special

Естетика - Левчук Л. Т.

§ 2. СПЕЦИФІКА ТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ В МИСТЕЦТВІ

Поняття «художня творчість» охоплює весь процес роботи митця незалежно від будь-якого конкретного виду мистецтва і включає в себе художню діяльність письменника- і композитора, художника і актора. Це, безперечно, так. Адже представники кожного конкретного виду мистецтва вирішують спільне завдання — художньо освоюють об'єктивну дійсність.

Водночас поняття «художня творчість» вимагає певної деталізації. Вона допоможе з'ясувати специфіку творчості митця в кожному конкретному виді мистецтва. Це поняття поєднує два види творчого процесу — прямий та опосередкований. Такий розподіл дає можливість побачити, скільки самобутнього з точки зору психології творчості індивідуального має в собі, наприклад, музика як мистецтво композитора і музика як мистецтво виконавця, наслідки творчості поета відрізняються від творчості актора.

Розчленування поняття «художня творчість» дає змогу говорити про літературу, живопис, музику, скульптуру як про види мистецтва, де творчість має прямий, а творчість у театрі, в кіно, в усіх жанрах виконавчого мистецтва. — опосередкований характер. Прямий і опосередкований види творчості далеко не рівнозначні.

Митці, творчість яких має прямий характер, яскраво виражають одну з найважливіших рис мистецтва — його об'єктивно-суб'єктивний характер. Письменник чи композитор використовують єдину об'єктивну основу — навколишній світ, життя в усіх його складності та багатогранності. Пізнаючи об'єктивну дійсність, художник відбирає ті її сторони і прояви, які з найбільшою силою розкривають його власний внутрішній світ, світогляд, смаки, мистецьку позицію. Митець не обмежений у пошуках життєвого матеріалу, повністю вільний у відборі тем майбутнього твору.

Специфіка прямого виду творчості має ще одну важливу рису: незв'язаність митців з виробництвом, індивідуальне планування творчого процесу. Ось чому письменник чи живописець може повністю уникнути часових обмежень у творчому процесі, працюючи кілька років над твором. Такої можливості позбавлені, наприклад, режисери і актори театру, де на підготовку вистави дається певний термін.

Ще у складніші умови поставлені працівники кіномистецтва. Представники творчих професій кіно (режисери, актори, оператори тощо) не тільки мусять знати фільм протягом якогось певного строку, а й кожної робочої зміни давати обумовлений в угоді «метраж» відзнятих епізодів фільму. Все це створює складні умови, ставить творчу особистість, її психологію в залежність від потреб виробництва.

Для представників прямого виду творчості мистецькою лабораторією стає саме життя. Під впливом його фактів, подій і явищ митець починає роботу над твором. Дещо у складнішому, на наш погляд, становищі перебувають представники опосередкованого виду творчості. Справа в тому, що об'єктивна основа творчого процесу тут набуває подвійного характеру. Щоб пояснити нашу думку, проаналізуємо, наприклад, специфіку творчої роботи актора.

Для актора не тільки навколишня дійсність, а й написана драматургом п'єса стають об'єктивною основою його творчості. Специфічна риса професії актора полягає в тому, що його творчість зумовлена існуванням літературної першооснови. Це не тільки обмежує його у пошуках, а й ставить у жорстку залежність від змісту і форми твору, від рівня інтелектуального розвитку та сутності естетичних запитів митця, насамперед письменника. Процес власної творчої праці актор може здійснювати лише в межах запропонованого йому літературного образу. Йому доводиться бути інтерпретатором світорозуміння іншого митця. І тільки потім, погоджуючись або полемізуючи з ним, утверджувати через створений образ власне світосприймання.

Як правило актор позбавлений можливості впливати на процес створення літературної першооснови, без якої неможлива його власна творчість. Отже, творчість актора (як і всіх інших представників опосередкованого виду творчості) має вторинний характер щодо схеми, яку він повинен «одягнути» в правду думок і почуттів. Актор мусить це зробити навіть тоді, коли його власний життєвий досвід, власна мистецька позиція не збігаються з тим, що пропонує йому автор. І постає парадоксальне, але закономірне питання: чи може представник опосередкованого виду творчості впливати на формування і розвиток своєї творчої долі? На жаль, цілком позитивної відповіді на це дати не можна.

Опосередкований вид творчості здійснюється здебільшого колективно. Це, як правило, ставить одного художника у творчу залежність від іншого. Виявляється, що в такому складному процесі, як художня творчість, поруч можуть бути співдружність та авторитаризм. Сергій Ей-зенштейн підкреслював, що навіть щиро відстоюючи принцип колективізму в творчій роботі, сама специфіка кіно і театру як виду мистецтва викликає дуже складні стосунки між режисером і актором, оператором чи композитором. Творча співдружність, на думку Ейзенштейна, можлива тоді, коли існує «єдність стилю, стилістичного передбачення та втілення речі». Якщо режисер відчуває «стилістичну неусвідомленість» або нездатність актора охопити всю «композиційну лінію» фільму, він має право на прояв «залізної волі». Акторська чутливість, вважає Ейзен-штейн, у сукупності з режисерським поясненням допомагає виконавцеві ролі охопити всю художню спрямованість фільму, бо інакше може статися, що «інтонаційний лад», властивий «Ведмедиці з ведмежатами» Шишкіна, як дотепно висловився Сергій Михайлович, почне звучати у фільмі, стиль якого тяжіє до сєровського типу.

Проте справа полягає не тільки в існуванні такої риси опосередкованого виду творчості, як залежність (актора і режисера від літературної першооснови, актора від режисера і т. д.), а й у тому складному психічному стані, який породжує у митця ця особливість його творчості.

Процес художньої творчості незалежно від виду її або індивідуальних особливостей роботи кожного окремого митця включає в себе кілька етапів. Стадії творчого процесу, основні етапи роботи митця над окремими художніми образами і цілим твором цікавили психологів і мистецтвознавців давно. На межі XIX і XX ст. склалося кілька своєрідних підходів до цих питань, що й підсумували попередні пошуки науковців. Цікавою нам здавалася позиція російського інженера і психолога П. Енгельмейє-ра 7. Він увів поняття «еврологія», тобто вивчення творчості в повному обсязі цього поняття і тлумачення «художньої творчості, технічного винаходу, наукового відкриття, вольової дії». На думку Енгельмейєра, найважливішим у творчості є вирішення чотирьох питань: хто створює, як створює, що створюється, як створюється? При цьому друге і четверте питання тільки з різних сторін висвітлюють творчий процес, який має три предмети: суб'єкт творчості, об'єкт творчості та процес творчості.

Вивчаючи природу творчої особистості^Енгельмейєр бачив у ній сукупність трьох моментів: інтуїтивного, дискурсивного та активного. Особистість здатна відчувати, мислити, діяти, тобто «здійснювати вчинки відповідно до своїх почуттів, втілювати свої думки й досягти бажаного». Відповідно до трьох факторів внутрішньої природи особистості, вчений поділив усіх людей на три типи щодо ступеня обдарованості. Є генії, таланти та звичайні люди («рутина»). Активний творчий процес, опанування нових шляхів здійснюють лише генії, і саме їх діяльність розкриває основні етапи творчості.

З таким підходом до природи людини не можна погодитися. По-перше, не витримує критики спроба Енгельмейєра пов'язати творчу активність людини лише з діяльністю геніїв. Адже геній — це рідкість. По-друге, кожна людина від народження має певний рівень розвитку художніх здібностей, що дає їй змогу розуміти мистецтво, відчувати його благородний вплив, навіть не маючи додаткової підготовки.

П. Енгельмейєр увів три етапи процесу творчості («акти»): 1. Інтуювати. Здогадка. 2. Думати. Діалектика. 3. Робити. Спритність. Дослідник правильно визначив загальні риси трьох основних етапів творчого процесу: виникнення задуму, розробка та безпосереднє втілення його, реалізація задуму. В той же час Енгельмейєр демонструє типову обмеженість щодо всебічного охоплення природи творчості. Відсутність діалектичної методології не дала Енгельмейєру змоги розкрити взаємозв'язки об'єкта та суб'єкта творчості.

Більшість вчених, що вивчають творчий процес, визнають три основні етапи творчості і намагаються їх деталізувати. В появі нових стадій творчого процесу мимоволі простежуються деякі психофізіологічні стани, які для того чи іншого вченого є найголовнішими.

Досить оригінальну і, на наш погляд, правильну концепцію творчого процесу зустрічаємо в праці відомого болгарського теоретика М. Арнаудова «Психологія літературної творчості» 8. Перший етап творчості — це задум. Він виникає раптово. Задум спочатку має цілісний характер, це, як твердить Арнаудов, «загальне уявлення, основа наступного розвитку цілого». Від цілісного уявлення про майбутній твір митець переходить до опанування його частин, до поступової розробки задуму. Становлення задуму—перший етап творчості. Другий і третій етапи Арнаудов визначає як концентрацію і виконання, тобто «стани, в яких переплетені емоційні та інтелектуальні елементи». Концентрація — це синтетична робота уяви та розуму, спрямована на розробку задуму, один з найбільш творчих етапів створення образної побудови твору. Саме цей етап вимагає максимального напруження внутрішніх сил митця.

7 Див.: Энгельмейер П. Эврология или всеобщая теория творчества // Вопросы теории и психологии творчества : Сб. Х-, 1916. Т. 7.1970.

Див: Арнаудов М. Психология литературного творчества. М.,

Виконання — останній етап творчого процесу — підпорядковується чисто розумовому підходові автора до матеріалу, супроводжується, як вважає Арнаудов, емоційним піднесенням — адже це завершальний етап роботи, коли відбувається остаточне внутрішнє і зовнішнє злиття митця з образами, виникає стан «сердечної теплоти, вживання або натхнення».

Певні спроби розкрити основні етапи творчого процесу були і з боку вчених колишнього СРСР. Так, відомий психолог П. Якобсон вважав, що процес художньої творчості — це: 1) виникнення задуму; 2) його розробка; 3) активізація досвіду життєвих вражень; 4) пошуки форм і втілення задуманого твору; 5) реалізація задуму; 6) доробка твору. П. Якобсон переконаний, що подібна деталізація «моделі» творчого процесу дасть змогу певною мірою відтворити цілісність та багатоплановість останнього, віднайти його суттєві ланки в їхній динамічній послідовності, а також побачити характер психічних актів митця.

Така позиція щодо зазначеної проблеми здається нам справедливою і є відповіддю тим, хто виступає проти вивчення етапів творчості. Спроби визначити етапи творчості — це не спрощення складного процесу. Без «анатомування» мистецької праці ми не зможемо відтворитл її цілісності, охопити всі нюанси психофізіологічного стану митця. Теоретичне розчленування творчого процесу відтворює, хоча б у загальних рисах, його внутрішню логіку. Водночас зазначимо: намагання проаналізувати етапи творчого процесу не закреслюють індивідуальних особливостей праці кожного митця, які визначають своєрідність творчих процесів як у різних видах творчості, так і в різних видах мистецтв,

В останні роки вивчення закономірностей художньої творчості все активніше пов'язують з художнім сприйманням мистецтва. І таку тенденцію слід вітати. Адже повноцінне вивчення творчості можливе лише тоді, коли простежується й остання ланка — життя твору серед тих, для кого він створений.

Розгляд проблеми художнього сприймання як обов'язкової ланки в процесі художньої творчості необхідний ще й тому, що дає змогу вивчати питання ідейко-естетичного впливу мистецтва на людину в плані суто наукового дослідження. Проблема «художній твір — аудиторія» набирає особливого значення в зв'язку з тим, що художні запити не. мають загальнолюдського характеру. Кожен твір мистецтва знаходить найбільший відгук серед певного кола людей, для яких питання, порушені саме цим твором, найбільш цікаві, зрозумілі, внутрішньо необхідні.

Як уже зазначалося, процес художньої творчості незалежно від індивідуальних особливостей праці кожного окремого митця включає в себе кілька етапів. Який же шлях проходить художній твір, перш ніж стане надбанням суспільства? Весь процес праці митця над твором можна схематично поділити на чотири етапи: 1) загальне пізнання й спостереження навколишньої дійсності; 2) виникнення задуму твору; 3) вибіркове пізнання й спостереження навколишньої дійсності; 4) безпосередня реалізація художнього задуму в мистецький твір.

Мистецький твір завжди позначений рисами особистості його творця, який не тільки пізнає, спостерігає і переживає найрізноманітніші життєві явища, а й часто є їх безпосереднім учасником. Рік від року митець збагачує свої враження, знання, досвід, які так необхідні для творчості. Проте доти, поки митця глибоко не схвилює якесь життєве явище або людська доля, поки він не захопиться ними настільки, щоб переплавити цей життєвий матеріал у художні образи, відтворення ним навколишнього світу має загальний характер. Митець сприймає, відчуває, переживає певні життєві явища й начебто не фіксує на них своєї уваги. Таке безпосереднє спостереження життя відбувається щохвилинно, і враження від нього постійно відкладається в пам'яті. По суті, загальне пізнання і спостереження життя — це поступова, іноді неусвідомлена підготовка до творчості, це своєрідний перший етап творчого процесу. Нарешті, як результат глибокого пізнання життя, у митця складається задум художнього твору.

Виникнення задуму твору можна розглядати як другий етап творчого процесу. З моменту виникнення його припиняється підготовча робота і починається безпосередній процес творчості. В цей час митця цікавить вже не життя взагалі, не людина взагалі, а окремі факти, події, психологічні риси, властиві певному колу людей. Спостереження й пізнання навколишнього життя мають тоді вибірковий характер. Вони значною мірою обмежені задумом твору. Коли ж у митця вже склався задум, тоді пізнання й спостереження життя має цілком усвідомлений, продуманий, цілеспрямований характер.

Вибіркове пізнання й спостереження навколишньої дійсності, глибоке опанування матеріалу дає митцеві змогу перейти до безпосереднього втілення художнього задуму в мистецький твір. Відбувається, так би мовити, перехід від теоретичної до практичної роботи. Реалізація більш-менш сформованого й осмисленого задуму вимагає ще багатьох творчих зусиль, справжньої мистецької наполегливості. Це є поступовим шліфуванням твору, вдосконаленням його. На цьому етапі творчості митець демонструє технічні грані свого таланту, він стає майстром, який повинен добре знати своєрідну виробничу сторону творчості.

Неможливо визначити, який з етапів творчості є провідним, а який другорядним. Кожен з них — це внесок у складний процес художнього відтворення дійсності, що вимагає від митця максимальної людської та мистецької щедрості й вимогливості.

Водночас, вивчаючи чернетки митців, їхні записники, рукописи, самоаналізи, свідчення сучасників, ми переконуємося, скільки цікавого, оригінального, властивого саме цьому митцю, розкриває процес створення кожного конкретного твору.

Поштовх до творчого процесу буває різним. Для більшості митців властиві пошуки так званого «вихідного моменту», якогось конкретного збудника, що стає першою клітиною майбутнього художнього образу. Найчастіше художник досить чітко простежує перехід від загального пізнання і спостереження навколишньої дійсності до виникнення задуму твору. Процес перших кроків у роботі над твором та становлення його образної будови відбувається повністю усвідомлено. З точки зору теоретичного вивчення саме такий шлях розвитку твору дає найбільше можливостей поповнити всі ланки процесу творчості. Якщо ж теоретикові допомагає сам митець, то можна сподіватися на відновлення об'єктивної картини творчого процесу. Надзвичайно цікава в цьому відношенні постать Володимира Маяковського. Поет ніколи не претендував на роль теоретика мистецта, наголошуючи: «Я поет. Цим і цікавий». Проте сам Маяковський дав глибокий аналіз поетичної роботи як в соціально-політичному, так і в психофізіологічному аспектах. Поетові вдалося це зробити передусім тому, що він ніколи не робив секретів з власної творчості, рішуче виступав проти тверджень про «таємничість» поетичної роботи. З щедрістю високоталановитої людини Маяковський відкривав усі «секрети» народження твору, образів, поетичних асоціацій. Звертаючись до читачів, він підкреслював: «Зовсім не слід думати, що мистецтво поета, письменника — це щось оповите туманом і таємницею, і біля нього ходять якісь «жерці» мистецтва. Ні, це звичайна людська робота...»

Простежимо за створенням В. Маяковським вірша «Сергію Єсеніну». Задум написати його виник у поета не випадково, а під впливом трагічної смерті Сергія Єсеніна як відповідь на останній єсенінський вірш. Вісім рядків, що написані Єсеніним перед смертю як заповіт, до болю вразили Маяковського. Він зрозумів, що «з таким віршем можна і треба боротися віршем, і тільки віршем». З моменту виникнення конкретного задуму • весь процес спостереження над життям для Маяковського начебто сконцентрувався у вузькому колі роздумів про Єсеніна, про причини його трагедії. Маяковський пригадує свої зустрічі з поетом, намагається поновити в пам'яті ті враження й думки, що їх викликали вчинки й зовнішній вигляд Єсеніна, аналізує ідейну та художню спрямованість його поетичних віршів. Він починає досліджувати численні вірші, статті, спогади друзів, які з'явилися в пресі після смерті Єсеніна. Час роботи над віршем збігся з читанням лекцій у різних областях Росії. «Близько трьох місяців в день, у день повертався до теми»,— пригадує поет. Поступово Маяковський відчув ритм вірша, потім з'явилися окремі слова, які пізніше вилилися у пристрасний, глибоко філософський та емоційно-схвильований поетичний твір.

Що ж необхідно для того, щоб почалася й успішно продовжувалася «поетична робота»? Володимир Маяковський дав на це запитання надзвичайно глибоку відповідь, яка свідчить, що він був своєрідним психологом творчості, хоч ніколи і не претендував на таку роль. Поет вбачав джерела творчості в тісному зв'язку митця з суспільством. Повинно бути завдання, яке можна вирішити насамперед поетичною формою. Розвиваючи це положення, Маяковський другим етапом творчості вважав «точне знання або, вірніше, відчуття бажань вашого класу». І, нарешті, поетові потрібні матеріал, слова. Поповнення поетичного багажу відбувається постійно. Своєрідною «книжкою для нотатків» стають досвід і практика. Пам'ять та уява митця дають змогу не тільки зафіксувати «заготовку», а й пригадати події, пов'язані з її появою. Маяковський писав, що «в дев'яноста із ста випадків він знає навіть місце, де протягом його п'ятнадцятирічної творчої роботи знайшли своє відповідне оформлення ті чи інші рими, алітерації, образи і т. п. Процес створення Володимиром Маяковським вірша «Сергію Єсеніну» свідчить про те, що задум цього твору склався у поета цілком свідомо. На прикладі роботи поета над цим віршем можна простежити всі ланки творчого процесу.

Проте далеко не завжди задум твору виникає повністю усвідомлено. Аналізуючи творчість багатьох митців, ми часто-густо зустрічаємося з фактами неусвідомленого становлення задуму художнього твору. А свідомого характеру творчий процес набуває вже на етапі реалізації художнього задуму в мистецький твір. Так, С. Рахманінов писав, що в творчості йому допомагає згадка про прочитану книгу, прекрасну картину чи вірш. «Іноді,— зауважував композитор,— в думках виникає певний сюжет, який я намагаюся перетворити в звуки, не розкриваючи джерела мого натхнення... Але якщо немає нічого в середині, ніщо ззовні не допоможе... Мій твір посувається надто повільно. Буває так: я вирушаю у далеку прогулянку в село. Моє око охоплює яскраві плями світла на молодому листі після дощу, вухо ловить шепіт лісу, звук падаючих крапель. Потім я дивлюся на світлу смугу неба за обрієм, і вони приходять: багатоголосся відразу... Так із «Островом мертвих...» Він повністю зроблений у берез-ні-квітні. Коли він прийшов, з чого почався — як я можу це розказати!.. Він народився всередині, захопив мої думки і був написаний» 9.

Між задумом твору та його здійсненням лежить час творчих пошуків, велике інтелектуальне й емоційне напруження, копітка робота. Безперечно, весь процес творчості — це процес праці. Без професійної підготовки, без всебічного вивчення художньої спадщини митцеві годі й думати про творчу майстерність. Проте роль праці у творчому процесі не вичерпується лише опануванням професійних «секретів». Адже в мистецтві не може існувати межі, підійшовши до якої, художник міг би сказати, що, нарешті, він знає все і все може.

Кожен художній твір — це завжди пошук нових виражальних засобів, це завжди відкриття, перевірка й удосконалення своєї професійної майстерності, копітка робота. Роль праці в процесі творчості протягом життя митця зростає і набуває нового значення. Якщо на початку творчого життя праця — це навчання, опанування професії, то в роки творчої зрілості потрібне постійне вдосконалення й утвердження художніх досягнень. Разом з майстерністю у кожного справжнього митця зростає вимогливість до власної творчості, загострюючи почуття відповідальності перед самим собою, своєю добою, перед народом. Прикладом може служити ставлення до власної творчості видатного українського письменника М. Коцюбинського. За три роки до смерті він, вже визнаний та широковідомий, з болем говорив, що кращі його твори ще не написані, що треба ще багато і напружено працювати: «Стільки років працювати та не створити нічого порядного, нічого, що задовольняло б тебе, відповідало б твоїм художнім запитам і смаку — адже це жахливо, в цьому справжня драма. Якби не якась невідома сила, що завжди штовхає тебе вперед, завжди наказує: пиши! — я кинув би перо й шукав би іншої можливості застосувати свої сили» .

Така оцінка далека від об'єктивного значення літературної спадщини М. Коцюбинського. Проте вона є блискучим доказом усвідомленої вимогливості письменника до себе, до своєї праці.

Великі майстри мистецтв усіх часів вражають нас і вмінням трудитися, і розумінням того, що творчість,— це складна, напружена, копітка праця. Своє життя відомий японський художник Хокусаї визначив як вісімдесят років наполегливої праці; співвітчизники Моцарта вважають, що для того, аби тільки механічно переписати всі твори композитора, людині треба працювати тридцять п'ять років по вісім годин щодня. А сам Моцарт, як відомо, не дожив навіть до тридцяти шести років. Літературознавці підкреслювали, що «Людська комедія» видатного французького письменника Оноре де Бальзака налічує понад дві тисячі дійових осіб, кожну з яких піднято на рівень цікавого художнього образу, кожну індивідуалізовано.

Тим часом значення праці у творчості художника не слід зводити до поверхневого захоплення кількісним підрахунком зусиль, що були витрачені на створення того чи іншого мистецького твору. Справа в тому, що чисто поверхове захоплення кількістю років, які шшли на створення певного шедевра, або механічне підрахування кількості етюдів картин чи варіантів книги, що залишив у своїх архівах митець, не розкриває всієї складності й усіх суперечностей процесу творчості. Ці підрахунки ие

Бажанов Н. Рахманинов. М., 1962. С 271.

10 Листи Коцюбинського до Аплаксіної. К-, 1938. С. 304.

стають переконливим аргументом при з'ясуванні ролі й значення напруженої роботи у творчості митця. Складність аналізу ролі праці полягає в тому, що, відстоюючи нашу тезу, водночас можна погодитися й з протилежним твердженням. Так, відомий грецький теоретик естетики Костас Варналіс " вважає, що «не тривала та наполеглива праця» є гарантією великого творіння. Адже якщо «Фаусту» було віддано двадцять років життя, то «Гамлету» — лише місяць. К. Варналіс справедливо заявляє, що у мистецтві нас найбільш цікавить «не тип творчої уяви, не ритм роботи», а лише результат. Проте, як це не дивно на перший погляд, такі твердження не відкидають, а утверджують значення творчої роботи. Адже мова йде про якісну сторону зусиль митця, яка характеризує творчу працю.

В залежності від індивідуальних особливостей митець може працювати з більшим чи меншим емоційним та інтелектуальним навантаженням. Швидкість здійснення художнього задуму завжди пов'язана із знанням матеріалу, який лежить в основі твору, з силою захоплення митця цим матеріалом. Все це може прискорити процес творчості. Але при часовому ущільненні творчого процесу підвищується інтенсивність роботи над твором. Тим часом зауважимо, що вміння швидко створювати справжні художні шедеври властиве, як правило, лише митцям, які досконало володіли «секретами» художньої майстерності.

Процес роботи над мистецьким твором складний і відповідальний. Він вимагає від митця глибоко усвідомленої поваги до людини, в ім'я якої створюються художні твори. Тому кожний справжній митець, за словами В. Маяковського, не дозволить собі «безсовісної хвацької халтури». Така ж повага повинна бути у тих, хто сприймає твір, до митця, який його створив. Адже остаточна завершеність художнього задуму — це відгук на твір, ставлення до нього, оцінка творчих зусиль митця.



 

Created/Updated: 25.05.2018

';