З урахуванням непрямої бюджетної підтримки сільського господарства і вугільної промисловості сума становить 11% ВВП, що значно більше, ніж в інших країнах з перехідною економікою. Це вельми звужує можливості економічного відродження, адже для підтримки непродуктивних секторів кошти вилучаються у тих видів економічної діяльності, що могли б ефективно розвиватися, нарощуючи випуск продукції та платежі до бюджету.

Характеризуючи структурну кризу, можна говорити про недосконалі технології та застарілі виробництва з неефективним ресурсоспоживанням, на яких виробляється неякісна й неконкурентоспроможна продукція, і що саме ці підприємства переважно збиткові та потребують державної підтримки. Однак останнім часом в економічній літературі більш розповсюджений запропонований американськими вченими К. Гарді та Б. Айкесом поділ офіційної економіки постсоціалістичних країн на реальну та віртуальну [13]. В Україні зокрема це питання досліджує В. Лисицький [14, с. 3—6].

Чому структурні деформації в першу чергу пов’язані з функціонуванням первинних (базових) галузей, аграрного сектора? Частина підприємств, зокрема добувної та обробної діяльності, виживають за рахунок дотацій та субсидій держави, свого монопольного становища, нагромадження неплатежів, бартеру тощо. Вони створюють від’ємну додану вартість і відносяться до неефективного, депресивного, безгрошового сектора національної економіки. Зростання виробництва на таких підприємствах якщо і відбувається, то не має для суспільства позитивного характеру.

За оцінками Київської групи Гарвардського інституту міжнародного розвитку наявність віртуального сектора економіки призводить до того, що реально використаний ВВП на третину менше офіційного. Основним негативним явищем при цьому є бартер, який охоплює 30—40% розрахунків. Здійснення товарообмінних операцій відбувається за завищеними цінами, які відображають тільки цінові побажання партнерів, а не реальні ринкові ціни.

Поряд із цим виникає й функціонує ефективний, грошовий сектор. Інколи помилково до нього відносять тільки нові, малі та приватні підприємства або підприємства торгівлі чи посередницькі. Однак у цьому секторі функціонують і виробничі за напрямком, і «старі» за віком підприємства, зокрема приватизовані, реструктуризовані, у яких ефективні власники та менеджери націлені на позитивний кінцевий результат. Такі підприємства створюють позитивну додану вартість, в більшості випадків нарощують виробництво.

Крім офіційного (реального та віртуального) в Україні досить успішно функціонує і тіньовий сектор із достатньо оптимальною (паразитичною) структурою і явно не державною формою власності з точки зору використання доходів, отриманих у ньому. При цьому ресурси та фактори виробництва залучаються із оподатковуваного сектора в неоподатковуваний. Таке їхнє використання лягає додатковим тягарем на офіційний сектор, будучи додатковим фактором його значної збитковості, завищених цін і низької конкурентоспроможності.

Проблеми виробничого сектора тісно пов’язані з фінансовими аспектами його функціонування та з державними фінансами. Як наслідок отримуємо незадовільні фінансові результати і на мікроекономічному рівні, де половина підприємств збиткові, і на галузевому та загальнодержавному рівнях. Фінансова сфера функціонує ніби «сама по собі». До цього часу політика фінансової стабілізації реалізувалася у відриві та переважно за рахунок накопичення проблем у виробничому секторі економіки.

Впроваджувані заходи монетарної стабілізації повинні бути доповнені іншими напрямками фінансової стабілізації, до яких, на наш погляд, можна віднести:

• Подолання бюджетної кризи, зменшення видаткової частини до обсягу доходів, прийняття бюджету з нульовим дефіцитом або профіцитом.
• Вирішення питання оподаткування, що має сприяти активізації виробництва та збільшенню податкової бази.
• Зменшення державних витрат за напрямками:

а) скорочення чисельності зайнятих у бюджетній сфері, в першу чергу за рахунок зменшення зайнятих в апараті державного управління та збройних силах;

б) зменшення витрат на поповнення державних матеріальних резервів, припинення практики безоплатного надання цінностей з нього.

4. Реформи в соціальній сфері, раціоналізація системи соціального захисту і соціального забезпечення, значну користь від якої отримують відносно забезпечені верстви населення.

Деякі з цих заходів, звичайно, не популярні, однак «соціальний» бюджет — непосильна ноша для економіки України. Як і існуючий податковий тягар, коли кожен з окремих видів податків і відрахувань ніби і не великий (особливо при деяких порівняннях з розвиненими країнами), однак разом вони утворюють громіздку і недієздатну плутану систему.

Серед кардинальних заходів ринкових реформ значаться вимоги до розрахунку з бюджетом тільки в грошовій формі, активізація банкрутства неплатників і боржників.

Також потрібно використати численні резерви надходжень, які приховані в сфері використання кредитів і виконання інвестиційних зобов’язань, у тому числі іноземними інвесторами та кредиторами.

У багатьох пропозиціях шляхів покращання існуючого стану ми часто киваємо на розвинені країни, забуваючи при цьому, який довгий шлях вони пройшли до цього рівня розвитку і як багато ще потрібно пройти Україні.

Принципово важливо впроваджувати комплекс мір з огляду на необхідність з перших кроків дотримуватися органічної єдності та синхронності заходів з фінансово-економічної стабілізації, реструктуризації та реалізації інноваційної політики як вирішальних факторів утвердження науково-технологічної моделі сталого та екологічно безпечного розвитку.

Шляхи вирішення питань реформування та економічного пожвавлення економіки України повинні бути адаптовані до нових глобальних трансформацій і концепцій, які можна кваліфікувати узагальнено як комплекс зовнішніх факторів, що вирішальною мірою визначатимуть і вже визначають стратегію і тактику економічного регулювання та зростання в окремих країнах.

Світові інтеграційні процеси проходять незалежно від волі України і так само впливають на неї незалежно від її бажання. З урахуванням глобальних тенденцій міжнародного розвитку вважаємо за потрібне відзначити такі концептуальні моменти.

По-перше, потрібно постійно стежити за тим, щоб традиційні заходи щодо відкритості економіки України не перетворились у товарну експансію країн-лідерів, що володіють вищими конкурентними можливостями. Закритість не сумісна з сучасними уявленнями про економіку, і протекціоністські заходи не зможуть убезпечити національних товаровиробників від світової конкуренції навіть за умови зваженої політики захисту. Зведення залізної завіси неможливе і недоцільне.

Проте відкритість повинна сприяти підвищенню рівня українських суб’єктів господарювання. Вихід один — потрібно трансформуватися до рівня міжнародного класу, виконавши складне і ризиковане завдання докорінного комплексного перетворення підприємств та їх працівників. Саме це знаходиться в основі структурних реформ, які зможуть забезпечити поліпшення соціально-економічної ситуації.

По-друге, необхідно визначити, пильнувати і контролювати межу, за якою товарна експансія замінюється на фінансову, або трансформується у неї; виявляти природу і можливі наслідки передачі міжнародним фінансовим організаціям важелів впливу країн-лідерів на світовий ринок, рівень небезпеки в цьому для України.

Інтернаціоналізація ринків, постіндустріальні трансформації, особливості поведінки транснаціональних корпорацій, суперечливість інтеграційних і конкурентних процесів у взаємодії національних економік сприяють тому, що міжнародні олігархи використовують світ і окремі країни як своєрідну гігантську біржу, граючи як на підвищення, так і на пониження, «садячи» економіки країн і регіонів. Україна поки що не попала в поле зору їх інтересів, однак потрібно бути підготовленими саме до такого розвитку подій. На сучасному етапі нація практично не готова працювати в режимі світової конкуренції.

Необхідна розробка національної стратегії розвитку з урахуванням новітніх зрушень у світовій економіці, з метою підвищення міжнародного іміджу країни, кредитного та інвестиційного рейтингу, нормальної і повної адаптації до швидкозмінної ситуації на основі впровадження у практику методології формування та розвитку науково обгрунтованої економічної політики в Україні.

Література

• Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. Монографія. — К., 1998.
• Тупчієнко Л. Геополітичне майбутнє України в контексті головної суперечності епохи. — Міжнародна науково-практична конференція «Геополітичне майбутнє України». — К., 1998.
• Україна у цифрах у 1998 році: Короткий статистичний довідник. — Державний комітет статистики України. — К., 1999.
• Economic Barometer. — Central European Economic Review. Dow Jones Publishing CO. (Europe), Brussels, Belgium, September 1999.
• Тенденції української економіки, липень 1999. — Українсько-європейський консультативний центр з питань законодавства.
• Мітюков І., Шаповалова М. Проблеми взаємодії бюджетної та монетарної політики в Україні. — Фінанси України. — № 10. — 1999.
• Poole William. Is Inflation Too Low? — Federal Reserve Bank of St. Louis Review. — July / August. — № 4. — 1999.
• Мельник О. Відновлення економічного зростання та необхідність зміни антиінфляційної політики в Україні. — Економіка України. — № 9. — 1999.
• Ревенко В., Науменко І. Про один метод інтенсифікації та ефективності радикальної економічної реформи. — Економіка України. — № 11. — 1999.
• Стігліц Джозеф. Економіка державного сектора / Пер. з англ. — К.: Основи, 1998.
• Лукінов І. Інвестиційна політика в стабільному економічному розвитку. — Економіка України. — № 10. — 1999.
• Чумаченко М. Напрями інвестиційної політики в промисловості. — Економіка України. — № 11. — 1999.
• Gaddy С., Ickes В. Russia’s Virtual Economy. — Foreign Affairs. 1998, vol. 77, № 5.
• Лисицький В. Економіка фіктивної вартості // Вісник НБУ. — № 3. — 1999.