Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Теологічні та філософські пошуки середньовічної доби

Яскравим прикладом поєднання культурного багатства античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям є творчість отця церкви — теолога Блаженного Аврелія Августина (354—430),хоча потрібно підкреслити всю суперечливість ставлення Августина до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Августин формувався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах та проповідницькій діяльності використовував його досягнення, але як високий церковний ієрарх і політичний діяч мусив боротися з проявами язичництва. У своїй «Сповіді», чи не найвизначнішому творі, він наголошує на тому, що мирське знання не повинно слугувати суєтним цілям і відвертати людину від істини, шкільні науки мають підводити учня до пізнання Святого Письма. Мудрість підпорядковується вірі, а любов до мудрості перетворюється в Августина на любов до Бога. У своїй праці «Про Град Божий» Августин окреслив межі духовного втручання церкви й послідовно обґрунтував її роль у житті людини та суспільства. Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворювану християнську теологічну систему, Августин у її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. У традиціях неоплатонізму онтологія збігалася з теологією. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, у якій світська влада підпорядкована церковній.

Середньовіччя багате на мислителів, породжених культурою еллінів. Найяскравішою особистістю серед них виділяється Северин Боецій (480—525). Антична духовна спадщина, яку Августин переосмислив і в трансформованому вигляді ввів у систему цінностей християнського світогляду, була збережена і пристосована до потреб суспільства в нових історичних умовах завдяки Боецію. У своїх філософських творах Боецій заклав основи нового типу філософського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського суспільства. Сам стиль мислення, характер суджень, поетика Боеція за духом і за способом висловлення були близькі середньовічній людині. У своєму вченні Боецій немовби підсумовував розвиток філософії пізньої античності й одночасно визначав основні напрями філософсько-теологічної думки середньовіччя. Великий внесок Боеція і в розвиток середньовічної освіти. Оскільки мовою культури нового світу стає латинська, Боецій докладає зусиль до створення писаних латиною підручників та енциклопедій, у яких систематизовано античні знання з арифметики, музики, геометрії та астрономії. Так, до підручника з арифметики він додав учення Піфагора про числа; наголошував, що весь світ збудований на єдиних засадах гармонії, яку можна порівняти з гармонією в музиці.

Новаторство Боеція полягало в тому, що на перший план він висував систематичність, наголошуючи, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напрямку мислення, дотримання в розумовій діяльності строгої дисципліни, яка допоможе освоїти будь-який матеріал. За підручниками Боеція навчались у школах та університетах протягом усього середньовіччя, а не знати їх вважалось ганебним.

Боецій був одним з посередників між Стародавнім світом та середньовіччям. В одному зі своїх творів, «Про музику», ґрунтуючись на творах Нікомаха, Евкліда, Птолемея та відштовхую- чись від античних традицій, Боецій визначає музику як мистецтво звуків та як гармонію. Таке широке трактування музики підводить Боеція до розрізнення трьох видів музики, а саме: «світової», людської та інструментальної. У свою чергу, теорія «світової» музики, якій відводилось головне місце в музичній концепції, була наслідком великого впливу піфагорійського вчення про «гармонію небесних сфер».

Музична теорія Боеція була дуже популярною в музичній естетиці середньовіччя, його твори канонізовані, а окремі судження набули характеру непорушного авторитету.

Значне місце в культурі середньовіччя посідають просвітителі Флавій Кассіодор (490—585) та Ісидор Севільський (570—636).

Опублікований у 537—538 рр.твір Кассіодора «Варії»подавав широкі відомості про соціальне, політичне, державне, культурне життя остготського суспільства, про сільське господарство, ремесло, торгівлю, військову справу, звичаї, народні повстання. У «Варіях» було змальовано портрети сучасників, дано пояснення природних явищ.

У пошуках способів створення, зберігання та передавання культурних цінностей, які б відповідали посиленню церкви та християнства в європейському світі, Флавій Кассіодор у середині 50-х років заснував у своєму маєтку «Віварій» монастир, який відіграв важливу роль у формуванні середньовічної культури. Три елементи структури монастиря Кассіодора як культурного центру стали традиційними для всього середньовіччя, а саме: бібліотека — сховище книг і рукописів; скрипторій — майстерня письма для розмноження та поширення рукописів; школа — навчальний заклад.

Слава першого середньовічного енциклопедиста ствердилась за Ісидором Севільським, 20-томні «Етимології» якого є першою всеохопною енциклопедією середньовіччя, де викладено світоглядні основи нового типу культури. Величезна кількість різноманітних фактів, об’єднаних, систематизованих та зорганізованих певним чином, відображували єдність та усталений характер світобудови. У його одній з найбільших у середньовічній Європі бібліотек мирно співіснували твори авторитетів церкви поряд з античними поетами та мудрецями.

Проте було й багато противників використання досвіду античності. До них у першу чергу відносимо папу Григорія І Великого (кін. VI—поч. VII ст.), започатковане яким негативне ставлення до всього язичницького проіснувало до кінця середньовіччя. Григорій I уважав неприйнятною доктрину мирного співіснування різноманітних ідеологій, про що свідчать його «Діалоги про життя італійських отців та про безсмертя душі». Така нетерпимість у сфері культури, суттєвим елементом якої є релігія Христа, сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих одновірців, що в подальшому стало однією з культурних підвалин інквізиції.

Григорій І уважається також засновником агіографії — виду церковно-історичної літератури, що містить описи життя святих та церковних діячів. Агіографія швидко набула популярності завдяки своїй близькості до народної релігії.

На XI ст. припадає розвиток схоластики (від лат. — учений, шкільний) — інтелектуального руху, суть якого полягає в теоретичному обґрунтуванні релігійного світогляду, в осмисленні за допомогою логічних закономірностей догматичних постулатів християнства. Центральною проблемою схоластики постає дискусія про природу універсалій — загальних понять. У вирішенні цієї проблеми намітились три напрями: реалізм, номіналізм і концептуалізм.

З протиборства різних напрямів у схоластиці постає відверте протистояння авторитету церкви, виразником якого був прихильник концептуалізму П’єр Абеляр(1079—1142), котрого сучасники називали блискучим розумом століття. Абеляр раціоналізував співвідношення віри та розуму, необхідною передумовою віри вважав розуміння того чи іншого теологічного постулату. Закликав вірити за допомогою свідчень розуму, а не на підставі бездоказових тверджень авторитетів церкви, що, безумовно, було єрессю для того часу.

З XI ст., у результаті хрестових походів Західна Європа знайомиться з культурою Сходу та Візантії; виникають нові культурні центри в Іспанії та Сицилії. Поширення інтересу до греко-римського культурного надбання проявляється в перекладі латиною творів Птоломея, Евкліда, Гіппократа, Галена, Арістотеля. Саме на цей період припадає розквіт творчості арабського філософа Ібн Рушда (Аверроес) (1126—1198), про твори якого можна сказати, що це є своєрідне «матеріалістичне» трактування арістотелівської філософії. Ібн Рушд, розвиваючи раціоналістичні тенденції арістотелізму, мав великий вплив на розвиток середньовічної філософії. Учення Арістотеля, усупереч офіційній забороні, здобуло всебічне визнання в наукових центрах Європи. Тому в цій ситуації церква опинилася перед необхідністю асимілювати вчення Арістотеля. Знайомство з працями грецьких та арабських учених сприяло поширенню в XIII ст. вільнодумства та раціоналізму.

Синтез арістотелізму та католицької теології здійснив Фома Аквінський (1225—1274), який прагнув підвести під теологічні принципи свідчення логіки та здорового глузду. Фома Аквінат створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я «Сума теології», у якій питання пізнання природи та суспільства роз- глядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він опрацював загальні принципи католицького богослов’я, що вважаються церквою непорушними і дотепер. Висуваючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, утім, підпорядкував науку богослов’ю (наука — служниця богослов’я). Томізм є найбільшим надбанням теолого-раціоналістичних пошуків схоластики, який спочатку викликав протистояння церкви, а пізніше, з кінця XIV ст., став її офіційною доктриною.