Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ

Проблема цивілізаційного вибору для України знову набула актуальності на початку 90-х років ХХ ст. у зв’язку з розпадом СРСР, трансформацією політичних і соціально-економічних систем країн Східної Європи, новими політичними реаліями у світі. Перший досвід розв’язання подібної проблеми в історії України пов’язаний з вибором Великого князя Володимира Святославича віри для Київської Русі. Як у минулому, так і в наш час це була проблема цивілізаційного вибору, вибору довічного, стратегічного, доленосного. Проблема такого масштабу складна і багатоаспектна. Її розв’язання лежить на перетині інтересів багатьох країн і народів Сходу і Заходу, Півдня і Півночі. У неї є політичні, економічні, історичні і соціокультурні виміри.

Що стосується етимології терміна «цивілізація», то він латинського походження, і різні його модифікації перекладаються українською мовою як «громадянський», «громадянин», «громадянське суспільство». Його можна тлумачити як акт залучення до культури, процес цивілізування, як моноцентричну чи поліцентричну культурно-історичні форми, лінійний або нелінійний розвиток історії, мономірну або багатомірну конструкцію, унікальну чи універсальну модель розвитку культур.

До початку ХХ ст. у європейській ментальності поняття цивілізації використовувалось для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, протиставлення всьому неєвропейському. Після двох світових воєн Західна Європа позбавилась претензій на звання єдиної у світі цивілізації. Поступово в менталітеті європейця окреслюється мультиплікативна картина світових цивілізацій. Першим таку картину окреслив М. Я. Данилевський, який включив до неї десять типів цивілізацій «природної системи історії»: 1) єгипетську; 2) китайську; 3) давньосемітську; 4) індійську; 5) іранську; 6) європейську; 7) грецьку; 8) римську; 9) аравійську; 10) германо-романську. О. Шпенглер налічує лише 8 типів цивілізацій, які відповідають його концепції «омертвіння відповідної історичної культури»: 1) китайську; 2) вавилонську; 3) єгипетську; 4) античну (аполлонівську); 5) арабську (магічну); 6) західну (фаустівську); 7) майя; 8) російську. А. Тойнбі налічує в історії людства понад 30 цивілізацій, з яких до нашого часу збереглось лише 6: 1) західна; 2) візантійсько-ортодоксальна; 3) російсько-ортодоксальна; 4) арабська; 5) індійська; 6) далекосхідна (китайська та японо-корейська).

Сучасне трактування цивілізаційного підходу постає насамперед не як монолінійний, а поліцентричний нелінійний процес розвитку і зміни культурно-історичних форм. Саме на підставі нелінійного, плюралістичного тлумачення шляхів розвитку людства можна подолати однобічність як європоцентризму, так і сходоцентризму. На вказаному шляху головним є не ранжирування цивілізацій від «нижчої» до «вищої», а розгляд їх як рівноцінних, самобутніх, неповторних, унікальних історичних утворень — макроіндивідів історії, у кожному з яких відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для нього чином увесь всесвітньо-історичний процес.

Мова йде про відродження універсалістського принципу, який визнає єдність людства, про багатовимірний, стохастичний світ, у якому нелінійність реалізується через людську свободу і творчість. Нелінійність цивілізаційного процесу пов’язана, за В. С. Біблером, із «самодетермінацією» людини через діалог культур. Автохтонна логіка минулих обставин (традицій) людини відтворює певне коло, з якого можна вирватися, якщо звернутися до досвіду інших народів і культур. Потреба в такому зверненні зростає в періоди криз, коли виникає гостра незадоволеність підсумками власного шляху розвитку. Почуття браку власного досвіду веде нашу свідомість до місця зустрічі двох або кількох культур. Тільки за такого погляду людини на власне буття і свідомість стає можливим дійсне докорінне перепрограмування її долі.

Так, у кризовий для Київської Русі час у Володимира Святославича і його оточення виникло почуття браку власного політичного й духовного досвіду. Це почуття детермінувало проблему вибору віри Володимиром. Історія знає чимало подібних прикладів. При цьому вибір віри мав, як правило, і проміжний внутрішній етап. Так, між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі була язичницька реформа Володимира, метою якої було піднесення культу головного бога Русі — Перуна. У Дунайській Булгарії прийняттю християнства передував культ вождя-хана, а в Хозарії, перш ніж утвердився іудаїзм, мав поширення культ єдиного бога неба Тенгрі-хана. Природним виглядає і перелік країн, з якими Київська Русь співпрацювала в питаннях вибору нової релігії: це сусіди Русі — Волзька Булгарія і Хозарія на сході, Візантія на півдні, країни римського християнського світу на заході. З ними Русь підтримувала різносторонні економічні, культурні, політичні зв’язки, і вони були зацікавлені в посиленні свого впливу на неї. Найреальнішим шляхом для досягнення цієї мети стало втягнення Русі в орбіту релігійного світосприйняття вказаних вище держав.

Необхідно також спинитися на самій проблемі вибору: чи була альтернатива візантійському християнству на Русі? Київська Русь була знайома з релігіями прикордонних держав — іудейською, християнською, мусульманською. Прийняти якусь із них було для неї справою неминучою. Але питання, яку саме віру прийняти, не було суворо детермінованим. Володимир міг шукати в ісламі шлях до спілки з Арабським халіфатом проти Візантії. Він міг прийняти іудаїзм заради зміцнення торговельних зв’язків з Хозарією і об’єднання з нею своїх зусиль проти навали зі Сходу степовиків. Що стосується приходу християнства з Риму, такий варіант вибору теж був можливим. Підтвердженням тому є вивіз Володимиром з Корсуня мощів папи Римського св. Климентія і його бажання бути похованим поряд з цим святим. Тобто була принципова можливість прийняття будь-яких рішень. Суверенне право Київської Русі в цьому виборі ніким не могло бути обмежене.

Як відомо, Володимир у своєму виборі схилився до візантійського православ’я. Тут, звичайно, відіграла роль попередня традиція майже двохсотлітнього проникнення цієї релігії на Русь, політична велич Візантії, її військова могутність і високий рівень культури, прагнення Володимира поріднитися з імператорами Візантії, наблизитись до ідеалу вселенської держави. Обрання віри не було актом підкорення Русі Візантії. Київський князь намагався нав’язати Візантії рівноправне партнерство як у галузі політичній, так і економічній. Православна церква Русі з самого початку будувалась як національна з богослужінням церковно-слов’янською мовою і слов’янським обрядом. Але ім’я Христа поєднувало Русь і Європу. Київська Русь як спадкоємниця Візантії стає православним Сходом для неправославного, але християнського Заходу всередині єдиної культурно-історичної форми. Русь, як православний світ, відрізняється від католицької Європи не більше, ніж від нехристиянської Азії, азійського Сходу.

У наш час український народ теж стоїть перед вибором. Наш вибір сьогодні є вибором майбутнього, але одночасно він — повернення до цивілізації, яку обрав Володимир, до християнських цінностей, християнської ідеології господарювання, християнського розуміння національного і державного, християнської віротерпимості. Заклик до повернення самодіяльного ринкового господарства не може бути заміною ідеологічної парадигми тому, що самодіяльне ринкове господарство не є ідеологією. Ринок є засобом втілення ідеології.

У галузі економіки наш вибір схиляється до вільного ринку і вільної конкуренції, недоторканності приватної власності і охорони її законом, права на підприємницьку діяльність і творчу ініціативу. У галузі політики наш вибір схиляється до європейських стандартів прав людини, розподілу влади, демократизації основних інститутів влади, визнання рішучої ролі Заходу в становленні ліберально-демократичних цінностей як загальнолюдських і загальноцивілізаційних, завдяки яким якісно зміниться тип зв’язків між економікою, власністю і владою, державою.

Схід є особливою лінією історичного розвитку поряд із Заходом. Головною рисою східної лінії розвитку завжди була нероздільність власності і влади (власність є функцією влади); головним суб’єктом експлуатації — держава, а основною формою експлуатації в доіндустріальну епоху було централізоване вилучення додаткового продукта від рільників у вигляді ренти-податку. Тому в державах Сходу політика не може не домінувати над економікою.

Європа доби середньовіччя відокремлюється від східної лінії розвитку, вона породжує ринкову економіку, базою якої була німецька форма власності на землю. У лоні Європи народився новий тип держави — правова держава, новий тип суспільства — громадянське суспільство. Україна разом із Росією протягом останніх століть дедалі більше відставала від Заходу. Тому в східній, азійсько-деспотичній, неправовій за принципами організації державі зустрілися західна ідеологія наукового соціалізму із селянською соціалістичною утопією. Як писав М. О. Бердяєв, у своєму негативному ставленні до приватної власності і стихії ринку Схід і Захід з’єдналися в російській революції 1917 р. Цей вибір теж був історичним, і його не можна пов’язувати лише з західноєвропейською ідеологією марксизму. В основі цього вибору лежала давня селянська ідея про загальне благо з примітивним колективізмом, запереченням приватної власності, зрівнювальною ментальністю. Бажаного синтезу східного і західного шляхів цивілізації не вийшло. Східна колективістсько-державна організація розправилася з західним індивідуалізмом.

У наш час робиться ще одна спроба синтезу західної ідеї і механізмів створення правової держави на базі ринкової економіки з досягненнями східної євразійської культури. Треба зробити все, щоб плоди цього синтезу були «їстівними».

Література

• Арутюнов В. Х., Рахманов О. А. Підприємець і підприємництво очима М. В. Гоголя (культурологічний підхід) // Вчені записки. — К.: КНЕУ, 1998. — Вип. 1 — С. 177—184.
• Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990.
• Библер В. С. Из «заметок впрок» // Вопр. философии. — 1990. — № 2. — С. 15—45.
• Бродель Ф. Время мира. Материальная цивилизация, экономика и капитализм XV—XVIII вв.— М., 1992. — Т. 3.
• Булгаков С. Православие: очерки учения православной церкви. — К., 1991. — 403 с.
• Вебер М. Избранное. Образ общества: Пер. с нем. — М., 1994.
• Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (XVII—XX вв.). — СПб., 1993.
• Павленко Ю. В. Альтернативные подходы к осмыслению истории и проблема их синтеза // Философия и общество. — 1997. — № 3. — С. 133 — 134.
• Плетнева С. А. Хазары. — М., 1986.
• Толочко П. П. Київська Русь. — К., 1996.
• Тойнби А. Дж. Постижение истории: Сборник. — М., 1991.
• Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность: Пер. с нем. — М., 1993.
• Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1994.