Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу

Київська держава одержала від Візантії чимало надбань світової культури. Вона синтезувала в собі і культуру Сходу і культуру Заходу. Освоєння цих культур Україною та внутрішня еволюція культурних надбань поставили культуру держави на провідне місце в Європі. У християнства на той час була монополія на писемність, освіту, архітектуру, живопис, музику. Прогрес цих галузей пов’язаний з оформленням культу і культових відправ (будівництво храмів, богослужебна література).

Храми, монастирі стали осередками освіти, науки, мистецтва. Одним з таких осередків стала Києво-Печерська лавра (міська вулиця, квартал — з грецької), заснована в 1051 р. ченцями Антонієм і Феодосієм. Назву «лавра» монастир отримав у XII ст. Видубицький монастир засновано в другій половині XI ст.

Уже Володимир Великий біля Десятинної церкви збудував школу і брав у бояр дітей, велів вчити їх грамоті, книжним наукам. Відповідно до християнських канонів Бог недоступний до пізнання, але він відкриває себе людям, і це одкровення міститься у Святім Письмі, Біблії, тлумачення якої і є основним шляхом богопізнання. У період Київської Русі існувала вища школа.

Перша бібліотека (близько 1000 томів) Софійського собору заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим (1019—1054). Потім з’явилась бібліотека в лаврі. Однією з найдавніших пам’яток є «Ізборник Святослава» 1073 р. Розвивалась школа в Києві і за Ярослава Мудрого. Учили писати і читати. Була і світська вища школа. Чернігівська княжна Єфросинія вчилася в боярина і, як сказано в її житії, «хоч вона вчилась не в Афінах, але вивчила афінську премудрість, глибоко знала філософію, риторику, граматику».

У вищій школі поряд з літургійними книгами вивчались історичні, філософські збірники висловлювань античних авторів, географічні і природничі праці, арифметика, граматика, історія, грецька мова. У київському аристократичному середовищі широко вивчались іноземні мови. Згадаємо Всеволода Ярославича, який знав п’ять мов. Освіту могли отримати і дівчата, і юнаки. Анна Ярославна, королева Франції — відома своєю етикою, мораллю, грамотністю. Вона підписувала державні документи підписом, коли вельможі Франції ще ставили під ними хрестики. Янка Всеволодівна, Єфросинія Полоцька влаштовували школи. Киянка Зоя-Євпраксія написала трактат з медицини про лікування мазями.

За короткий час після прийняття християнства культура Київської Русі-України досягла свого розквіту, особливо за часів Ярослава Мудрого. Київ став одним з великих культурних центрів Європи, виникло багато інших культурних центрів. Значного розвитку набули ремесла, іконопис, дерев’яне та кам’яне будівництво.

З християнством була тісно пов’язана державна, князівська влада і її адміністративний апарат. Християнські текстологічні, іконографічні канони виконувались безумовно. Ярослав Мудрий 1051 р. скликав собор руських єпископів і поставив митрополитом священика Іларіона, письменника, одного з засновників Києво-Печерського монастиря. Іларіон користувався великим довір’ям Ярослава Мудрого, став його близьким сподвижником, очевидно і духовним наставником. Він допомагав князеві складати його відомий церковний Статут, важливий юридичний і політичний документ, брав участь у створенні «Правди Ярослава», збірника законів давньоруського феодального права.

Талановитий письменник, він створив «Слово про закон і благодать». Цей знаменитий зразок ораторського мистецтва, культури присвячений темі самоствердження Русі-України як великої держави. Це був програмний твір для прихильників духовної автономії, незалежності від Візантії. Цей твір не тільки відкриває історію української літератури, він сповнений глибокого політичного змісту, є зразком української літературної філософської думки. Іларіон, перший митрополит з місцевих, а не грек, висловлює слово на похвалу київським володарям Володимиру, Ярославу, які розвивали освіту, будували храми, несли людям культуру і духовність, формували їх світогляд, упроваджували християнські цінності.

Відомий і інший факт: Кирило і Мефодій віднайшли в Криму Святе Письмо, писане руськими письменами. Сім аркушів глаголицею латинської літургії знайшов у Києві академік Срезневський [23, 1 т., с. 109, 110].

Після смерті Ігоря, з 945 до 957 р. правила княгиня Ольга. Літопис залишає свідчення, що вона була дуже мудрою володаркою, а Україна досягла високого рівня культури, моралі і політики. Вона встановила політичні відносини з Візантією, німецьким імператором Оттоном Великим. Ольга сама приймає християнство, упорядковує економічну політику — нормує оподаткування підлеглого населення. Данина ділилася на три частини (дві — на Київ, третя — на Вишгород, місто Ольги), тобто розмежовувалась власність князя і держави. А це свідчить про державну свідомість. Вона врегулювала права на мисливство, бортництво на певних територіях. Усі її нововведення згодом були розвинуті і впорядковані у звід законів «Руська правда». Характерно, що князівство Ольги жило тихо і мирно, коли Європу потрясали війни й усобиці. Усе це — свідчення її політичного таланту [9, с. 43].

Цікаво, що у складі почту Ольги під час її візиту до Візантії 9 вересня 957 р. (його описує Костянтин Порфирородний) було 80 осіб — 20 послів, 44 купці, священик Григорій, двірські жінки, племінник княгині. Їм виявили дуже почесний прийом, але Ольга була незадоволена ним.

Політичні відносини Ольги диктувалися необхідністю швидшого прилучення до європейських народів. Вона прагнула зробити це через релігію. Важливими центрами християнства були Царгород і Рим. З обома були встановлені відносини. 959 р. посли княгині Ольги просили короля Оттона І прислати єпископа для створення в Києві християнської кафедри. 961 р. прибув до Києва єпископ Альберт. Перемогли візантійські впливи.

Іларіон, дискутуючи зі своїми попередниками-митрополитами з греків, стверджує: «Закон є предтеча і слуга благодаті і істини, істина ж є благодатна слуга майбутнього віку, життя нетлінного». Іларіон підкреслює, що в серці князя Володимира «возсіяв розум, що він серцем і духом хотів утвердити на своїй землі християнство». Акцентація уваги на серці, як стверджує сучасний український філософ В. С. Горський, закладає перший камінь у розвиток традиції українського кордоцентризму (Г. Сковорода, П. Юркевич та ін.) у філософії.

Висловлюючи похвалу князю Володимиру, Іларіон пише: «Добрим свідком благовір’ю твоєму, о блаженніший, є свята церква святої Богородиці Марії, яка створена тобою на правовій основі і де твоє мужнє тіло покоїться сьогодні». Він виносить похвалу Ярославу Мудрому, надійному спадкоємцю і державцю, який продовжує традиції Володимира, носію політичної думки.

Іларіон — автор таких важливих творів, як «Сповідання віри», «Повчання на користь душевну до всіх християн», «Слово до брата-столпника». Уже вчитуючись у ці перші документи слов’янської і української культури, бачимо, як відображаються в них економічні, торговельні, культурні інтереси окремих племен, самої Київської держави, політичні інтереси князів та «кращих людей», діячів київського правління. Спостерігаємо, як київські князі широко вдавались до дипломатичних політичних засобів у зносинах з іншими державами-сусідами, широко використовували династичну дипломатію.

Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії культури, Іларіон бачить дві епохи, що відзначають прогресивний поступ людства: епоху Старого Заповіту (закону), коли взаємовідносини між людьми будувались на основі рабства, безмежної покори, і епоху Нового Заповіту, де панують Свобода, Істина, Благодать. Ці дві епохи змінюють одна одну в культурно-історичному процесі. Рух культурно-історичного процесу уявляється як процес поширення християнства.

Іларіон робить висновок, що все нове набирає вищої цінності порівняно до попереднього. Божественне для Іларіона — джерело порядку і гармонії. Він не виявляє прагнення обміняти всі блага в ім’я майбутнього. Хрещення він сприймає як здійснення мрії про ідеал.

Великим авторитетом користувався Ярослав Мудрий у Західній Європі. Неабияке значення для розвитку культури мали дружні стосунки з римсько-німецькими імператорами Генріхом II, Конрадом II і Генріхом III. Вони часто обмінювались посольствами. Династична дипломатія також давала змогу для культурних взаємовпливів.

Дружиною Ярослава була Інгігерда, дочка шведського короля Олафа. Другою його дружиною була Феодора, дочка візантійського цісаря Костянтина. Норвезький лицар Геральд Сміливий одружився з дочкою Ярослава Єлизаветою. Французькою королевою, дружиною короля Генріха І, була дочка Ярослава Анна. Її син Філіпп був королем Франції. Відомі документи з її підписами слов’янськими літерами. Це найдавніші пам’ятки українського письма. Третя дочка, Анастасія, була дружиною угорського короля Андрія І. Володимир, старший Ярославів син, був чоловіком Гіди, дочки англійського короля Гаральда. Син Ізяслав був жонатий на сестрі польського короля Казіміра Гертруді. Син Святослава одружився з сестрою трірського єпископа Бургардта, найстарший син був жонатий на німецькій княжні.

Видатною пам’яткою української культури і права була «Руська правда» (1037—1039 р.). Вона містила окремі норми «Закону руського», «Правду Ярослава», «Правду Ярославичів», «Устав Володимира Мономаха». Мала три редакції: коротку, широку, скорочену. Ними регламентувались права, захищалось здоров’я і честь, фізична, економічна, моральна безпека вільних представників суспільства й інші аспекти життєдіяльного буття.