Главная Экономика Книги Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.5. ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИЙ АСПЕКТ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

І. Комарницький

П. Нікіфоров

Інтернаціоналізація виробництва і капіталу, транснаціоналізація економіки, посилення впливу національних економік одне на одну, зростання міри взаємозалежності ділової кон’юнктури в різних країнах — всі ці характеристики глобалізації економічного розвитку реалізуються на основі відповідної глобалізації системи грошових відносин, монетарної сфери світової економіки.

Нинішня структура грошових відносин докорінно змінилась не тільки завдяки демонополізації золота як на національному, так і на світовому рівнях, але і завдяки глобалізації всієї системи економічного розвитку. Суть цих змін у тому, що на перший план виходить не національна, а так звана інтернаціональна вартість і відповідно до цього змінюються природа і функціональна роль світових грошей. Із однієї з функцій національних грошей, що базувались на національній вартості товарів, вони (світові гроші) перетворились на самостійну форму грошей, що отримала змогу розвиватись на власній, адекватній своєму змістові, вартісній основі. Це по суті — процес якісної трансформації світових грошей і на цій основі розвиток складного і ефективного процесу структурної інтернаціоналізації всієї системи грошових відносин, а за аналогією з національними економіками — і формування певної «автономності» монетарної сфери, фінансових ринків у рамках світової економіки*1.

*1: {Див. про це. Гальчинський А.: Теорія грошей. — К.: Основа, 1998. — С. 317—319.}

В системі глобальних умов економічного розвитку, яка формується, національна валюта поступово втрачає свою самостійність. Національними грошима неможливо повною мірою оцінити вартість товару, який все більше інтернаціоналізується, і якраз у цьому виявляється структурна неповноцінність будь-яких національних грошей. Така неповноцінність може бути подолана лише тоді, коли національні гроші «вбудовуються» в єдину світову монетарну систему, де центральною ланкою і є світові гроші як матеріальний носій інтернаціональної вартості.

Безумовно, це аж ніяк не принижує ролі національної валюти, яка виконує всі функції обслуговування внутрішнього ринку. Але без інтеграції в єдину світову систему грошових відносин національні гроші втрачають якість, яка в умовах глобалізації економічного розвитку і функціонування цілісної системи світової економіки є визначальною. Мається на увазі їхня спроможність порівнювати національну та інтернаціональну вартість, яку національні гроші отримують лише за наявності механізмів їхньої взаємодії зі світовими грішми, а через них — із грошовими одиницями інших країн, що вкупі формують єдину цілісну світову валютну систему. Остання за своїм головним функціональним призначенням і має забезпечити органічне поєднання національних та світових грошей у єдиний цілісний організм.

У цьому плані стає зрозумілою і нова (причому — головна) функція світових грошей в міжнародній монетарній сфері.

У рамках цієї сфери вони вже не виступають на світовому ринку як засіб платежу, адже товар чи послугу можна купити і за національні гроші, наповнені інтернаціональним змістом. А головним призначенням світових грошей стає виконання ними функції інтернаціональної мірі вартості, причому такої міри, за якою порівнюються не безпосередньо вартості окремих товарів чи послуг, а купівельні спроможності національних валют, де світові гроші виступають у ролі еталона вартості національних грошей і в такий спосіб служать єднальною ланкою національних грошових знаків (кредитних паперових грошей) окремих країн.

У концептуальному плані такий методологічний підхід має, на наш погляд, бути вирішальним при аналізі сучасних проблем світової економіки у валютно-фінансовій сфері в умовах глобалізації економічного розвитку.

Тепер розглянемо деякі тенденції, що характеризують функціонування світової економіки на межі століть, причому саме ті тенденції, які, на наш погляд, визначають нові методологічні підходи в дослідженні процесів формування глобальних умов економічного розвитку і в першу чергу у валютно-фінансовій сфері. Саме ця сфера є, з одного боку, найважливішим каталізатором глобалізації економічного розвитку світу, а з іншого — саме тут і виникають найгостріші проблеми цього процесу.

Глобалізацію сьогодні можна визначити не просто як нову тенденцію в економічному розвитку кінця ХХ століття, а як провідний процес, всеохоплююче явище у формуванні умов розвитку світу у сторіччі, що настало, умов, які створюють зовсім нові можливості, але і визначають нові ризики. Статистика свідчить, що, наприклад, у 1995 році світовий експорт товарів становив 5 трлн дол. в рік, експорт послуг — 1,2 трлн дол. в рік, прямі інвестиції — 300 млрд дол. в рік, портфельні інвестиції — 412 млрд дол. в рік; при цьому міжнародна торгівля валютою — 1 трлн дол. в день, а торгівля такими фінансовими інструментами, як дериативи — 2 трлн дол. в день. Якщо порівняти ці цифри з річними ВВП окремих країн (Україна — 25 млрд дол., США — 6,3 трлн дол.) і всіх країн світу, разом взятих, — приблизно 28 трлн дол.*2, то навіть незважаючи на вимушеність подвійного рахунку можна зробити очевидний висновок: світова економіка, особливо її фінансово-валютна складова, стали відігравати самостійну роль, яку неможливо ні відслідкувати, ні відрегулювати зусиллями певної однієї держави, одного уряду. Світові фінансові ринки, початково вторинні за своєю суттю, економічною природою, перевищують на порядок ринки реальних товарів і послуг, поступово формуючись як «автономна система» в структурі світової економіки.

*2: {Киреев А. Международная экономика. — М., 1999. — С. 452.}

Механізми функціонування і рушійні сили цих ринків сьогодні не зовсім зрозумілі для економічної науки, що в свою чергу означає неспроможність більш-менш чітко передбачати розвиток процесів та явищ, що охоплюють десятки країн і мільйони людей. Мільярди доларів під впливом незначного коливання процентної ставки можуть терміново «залишити» країну і викликати глибоку фінансову кризу; незначні коливання в курсах валют дають можливість спекуляцій, які приводять до прибутків чи збитків у сотні, мільйони доларів за лічені години; ціни на повністю відірвані від економічних основ фінансові інструменти встановлюються не на основі традиційного співвідношення попиту і пропозиції, а на базі превалюючих на ринку очікувань. Отже, висока автономність міжнародних фінансів безпосередньо «провокує» значні економічні та політичні ризики, виступаючи в той же час найважливішою глобальною умовою економічного розвитку окремих країн.

Ще однією такою умовою, навіть вимогою часу стає відкритість і транспорентність як економіки, бізнесу в цілому, так і особливо її фінансово-кредитної сфери. Якщо країна, економічний суб’єкт намагається у тій чи іншій формі взяти участь у світовій економіці, інші країни, суб’єкти повинні знати, з ким вони мають справу, і очікувати від них об’ємної інформації про себе, яка до того ж повинна бути своєчасною, достатньою і вірною. Сьогодні жоден уряд не надасть міждержавний кредит країні без попереднього досконалого вивчення її економічної ситуації.

Жодна фірма не здійснить інвестиції у підприємство, баланс якого їй незрозумілий або невідомий. Про відкритість економіки країни, її участь у процесах глобалізації судять не тільки за часткою експорту у ВВП або іншими статистичними співвідношеннями, але і за тим, наскільки відомості про цю економіку доступні всім, хто їх потребує, наскільки якісні ці дані. Міжнародні організації у цьому плані відіграють важливу роль хоча б тим, що узагальнюють досвід окремих країн, здійснюють стандартизацію статистики і дають можливість міжнародних зіставлень. Але сьогодні і цих зусиль вже явно недостатньо, і кожен уряд, фірма повинні самі встановити для себе новий стандарт транспорентності, який диктується вимогами світового ринку.

В процесі глобалізації економічного розвитку важливою характеристикою, що здійснює нині значний вплив на цей процес, є постійно зростаюча маргиналізація цілої групи країн, що розвиваються, а також країн, що утворились на теренах колишнього СРСР (окрім країн Балтії). Стає все більш очевидним, що, якщо ці країни самі не наведуть у своїх економіках порядок, — а це: скорочення бюджетних дефіцитів, урегулювання кредитної політики, впорядкування використання зовнішнього фінансування, — ніяка зовнішня допомога не в змозі витягнути їх з нинішнього кризового стану. Поважний, серйозний капітал не піде в країни, де існують суспільні конфлікти, корумпований уряд, заплутана, нестабільна правова система, відсутня інфраструктура.

Подальша глобалізація економічного розвитку в плані забезпечення здорового стану світової економіки все більшою мірою залежить від досконалості системи державного управління країн. Уряд, не спроможний навіть ефективно використати зовнішню допомогу, є серйозною перешкодою для розвитку держави. На уряді лежить відповідальність за підтримання стабільності і прозорості економічної системи. А це означає вільне ринкове ціно- утворення, відкритий валютний і торговий режим, здоровий банківський механізм, чітку і зрозумілу систему збору податків і розподілу бюджетних коштів.

Процеси глобалізації вимагають значного обмеження ролі уряду в економіці, визначення певних конкретних сфер його дій, що дозволить звести до мінімуму зловживання держави владою, корупцію, протекціонізм. Глобалізація фінансових ринків прямо і безпосередньо обмежує вплив урядів країн як на національну, так і на світову економіку, а тому особливого значення набуває їх здатність вести діалог один з одним, підтримувати працездатність створених для цього міжнародних організацій, створювати за необхідності нові та закривати чи реформувати ті організації, які вичерпали свої функції.

Особливого значення сьогодні, враховуючи великі темпи зростання фінансового посередництва, набуває стійкість і надійність банківської системи кожної з країн і світу в цілому. Багато фахівців уважають, що чергові світові кризи будуть породжуватись якраз банківською сферою, бо надто великими є обсяги операцій і значними ризики, що приймають на себе їх учасники. До того ж і сама специфіка банківського (фінансового) бізнесу говорить про найбільшу вразливість саме цієї сфери економіки. Події другої половини 90-х років ХХ століття ясно показали, що банківські потрясіння, колапси фінансових пірамід призводять (легко і швидко) до падіння урядів, соціальних негараздів тощо. Міжнародне регулювання банківського бізнесу, нагляд за його практикою з боку центральних банків, повсякденна банківська практика повинні ґрунтуватись на розумінні історичної відповідальності фінансової сфери за здоровий стан світової економіки.

Перехід колишніх соціалістичних країн до ринкової економіки в цілому завершується. Сьогодні вони стали невід’ємною частиною світової економіки, але, враховуючи, що їх економічна вага є незначною, вони вимушені функціонувати по прийнятих у ній (світовій економіці) правилах. Ці правила, що ґрунтуються в основному на законах ринку, постійно змінюються і вдосконалюються. У цьому плані Україна, яка затрималась на ранньому стані переходу, не здійснювала ринкові реформи достатньо швидко, не лібералізує економіку в достатній мірі, ризикує залишитись в «обозі» світової економіки, яка йде вперед, не чекаючи тих, хто відстає.

В той же час, саме для країн з перехідною економікою застосування на практиці концепцій глобалізму викликає серед фахівців — економістів, політиків — постійні дискусії, і тут економічна наука не просто повинна враховувати специфіку цих країн, що вирішують завдання зовсім не схожі з проблемами стабільних економік, а якраз виходячи з цієї специфіки виробити свої методологічні підходи до аналізу проблем їх економічного розвитку в руслі розвитку світової економіки. Для України проблема тут полягає в тому, що процес її інтеграції у світову економіку в рамках процесів глобалізації відбувається за умов реформування власної економіки при одночасній трансформації зовнішньоекономічних зв’язків. Це вимагає створення моделей розвитку економічної системи, які б забезпечували ефективне функціонування існуючих і формування нових інтеграційних елементів.

Сучасні економічні реформи в Україні наштовхуються на одну загальну проблему перехідного періоду — недосконале методологічне забезпечення соціально-економічних перетворень, що призвело до стихійного їх характеру. Особливо це стосується методологічних підходів в поєднанні внутрішньої економічної політики (здійснення радикальних реформ) із зовнішньоекономічною стратегією. Вже той факт, що існує драматичне для країни протиріччя між офіційною зовнішньою орієнтацією і стратегічними економічними інтересами, говорить не просто про недосконалість методологічної бази, а про її відсутність взагалі.

Зовнішньоекономічна політика України де-факто працює на формування торгово-посередницької моделі, яка базується на низькотехнологічній структурі вітчизняного експорту і перетворення країни на ранньоіндустріальний придаток до постіндустріальних економік розвинених країн. У концептуальному плані це означає підміну процесів інтеграції процесами інкорпорації. Але ж внутрішня економічна політика, стратегія економічного розвитку не можуть розглядатись поза рамками проблеми економічної безпеки країни. Більше того, всі внутрішні заходи з реформування економіки обов’язково повинні проходити експертизу на предмет відповідності такій зовнішньоекономічній стратегії, яка б гарантувала економічну безпеку за чітко визначеним параметрам. Про проблему забезпечення економічної безпеки — в подальшому викладі, проте зауважимо, що в методологічному плані аналіз цієї проблеми повинен бути тісно пов’язаний із проблемою пошуку Україною свого місця на регіональному і світовому рівнях, пошуку нової самоідентифікації, своєї національної ідеї і на цій основі визначення стратегії інтеграції країни у світовий економічний та інформаційний простір, у нову геоекономіку світу.

Аналіз сучасних зовнішніх умов розвитку України дозволяє оцінювати їх як відносно сприятливі. Їй не загрожує зовнішня агресія, немає військово-політичного тиску, певних ворогів, а з сусідами по регіону, з великими державами підтримуються нормальні партнерські відносини. Отже, непотрібно відволікати значні ресурси на вирішення цих проблем, а є можливість покласти початок виходу на нову парадигму внутрішнього розвитку та інтеграції із зовнішнім середовищем, яка б відповідала новим вимогам і можливостям.

Новітня історіографія датує початок нового етапу світового розвитку розпадом СРСР і крахом соціалістичної системи. Прискорення глобалізації економічних і політичних процесів є домінуючою тенденцією сучасного світу на цьому етапі. Уникнути участі у цих процесах неможливо, тому що глобалізація поступово нищить межу між внутрішньою і зовнішньою політикою. Врахування зовнішнього середовища і процесів, що здійснюються тут, повинно бути обов’язковим при формуванні національної стратегії розвитку. В протилежному разі самі світові процеси, головна риса яких — економізація політики, внесуть свої корективи в державну політику.

Повторимося щодо зростання тенденції «втечі» фінансових потоків з-під контролю і навіть моніторингу з боку держав. Раптові фінансові кризи, які важко передбачити, спроможні суттєво вплинути на добробут цілих народів і навіть соціально-політичну стабільність окремих регіонів. Значний вплив на процеси глобалізації чинять сьогодні транснаціональні корпорації та їх об’єднання. Конфлікти, формування союзів все більше зміщуються у сферу відносин між ТНК, боротьба ведеться не між країнами, а навколо нових проблем.

Держави поступово втрачають контроль над інформаційними потоками. Інформація сьогодні вже не просто визнається як один з економічних ресурсів, а як найважливіший ресурс прискорення процесів глобалізації. Інтелектуальний і духовний розвиток людей все в більшій мірі виходять з-під впливу національних державних і суспільних інститутів, а держава як інститут відносно слабкішає. Йде зміщення політичної влади до неурядових організацій, у тому числі міжнародних, які вже по багатьох питаннях спроможні не тільки «забирати» владу у держави, але і нав’язувати їй свою волю. Але ця тенденція не зовсім стосується України, і сьогоднішня немічність нашої держави — не від даного світового процесу. Вона є результатом незавершеного будівництва нової державності, «юнацького віку» нових державних інститутів, нових політичних класів, безвідповідальності і відсутності політичної волі у вищого керівництва. Отже, необхідно констатувати певне протиріччя: країна вимушена будувати державність в умовах світової тенденції до її послаблення.

Така ситуація прямо говорить про те, що для України помилковими мають вважатись такі підходи до реформування економіки, які надають переваги формуванню ліберального ринкового механізму в протилежність державному втручанню, кінцевою метою такого реформування вважають «мінімалістську» державу.

Навпаки, для участі в сучасних процесах глобалізації світової економіки країнам, подібним Україні, потрібна політично сильна, стабільна і ефективно діюча держава.

Сучасна концепція глобалізму повинна під різними кутами зору аналізувати проблеми участі у глобальних процесах розвинених країн зі стабільною економікою, і країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. У твердженні, що ця концепція, яка продукована економічною наукою Заходу і в практичному плані реалізується в діяльності перш за все МВФ, Світового банку та Всесвітньої торгової організації, не є ефективною для всіх держав, безумовно існує своє раціональне зерно. І воно знаходиться, в першу чергу, у сфері застосування загальної методології глобалізму до таких країн як, наприклад, Україна. Реалізація вимог МВФ щодо реформування економіки за його сценарієм, в обмін на відносно дешеві кредити, своїм наслідком буде мати в перспективі формування України як периферійного придатку до високотехнологічної постіндустріальної економіки розвинених країн. Такий погляд на проблему розділяють багато фахівців, які вбачають, наприклад, в МВФ особливу бюрократичну структуру, основною метою діяльності якої є, з одного боку, обґрунтування необхідності власного існування, а з іншого — консервація існуючого механізму розподілу економічних благ між багатими і бідними країнами. Причому, в рамках глобалізму, за його допомогою, бідні країни будуть все більше залежати від багатих, мінімізуючи свою економічну безпеку.

Стосовно України, на наш погляд, найкращою допомогою їй з боку фінансової системи Заходу було б не подальше надання кредитів, а організація міжнародної кампанії по поверненню в країну таємно вивезеного капіталу, який за всіма оцінками у два-три рази перевищує всі іноземні позички. Тільки за допомогою міжнародної фінансової спільноти (в першу чергу — банківської) можна організувати таке повернення. Для цього потрібно, щоб усі тіньовики отримали жорсткий сигнал про те, що західні банки перестали бути надійними сховищами «чорних», «сірих» та інших мастей грошей.

Реалізація (чи напівреалізація) в українській практиці рекомендацій МВФ не привела за п’ять років (з моменту надання першого кредиту) до подолання економічної кризи, зате значно збільшила зовнішній борг країни, який вкупі з внутрішнім постійно зростає, а його обслуговування сьогодні вважається однією з найболючіших проблем держави і суттєвою макроекономічною характеристикою країни. І в цих умовах держава здійснює вкрай неперспективну політику задоволення лише поточних потреб, самоухилившись від вирішення інноваційно-інвестиційних і зовнішньоекономічних завдань, від яких залежить майбутнє України, шлях, по якому вона буде інтегруватися у світову економіку. Головні з них, на наш погляд, наступні:

1. На основі аналізу національного потенціалу і тенденцій світового ринку потрібно визначити місце країни у глобальній економіці і галузі, які перспективні для експорту. Визначити всі можливі в даній ситуації важелі економічної політики для створення умов розвитку таких галузей і водночас розробити програму поступового витіснення з економічного поля тих галузей, чия продукція не спроможна конкурувати з імпортною. Митний захист в рамках такого курсу здійснюється вибірково — тільки для перспективних, але поки що слабких галузей, а також тих, чия криза різко загострить соціальну ситуацію. В інших випадках конкуренція імпорту повинна бути стимулом для модернізації.
2. При визначенні імпортної політики по відношенню до кожного товару враховується не тільки виробнича ситуація, але і його місце в національній економіці з точки зору міжнародного поділу праці. Без проблем повинен йти імпорт товарів, необхідних для розвитку експортних галузей. Протекціонізм, як режим, може бути тимчасовим і послаблюватись по мірі досягнення мети. В цьому плані вступ України у ВТО повинен бути детально опрацьованим — інтеграція не повинна стати черговою ідеєю-фікс.
3. Головним інструментом інвестиційної політики повинна стати державна фінансова система і в першу чергу банківська, де потрібно виділити НБУ як основного емітента, Ощадбанк як головний резерв заощаджень громадян, Український банк реконструкції та розвитку як головну кредитну установу з обслуговування реального сектору економіки спеціальними інструментами, та муніципальні і регіональні банки як центри інвестування регіональних проектів, у тому числі малого та середнього бізнесу. Це дасть можливість здійснювати необхідний облік і контроль фінансових потоків, формування і здійснення витрат коштів державного та місцевих бюджетів.
4. Зовнішньоекономічна політика повинна формувати умови для вітчизняного бізнесу, а національний капітал, якщо він бажає спиратись на міць держави, повинен бути готовим до реальної підтримки загальних зусиль щодо закріплення міжнародних позицій України.
5. Підхід до зовнішньоекономічної стратегії вимагає змін як інституціонального характеру, так і, в першу чергу, змін у мисленні еліти країни. Намагання України зайняти чільне місце у світі повинно домінувати над будь-якими корпоративними інтересами. В цьому плані мабуть потрібно організувати широку економічну дискусію, активізувати дослідження міжнародних відносин, усіх аспектів глобалізації економічного розвитку.

Але крім власне зовнішньоекономічних завдань, входження України у глобальні економічні процеси вимагає також створення такого внутрішнього механізму господарської діяльності, який би відповідав вимогам цивілізованої ринкової економіки. Будівництво цього механізму повинно здійснюватись у рамках стратегії ефективного розвитку національної економіки, направленої на стійке зростання рівня добробуту громадян при повній зайнятості, відсутності інфляції, зменшенні соціальної нерівності і стимулюванні високопродуктивної праці.

Реалізація такої стратегії в аспекті глобалізації економічного розвитку повинна не тільки просувати Україну у світову економіку, але при цьому і забезпечувати її економічну (в широкому розумінні — в цілому національну) безпеку. Економічна наука розробила цілу систему індикаторів економічної безпеки*3. Серед них виділяють: а) власне економічні індикатори безпеки, що характеризують існуючі тенденції розвитку економіки з точки зору реалізації принципу ефективності виробництва; б) соціальні індикатори безпеки, які характеризують існуючі тенденції розвитку соціальних процесів з погляду реалізації принципу справедливості розподілу благ; в) фінансові індикатори, які характеризують існуючі тенденції в розвитку фінансової і грошово-кредитної системи держави з погляду її відповідності вимогам економічної безпеки держави.

*3: {Див., наприклад: Ведута Е. Н. Государственные экономические стратегии. — М., 1998. — С. 332—360.}

Серед економічних індикаторів найважливішими є динаміка частки виробничих інвестицій у загальному обсязі ВВП. Наслідком падіння цієї частки є спад виробництва і погіршення його структури, що веде до погіршення позицій держави у світовій економіці. В Україні абсолютне скорочення інвестицій значними темпами супроводжувалось поглибленням процесу роздержавлення інвестиційної діяльності, яке у свою чергу доповнювалось відмовою від інвестиційної активності з боку підприємств з причини відсутності фінансових джерел.

До того ж в Україні темпи падіння виробничих інвестицій випереджають темпи ВВП, а отже, здійснюється моральна і фізична деградація промисловості, особливо в машинобудуванні — такій галузі, що визначає технічній прогрес.

Прямим наслідком падіння інвестиційної активності і деградації української промисловості є погіршення структури економіки, в якій сьогодні лідируючі позиції в інвестиційних витратах (як взагалі в обсягах виробництва) займають експортноорієнтовані галузі. Отже тепер, виходячи з доктрини глобалізму — відкритої економіки національна економіка набуває чітко вираженої напівсировинної орієнтації. Каталізатором розвитку такої орієнтації є також існуюча тенденція порушення паритету цін підприємств-виробників.

Індикаторами спроможності держави ефективно використовувати національні ресурси виступають рівень зайнятості (у нас — зростання безробіття при скороченні загальної чисельності активного населення) та рівень використання виробничих потужностей (у нас — скорочення основних фондів промисловості, стійке зростання витрат на виробництво продукції, падіння продуктивності праці).

Отже, неефективна економічна політика держави погіршила її місце у світовому співтоваристві. Економічними індикаторами зміни цього стану служать міжнародні співставлення. За результатами Програми міжнародних співставлень (ПМС) ООН Україна за 1992—1999 роки постійно переміщувалася на все нижчі та нижчі місця, а враховуючи об’єктивність тенденцій посилення інтеграційної взаємозалежності України зі світом, це вже повинно розглядатись як загроза національним інтересам України. Таким чином, економічні індикатори вказують на порушення принципу ефективності виробництва і подальше погіршення економічної безпеки України, якщо збережеться існуючий економічний курс, а отже, і відповідні тенденції.

Падіння виробництва і інвестиційної діяльності свідчить про відсутність необхідної системи мотивів ефективного управління власністю. Соціальними індикаторами порушення принципу ефективності є падіння реальних доходів населення, порушення соціальної інфраструктури та зростання числа бідних, чиї доходи на душу населення нижчі прожиткового мінімуму. Але ще більшою соціальною загрозою для суспільства стає порушення принципу справедливості розподілу благ, що проявляється в зростанні доходів одних соціальних верств за рахунок зменшення доходів інших, при чому не в зв’язку з більшим їх внеском у суспільний добробут, а внаслідок керівної ролі в розподілі благ.

Посилення соціальної напруги в суспільстві є наслідком подальшого розшарування його за рівнем матеріального добробуту водночас з розмиванням консолідуючого суспільство середнього класу.

Більшість населення складають ті працюючі, основним доходом яких є заробітна плата. Протягом 90-х років падіння виробництва вкупі з інфляцією привели до зменшення частки оплати праці найманих робітників у ВВП. Причому, хоча частка зарплати найманих працівників у структурі грошових доходів населення і скоротилась, але і сьогодні вона продовжує бути основою доходів.

Соціальні трансферти все більше відстають по темпах від зростання прожиткового мінімуму. Система соціального страхування втратила спроможність до захисту працюючих від соціального ризику (хвороба, безробіття, старість).

В Україні діє тенденція постійного зростання індексу споживчих цін; закріплюється тенденція випереджаючого зростання цін і тарифів на платні послуги населенню, причому зростає частка житлово-комунальних і транспортних послуг, що мають обов’язковий характер; розвивається тенденція випереджаючого зростання цін на продовольчі товари, — і при цьому постійно зростає загальна заборгованість по заробітній платі, соціальним трансфертам.

Надто високі процентні ставки за кредит у порівнянні з нормою прибутку, зниження частки довгострокових кредитів в реальну економіку, зниження рівня рентабельності продукції є фінансовими індикаторами порушення принципу ефективності виробництва. Темпи інфляції та зростання заборгованості по заробітній платі і соціальних трансфертах, різні рівні рентабельності та індекси цін виробників за галузями є фінансовими індикаторами порушення принципу справедливості в розподілі благ.

Головною загрозою фінансового краху держави є постійне зростання державного боргу на фоні падіння виробництва і виробничих інвестицій. Це означає, що уряд забезпечує поточні потреби в грошах під заставу неіснуючих майбутніх доходів, що врешті-решт веде до розпаду фінансової і грошово-кредитної системи держави. Існування бюджетного дефіциту завжди виступало індикатором негараздів у фінансовій системі. Якщо ж в країні ще й падіння виробництва і значне зниження частки виробничих інвестицій у загальних витратах держбюджету, то бюджетний дефіцит стає індикатором фіскальних, а не економічних цілей фінансової політики. В Україні також постійно не виконується державний бюджет і причинами цього є як відсутність повного контролю за доходами, так і значні розходження між прогнозом і реальним розвитком економіки.

Масове ухилення від податків (одна з головних причин — значний податковий тиск на суб’єктів економіки) привело до розквіту таких його найбільш простих способів уникнення, як бартер та розрахунки готівкою.

Джерелами покриття дефіциту є емісія грошей, надходження від облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) і зовнішнє фінансування. Якщо емісія прямо збільшує інфляцію, то виплати процентів по цінних паперах уряду збільшують навантаження на бюджети наступних років і породжують фінансові «піраміди», які відволікають гроші з потреб реального сектору на спекулятивні фінансові ринки, що в кінцевому випадку знову викликає емісію і знецінення національної валюти. Покриття дефіциту зовнішніми позиками означає збільшення навантаження на баланс країни і погіршує фінансове становище у світі.

Глибока криза вітчизняної економіки супроводжується постійною інфляцією, яка з 1994 року набула хронічної форми з повільним (інколи вибуховим) знеціненням готівкових грошей. Громадяни, конвертуючи свої доходи у валюту, прискорюють зростання курсу долара і опосередковано сприяють додатковій емісії гривні. Як наслідок втрати довіри до національної валюти, частка витрат населення на купівлю іноземної валюти в цілому постійно зростала.

Існуючі цінові диспропорції в економіці визначають завищену прибутковість одних галузей і занижену рентабельність інших, що приводить до неплатоспроможності підприємств. Без виручки від реалізації і практично без оборотних коштів вони не в змозі нормально працювати. Різко зростає дебіторська та кредиторська заборгованість підприємств, яка сьогодні сягнула розмірів півторарічного ВВП країни. Це — ситуація платіжної гіперкризи в Україні, яка говорить про розлад фінансової системи, але аж ніяк не про фінансову стабілізацію.

Облікова ставка НБУ залишається надто високою, а звідси процентні ставки за кредит комерційних банків в декілька разів перевищують норму прибутку в реальному секторі економіки, що породжує перетік приросту грошових ресурсів на спекулятивні ринки з подальшим тиском на валютний курс та зростання інфляції.

Бартеризація економіки, зростання кредиторської і дебіторської заборгованості підприємств, взаємозаліки — все це означає кризу ліквідності, а доларизація економіки — втрату емісійного доходу держави, який присвоює казначейство США. Обслуговування зовнішнього боргу держави сьогодні спричиняє до багатьох проблем. Валютні резерви НБУ та можливості бюджету значно менші ніж поточні виплати, що конче вимагає реструктуризації боргів кредиторами. Така ж ситуація і з внутрішнім боргом. Зростання зовнішньої заборгованості на фоні падіння виробництва і структурних перекошень означає зростання залежності економічної політики держави від інтересів держав-кредиторів.

Таким чином, всі фінансові індикатори вказують на невідповідність фінансової і грошово-кредитної системи держави вимогам її економічної безпеки.

Аналіз як власне економічних, так і соціальних та фінансових індикаторів економічної безпеки України дозволяє зробити узагальнюючий висновок: подальше збереження нинішніх основних тенденцій загрожує безпеці держави, а в системі глобальної економіки відкине Україну на периферію, або взагалі залишить поза цією системою.

Для того, щоб цього не трапилось, країна повинна прискорити радикальні (на ділі — радикальні) економічні реформи на основі реалізації стратегії ефективного розвитку національної економіки, концепція якої включає: припинення падіння виробництва і забезпечення умов для стійкого економічного зростання, повну зайнятість, відсутність або помірну (до 5% в рік) інфляцію, стимулювання високопродуктивної праці, зменшення соціальної нерівності. Для цього потрібно здійснювати суттєві або кардинальні зміни у валютній політиці, структурно-інвестиційній політиці, фінансовій політиці, у політиках ціноутворення та доходів, грошово-кредитній політиці та, особливо, в інституціональній політиці. Аналіз індикаторів економічної безпеки виявив негативні тенденції соціально-економічного розвитку України, що призвели до погіршення макроекономічної ситуації в країні та до значного погіршення позиції України у світовій економіці. Для виходу з кризи потрібна узгоджена система принципів економічної політики, що реалізує стратегію оптимального розвитку національної економіки, а для цього Україна повинна проводити скоординовану економічну політику по всіх вищеназваних її складових.