Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

НОВА СОЦІОКУЛЬТУРНА РЕАЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ

1. Соціокультурні модернізаційні трансформації.

2. Формування нової соціокультурної реальності та її риси.

3. Національна культура в умовах зростання національно-культурної ідентичності.

Соціокультурні модернізаційні трансформації

Розвиток української культури постійно відбувається в умовах несамостійності її соціального і державного становища, що стримує її поступ і призводить не тільки до неповноти її структури (І. Дзюба), а й до накопичення не реалізованої культурної напруженості.

Разом з тим з кінця XIX — початку XX ст. українська культура потрапляє в поле світових могутніх течій модернізаційних процесів, які продовжуються і до сьогодні і які суттєво трансформують її зміст, а у 20-х роках зумовили її злет світового значення, особливо у сфері мистецтва, який називають «зоряним часом української культури».

Виходячи з цього, сучасний стан української культури може бути зрозумілим з урахуванням специфіки модернізаційного процесу в Україні в цілому на тлі світових культурно-трансформаційних змін.

Основою теорії і практики трансформаційно-культурних перетворень є теорія модернізації. Практика ж модернізаційних змін пов’язується з просвітництвом, індустріалізацією, відходом від традиційного суспільства. Подальший соціальний розвиток пов’язаний з переоцінкою цінностей модернізму на початку XX ст. і формуванням постмодерністичних тенденцій, які одні автори вважають спадкоємними модернізму, а інші їх запереченням.

Ці процеси відображаються в новій соціокультурній реальності, яка складається сьогодні в Україні.

Відповідно до українських умов такими особливостями трансформації є насамперед незавершеність одних модернізаційних процесів і накладання на них інших, різних за своєю природою, що породжує ефект їх суперечливого існування, а іноді й симбіозу. Так, процеси незавершеної дореволюційної модернізації змінюються радянською соціалістичною модернізацією, іншою за змістом, характером і соціальною спрямованістю, яка теж не досягла своєї мети і була перервана особливим періодом перебудови як проміжної експериментальної форми, у якій деякі елементи культури капіталістичного суспільства використовувались для оновлення соціалістичних цінностей.

Сучасний перехідний період трансформації українського суспільства і його культури характеризується різноголоссям доволі стійких утворень соціалістичної культури, відтворенням коренів етнічної культури, кристалізацією нового рівня національно-культурної самосвідомості, сучасними явищами модернізаційної культури західного штибу, освоєнням глобалізаційного культурного простору, навальним нарощуванням зросійщення, яке оперативно відповідає новим модернізаційним потребам, бо часто задовольняє їх творами більшого тиражу, а іноді і якості, ніж українські. Як уважає І. Дзюба, «маємо концентрований зовнішній тиск задля забезпечення наслідків русифікації та їх поглиблення» [4]. Нові глобалізаційні виклики значною мірою викривлюють, не на користь українській національній культурі, світовий культурний простір, співвідносячись з постмодерністськими тенденціями, які проявляються в інформатизації, нових напрямах розвитку мистецтва, принципах культурної творчості, новій науковій методології, поліфонії культур у межах тривалого історичного часу.

Разом з тим форсована глобалізація супроводжується західним «культурним імперіалізмом» значною мірою американського зразка. Очевидно, слід погодитись з думкою відомого культуролога І. Дзюби, який уважає, що «глобалізацію — в цьому специфічному значенні — можна розглядати як «капіталістичну» альтернативу комуністичній ідеї інтернаціоналізму, з тим, однак, що остання несла в собі незрівнянно більший гуманістичний зміст» [4, с. 9].

У сучасній науці викристалізувались в основному дві моделі модернізації: вестернізація і «наздоганяюча» модель. Перша модель характеризується переходом від традиційного суспільства до сучасного шляхом прямого перенесення структур, технологій і способу життя західного суспільства і характеризується корінними змінами в усіх сферах суспільства. Проте ця модель виявилась неефективною і призводила до руйнації національної культури.

«Наздоганяюча» модель модернізації, яка ґрунтується на організації громадян з метою індустріалізації суспільства, виходить з настанови, що Захід стоїть на місці, не враховує зростаючого динамізму цього суспільства. Як стверджує В. Т. Федотова, країни СНД у перехідний період припускаються помилки:

1. заперечуючи і руйнуючи минулий досвід, у тому числі минулих модернізацій (радянський період);
2. продовжуючи орієнтуватися на «наздоганяючу» модель модернізації;
3. забуваючи, що Захід їх до кінця не прийме, бо вони інші;
4. ігноруючи те, що і Захід починає змінюватись, і наздоганяти вже буде нікого.

Досвід країн Південно-Східної Азії показав, що вони (особливо Японія і Таїланд) відмовились від двох охарактеризованих вище моделей модернізації, зробили стрибок, використовуючи західні технології (та досягнувши їх рівня) і спираючись на власні соціокультурні основи, які донедавна вважалися перепоною до модернізації.

У результаті було здійснено не просто перехід до західної сучасності, а досягнуто конкурентоспроможності з західним світом, що зумовило зближення антагоністичних рис традиційного і сучасного суспільств. Очевидно, цей досвід може бути використаний Україною. Однак перспективнішою видається орієнтація на концепцію постіндустріального інформаційного суспільства, в основі якої лежить постмодернізм як форма подолання суперечностей модернізації, переорієнтації сучасності на глибший її зв’язок з минулим і майбутнім, традицією та інновацією. Водночас унаслідок притаманної цьому процесові глобалізації виникають загрози і ризики щодо розвитку національної культури, зниження її ролі і функцій.

Зростаючий мультикультуралізм не тільки породжує можливі культурні конфлікти, а й нові можливості для поступу національної культури, однак в тому разі, коли модернізаційні зміни супроводжуються попередньою підготовкою ментальності до них з метою забезпечення одночасного виходу не тільки на національну, але й на планетарну ідентичність.