Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Символізм в українській культурі

Назвемо деякі елементи предметної символіки, у яких відбивається етнічна специфіка української культури.

У системі харчових символів це насамперед хліб, який характеризує гостинність, благополуччя, добробут і є уособленням «українства». Борщ — одна з кращих страв світової народної кулінарії, яка поширилась у багатьох країнах (Росія, Білорусь, Молдова та ін.). Знаковим визначальником харчування українців є також галушки та вареники. Сільське житло центральних районів України, як і народний костюм — носії-символи української етнокультури, які мають свої зональні й історичні особливості (українська «біла хата», що «стоїть собі на хуторі в садочку, квітами повита, неначе дівчина» — Т. Г. Шевченко).

Символічний зміст має одяг запорозького козака, уособленого в народному герої козаку Мамаї та притаманних йому зовнішніх атрибутах (одяг запорожця, зачіска — «оселедець», довгі вуса, люлька, бандура, кінь, шабля). Образ українця кристалізується стереотипно в образі козака.

Дерева-символи широко вживаються у фольклорних формах — калина, верба, тополя й осокір. У запорожців червона калина була поетичним виразом «батьківщини», «вітчизни». Образ коня невіддільний від понять вірності другові, землі, рідному середовищу.

Можна погодитись із міркуванням С. Грица, що географічне середовище етносу може бути визначальним у пізнанні його етногенезу, бо середовище, умови життя формують свій модус мислення [3], який є синтезом настанов та орієнтацій життєвої творчої діяльності етносу, систему понятійних і рецепторних першоджерел, які формують певну парадигму поведінки.

Саме простір є етносферою формування української національної культури. Українська культура виробила власні символічні структури на позначення часу та його просторової специфіки. Вона трансформує загальнолюдські символічні структури часу (древа-життя, сонце-кола, хліба, космогонічного кругообігу природи, міфу про вмираючого і воскресаючого бога, ріки тощо) і творить свої національно-специфічні. Визначальною в піднесеному фольклорі українців є «теперішність». Виконавець відтворює в ніші (виконання і співпереживання) єдність часу: теперішнього, минулого і майбутнього.

Народна культура є витвором соціальної природи, осередком різних форм людської діяльності в синкретичній єдності праці, дозвілля, слова, музики, ритуалу, зверненого до всіх етапів життя від народження до смерті в усьому циклі наземних і небесних стихій. Ці властивості:

а) системність і циклічність просторово-часового руху;

б) інваріантно-варіативний принцип розвитку трансформованої регресії;

в) родово-видова диференціація та інтеграція.

В обрядах та ритуалах відтворюється міф. Міфопоетичне осмислення — стрижень родової архаїчної свідомості — відчутно проступає через те, що воно перебуває в органічному зв’язку з етнічною ментальністю українства — його схильністю до фантазувань, до образної уяви, потреби гармонійного поєднання з природою тощо. Ці риси відбивають глибинні, латентні ознаки землеробської культури, котра побудована на культі. Українські етнологи відзначають, що українці — народ з надзвичайно розвиненим магічним мисленням, з великою магічною традицією, поміченою на науковому рівні О. Пагіним та Є. Огановським як «уроджений інстинкт почуттів». Магічні звичаї і традиції українців, які охоплюють архаїчні підвалини етносу, визначають усю діяльність українця — підпорядкувати особистим, господарським і життєво-побутовим цілям людини природні і громадські сили. Магічні дії українців наближені до реальної дійсності або пов’язані з традиційним мисленням у дусі анімізму, антропоморфізму, що свідчить про давність їх виникнення та збереження архаїчних форм народної свідомості [4].

Досить яскравим проявом народної культури українців є фольклор, розмаїття його витоків перебуває далеко за історичним обрієм — в обрядовій субстанції. В українському фольклорі, як і в більшості фольклорів народів світу, зберігаються системно пов’язані між собою всі три ціннісні засади: доетнічне (архетипне), етнічне і національне, адже саме фольклорна стадіальна діахронія визначається через просторову апробацію, де формуються моделі і механізми комунікації, діалогу людини з природою (навколо космос), людини з людиною. На цьому ґрунті складається календарна обрядовість, космологічні уявлення (людина і природа, космос), родинно-обрядова поезія (людина й рід), а згодом побутова лірика, соціальна лірика тощо (людина й суспільство). Саме два виміри народної культури визначають сутність його функціонування протягом історичної діахронії: сонячно-біологічний (природно-раціональний) і культурно-історичний, який позначає світоглядну проекцію людини на навколишній світ у вигляді обрядів.