Главная Прочие дисциплины Естетика - Левчук Л. Т.

Естетика - Левчук Л. Т.

Розділ VII.МИСТЕЦТВО В СТРУКТУРІ ЛЮДСЬКОЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. СПОСІБ БУТТЯ МИСТЕЦТВА

У попередніх розділах розглянуто мистецтво, визначальною властивістю якого є самоствердження змістовної цілісності і форми, художньо-образне вираження реальних передумов і цілеспрямованої діяльності митця. Мистецтво — складна, естетично перетворена знакова система. Якщо в цьому разі акцент було зроблено на зв'язку твору мистецтва з його дохудожньою предметною основою, на синтезі умовного і безумовного, піднятті одиничного до загального в мистецтві, що й визначає особливості його онтологізму, то наступне завдання полягатиме у пізнанні, яким чином відбувається реалізація мистецтвом своїх потенційних можливостей, зумовлених багатогалузевою життєдіяльністю людини. Зрозуміло, що кінцева мета художньо-продуктивного акту, яким завершується народження образу і твору мистецтва — це лише початок його саморуху в культурі і людському життєтворенні.

Необхідно попередньо зауважити, що звязок мистецтва з усією ансамблевістю і структурою людської життєдіяльності не поступається своєю складністю і багаторівневим співвіднесенням внутрішній глибинності самої будови і структури твору. У відношенні зі світом як світом людини мистецтво стає аналогом його. Лише за своєю предметно-знаковою онтологією воно залишається, як і будь-яка інша річ. завершеним і замкнутим у собі. В реальному ж своєму процесі самовияву мистецтво включається у найрізноманітніші стихії своєю присутністю в ЛЮДСЬКІЙ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ.

Важко назвати ту сферу суспільного чи індивідуального життя людини, до якої прямо або опосередковано не причетним було б мистецтво. Універсалізм зумовлює і спосіб буття його, починаючи з того, що воно залишається в самій же людині, існує в ній не лише як риса таланту, а й як живе сприйняття буття його. В австрійського письменника Роберта Музіля є з цього приводу вислів: «Що залишається від мистецтва? Ми залишаємося».

Що ж до глобального, найширшого розуміння мистецтва, то необхідно констатувати, що воно з незаперечною очевидністю включене у загальний історичний процес людської діяльності — працю, виробництво, соціальні відносини, духовну сферу, від яких значною мірою залежить і на які водночас впливає. Характерною рисою взаємозв'язку мистецтва і всієї діяльної сфери є невідступна змінюваність загальної картини художнього життя в залежності від тих чи інших історичних фаз розвитку суспільства. Зміна світогляду, стилю мислення, діяльності у пізнанні змінює тип художнього мислення й естетичних світовідношень. Хоч мистецтво і володіє власним способом реагування на всі зміни, що відбуваються в суспільних і природних структурах, а також у психології світосприймання, проте воно не може бути настільки відокремленим від загальних змін, революційних перетворень в реальному житті, щоб повністю претендувати на власну саморухомість. Мистецтво історичне як у своєму виникненні, становленні, так і відповідності до певних цивіліза-ційних ситуацій.

Твори мистецтва, передбачена в них змістовна і зовнішньо-чуттєва структура починають жити своїм справжнім, повнокровним життям, коли вступають у діяльну взаємодію з часом, історією, суспільними і особистими інтересами людини. Потенційна духовна цінність мистецтва набуває чинності разом з включенням його в культурно-історичний контекст і простір. Отже, спосіб буття мистецтва не обмежується його фактичною присутністю, вираженою у тій чи іншій матеріально-знаковій формі. Мистецтво — процес повного розгортання його функцій в різнобічних зв'язках і взаємозумовленості, єдності з життєдіяльними суспільними структурами. Будучи породженим відповідними типами людської життєдіяльності, мистецтво водночас стає її продовженням і чинником. А як інструмент і спосіб вираження людського духу воно за самим своїм покликанням не може лишатися осторонь від усіх радостей і турбот життя, драматизму його суперечностей. Впливаючи на дійсність своїм втручанням у повсякдення, мистецтво не ізолюється, а саме стає залежним від незворотних змін, соціальних пристрастей і рухів.

У діяльному способі буття, складній своїй консистенції вираження людського духу мистецтво підвладне постійним змінам і водночас зберігає свою константність. Мається на увазі тут не окремий якийсь твір, його змістовна і структурна константа, про що йшлося у попередніх розділах, а унікальна властивість мистецтва оновлювати себе й актуалізуватися в кожному наступному історичному середовищі і разом з тим переносити духовні цінності з віддаленого минулого у поточний час, співіснувати з новими художніми здобутками і потребами суспільства. Цю особливість, тобто можливість історичних перенесень позачасового буття мистецтва у порівнянні з усіма іншими проявами життя і культури, дехто з мистецтвознавців називає парадоксальною '. Однак парадоксальність це чи вічність нетлінних духовних цінностей? Адже міняється життя і навіть сама природа, змінюються форми праці і буття, міняються покоління і риси цивілізації, а мистецтво приходить з минулого у своїй первозданності і відкриттями граней і знову, як і раніше, а можливо ще з більшою силою активізується в естетичній свідомості і життєтво-

1 Див: Раппопорт С. Х. Художественная культура и художественная жизнь//Искусство в системе культуры. Л., 1987. С. 111.

ренні. Зрівнятися у цьому з мистецтвом не може ніщо, за винятком, хіба що, слова, здатного акумулювати в собі і пронести в пам'яті як засіб інтелекту і спілкування увесь досвід людства. Отже, мистецтво в усіх його іпостатних виявах — це також слово, семантика і мова, що репрезентують правічні та нові цінності у збереженні моральних і творчих прагнень загальнолюдського в людині.

Римський поет Проперцій, який жив у другій половині століття до н. є., в одній із своїх «Елегій», згадуючи про могутню силу співця Орфея, говорить у поетичному натхненні про вбогу власну оселю і що немає в ній «ні сволоків костяних, ні золочених склепів», немає й інших пишнот. Проте Музи, каже поет, «не тікають од мене». Він прославляє красу своєї судженої: «Кожна-бо пісня моя пам'ятник вроді твоїй!» І цей пам'ятник, сподівається автор вірша, буде вічним:

Бо ж піраміди царів, що до зір досягають високих, Зевса Елейського храм — наслідування небес — І незрівнянна краса намогильного дому Мавзола Мають зазнать на собі смерті суворий закон. Дощ та з'їдливий огонь підточать їх славу всесвітню; Роки ударять на них — порохом стануть вони, Але не згине во-вік та слава, що геній придбає, Подвигів духа во-вік сяє нетлінна краса 2. Майже в унісон звучить строфа і справді безсмертної поеми Фірдоусі «Шахнаме» про те, що колись розсиплять-ся стіни розписаних палаців від пекучих променів і дощових злив, але «Замок з пісень», зведений поетом, не порушать ні вихори, ні громовиці, ні спека. Мистецтво перемагає і час, і все минуще в житті, тому що воно є мрія, ідеал, воно — свобода. Устами Антоніо, одного з персонажів драми Лесі Українки «У пущі», мовиться про вічну боротьбу життя і мрії, їх незгоду між собою. «А в скутку боротьби — життя минає, а мрія зостається. Се ж то й значить: «Pereat mundus, fiat ars» («Життя минає — мистецтво живе») 3.

Життя минає у своїй змінюваності і тим воно залишається неперервною реальністю буття. Як символ мрії і віри, мистецтво й справді має цю дивовижну властивість утримувати в собі незнищенну цінність, її неминущість. Звичайно, у тому лише разі, якщо його конкретний твір вартий того. Але тут є ще інша принципова обставина —

2 Див/. Зеров М. К- Антологія римської поезії. К-, 1990. С- 38^39.

3 Українка Леся. Твори: В 4 т. К-, 1982. Т. 2. С 520.

непорушність моральних і духовних підвалин, на яких піднімалось людство, зростало його уявлення про істинність естетичних і художніх критеріїв, за якими могло б оцінюватися мистецтво в цілому і кожен мистецький твір зокрема. Безсмертні фольклорні витвори, що втамовують духовну спрагу, класичні зразки давнього мистецтва уживались в органічній цілісності культури з новими художніми здобутками часу. Однак ця ідилічна картина міняється, як тільки ми ширше глянемо на повноту того, що відбувається в середині досить складної і суперечливої системи, якою є історичне життя і діяльне буття мистецтва. У межах можливого зупинимося хоча б на кількох моментах. Це своєрідна антитеза до сказаного раніше про гармонійність мистецтва минулого і сучасності.

Не завжди від вітрів і дощів, палючого сонця, як говорили великі поети, маючи на увазі, очевидно, більш віддалений час, руйнувалися величні памятники античного мистецтва, середньовічної культури, а від варварських навал, війн, міжусобиць. Саме таким чином вшент знищено Десятинну церкву у Києві, про яку М. Реріх говорив як про предтечу мистецьких і духовних починань слов'янських народів. Мрія і духовність тут виявились безсилими. Але внутрішнє заперечення за своїм єством є також специфічною ознакою мистецтва. У цьому своєрідному відреченні — джерело його прогресу. Боротьба між тим, що є, і тим, що народжується, утвердження нових традицій — ця притаманна мистецтву властивість завжди була з ним. Наприкінці XIII ст. з'явився навіть термін «ars nova» —нове мистецтво. Саме з такою програмною назвою було видано книгу з теорії музики французького композитора Філіппо де Вітрі. З безпрецедентною сміливістю в ній викладено думки про те, що мистецтво, як воно бачиться новим його творцям й ідеологам, повинне позбутися багатьох догматичних канонів і заборон. Якого розголосу й поширення набували ідеї оновлення мистецтва в його більш світській широті, народності і поліфонічності гармонії та яка безкомпромісна полеміка велася з цього приводу, видно з невдовзі виданої (1322 р.) спеціальної булли папи Римського. «Деякі послідовники нової школи,— обурено говориться в буллі,— звертають всю увагу на дотримання часових співвідношень і виконання нових нот, надаючи перевагу вигадуванням нового, а не співанню старого». Далі у цьому документі говориться, що півчі розсікають пісноспів гокетами, прикрашають їх дискантами, у другому і третьому голосах нав'язують простонародні наспіви, заплутують численністю своїх нот «скромні і помірні рухи мелодії грегоріанського хоралу... Півчі завжди в русі, а не в спокої, вони оп'яняють слух, потрібне нам благочестя тоне і посилюється шкідлива розпуста» 4.

Як виявляється, «аре нова» — це не тільки зміна в напрямі подальшого розвитку мистецтва, ознаменування поступу якоїсь визначеної епохи. Це також і сутність буття мистецтва. Адже відомо, що останнє завжди неповторне неповторністю свого творця. Якщо немає в ньому нового, ще до того не існуючого в освітленні художнім променем будь-якого явища, значущого для людства, то й дане творіння лише за аналогією чи інерційністю можна віднести до художніх доробок. Але ж це просто нонсенс. Саме мистецтво у своїй наступній появі — новина. Звичайно, є певні школи, стильові або часові спільності. Італійський теоретик мистецтва Джузеппе Мацціні вважав, що усіх поетів можна розділити на тих, хто підсумовує свій час, і тих, хто зустрічає новий, співаючи, як він висловився, «колискову або заупокійну пісню». Якщо погодитися з цими досить умовними відмінностями, то навіть і тоді в кожному випадку має бути щось нове, яскраве своєю неповторністю, бо, за тією ж логікою Д. Мацціні, саме такі могутні у мистецтві постаті (він був їхнім сучасником), як Байрон і Гете, підбили підсумок5.

На порозі нової доби народжуються і нові фарби світосприймання, нові інтонації поетичного голосу і думки, нові драми перехідності і змін, що неодмінно проходять через долі і психологію особистостей. Властивість мистецтва залишатись у новому світобаченні не порушується від того, звернений його погляд до історії минулого, чи воно дістає футуристичне спрямування. Майбутнє прозоріше бачиться через пройдені суспільством віки, до того ж осмислюється щоразу своєрідно. То ж не дивно, що вся історія художнього самовідображення й естетичної самосвідомості — незмінне освоєння та утвердження нового, що не вкладається в існуючий стандарт.

Якщо так гармонійно вживаються в одній і тій же епосі класичне та нове мистецтво, то для цього є вагомі підстави. Загадковість і водночас розгадка такого фено-

4 Музикальная эстетика западно-европейского Средневековья и Возрождения / Сост. текстов и общая вступ, ст. В. П. Шестакова.

М., 1966. С. 60—61.

5 Див.-. Маццини Джузеппе. Эстетика и критика. М., 1976. С. 340.

мена полягає в тому, що приходять в мистецтво художні генії, які здатні охопити суттєве не лише для окремих миттєвостей історії, а й для дальніх перспектив як у засобі художньої довершеності, так і у неперехідних цінностях людського духу.

Поряд з усвідомленням необхідності нового в мистецтві, а також відчуттям потреби життєдіяння в ньому завжди і нерозривно було присутнє поняття сумніву. Отже, нове утверджувало себе в мистецтві через критичність і скептицизм. Якщо зняти крайнощі заперечення та недовіри до того, що, можливо, ще так недавно користувалось авторитетом всезагального визнання і поклоніння, і якщо поставитися з розумінням соціальної психології до сприймання й інших речей, а не тільки мистецтва, то за основним змістом естетичного скептицизму багато чого залишиться евристично виправданим. Відносити це явище на рахунок кризи надто однобічно. Справді, з часу виникнення в еліністичній філософії напряму, започаткованого Пірроном з Еліди (бл. 360—270 pp. до н. є.), напряму, який сповідував повне неприйняття мистецтва як такого, що «проти риторів», «проти музикантів» тощо, скептицизм проявляв себе з найнесподіванішого боку. Він не лише сприяв руйнуванню здавалося б недоторканного, а й відкривав за собою простір для оновлення та самокритичного до себе ставлення і самої ж культури. Франсуа Ларошфуко у знаменитих «Максимах» (1665 р.) і Мішель Мон-тень в «Дослідах» (1588 р.) та інших творах блискуче розвинули стиль скептицизму в дотепності, афористичності суджень і гумору.

Наступні століття були сповнені неприйняттям традицій перед судом розуму, просвітницьких максималістичних тверджень. Ж.-Ж- Руссо повністю заперечив спроможність на гуманістичні поривання саме того мистецтва, свідком якого був сам. Духом різких оцінок про стан справ у мистецтві пройняті статті і записи Л. Толстого. Звичайно, не всі ці нюанси слід зводити до поняття скептицизму, оскільки нерідко мала місце відверта й безкомпромісна світоглядна боротьба. Але за своїми су-тнісними властивостями елемент скептичності мав місце, коли саме під негативним кутом зору піддавався будь-якій переоцінці художній досвід і вартісний рівень попередніх часів. Тут потрібне розуміння логіки мотивів естетичних незгод. Ідея непотрібності, що йшла ще від скептиків елінізму, час від часу ставала предметом обговорення. Кожна епоха, приносячи з собою зміну світоглядних орієнтирів, естетичних ідей та способів життєдіяльності, торує шлях новому художньому мисленню і сприйманню мистецтва. Зрозуміло, що в цьому процесі бере участь все суспільство, тобто кожна його особа зокрема, але саме в тому річищі, в якому викристалізувалась загальна суспільно оформлена тенденція. Піднесення і занепади — справа історії, а не окремих вольових зусиль.

Про «зникнення мистецтва» як наслідку загальної еволюції культури або ж його вичерпаності чи невиправ-даності серед потужних сил інтелекту і техніки в нинішньому столітті було висловлено чимало міркувань (О. Шпенглер, В. Обюртен, С. Вайль та ін.). Як перекладач і автор передмови до книги В. Обюртена «Мистецтво вмирає», не погоджуючись з її основним пафосом, Лесь Курбас висловив міркування, які найбільше виражають загальну тогочасну тональність щодо розуміння буття і подальшої долі мистецтва, відмови від старого, а не від мистецтва взагалі. Проте звертає на себе увагу психологія всезаперечності, зміни, знецінення. І справа тут не в чийомусь винятковому радикалізмі стосовно старого, а в унікальному зміщенні уявлень. Утопічно випродукувана фантазія стала практичним інструментом дії, доведеної до вищої напруги протиставлення старих цінностей і нового в мистецтві. Варварство щодо старих пам'яток культури, передусім культових споруд, чинилося на очах людей і освячувалося обіцянкою ще небаченого прогресу. Саме таким є контекст незгоди Леся Курбаса з тим, що мистецтво «вмирає». Для нас, писав він у згадуваній передмові, хто відчув усю трагедію переломної години в мистецькій свідомості і сприйманні людства, для нас, хто встиг вжитися «в переломи ліній Делоне, вслухатися в дивний геній Чюрльоніса, дати себе пірвати вихорам Скрябіна, відчути трагічні удари молота Маяковського,— для нас вже ясно, що поминки мистецтву рішуче не впору». Потрібно знайти себе в оновленні і відреченні від старого, «що вже почало нам ставати чужим...». «Ми стоїмо напередодні повстання такого високого і живого мистецтва, якому по силі рівного ще не було» 6.

Спостерігаючи процеси у сучасному йому мистецтві, М. Бердяев відзначав «найглибші потрясіння в тисячолітніх його основах». Аналізуючи роман А. Белого «Петербург», видатний мислитель визначив мистецтво цього автора як «його власне буття, його хаос, його вихоревий

Курбас Л. С Березіль: Із творчої спадщини. К-, 1988. С. 341.

рух, його космічне відчуття. І це є новим і незвичним у ньому» 7.

Далі слід наголосити на формах зв'язку історичної творчо-змінюваної життєдіяльності і мистецтва. їх, найбільш рельєфно окреслених, дві — пряма і опосередкована. Причому, як за змістом і характером зв'язку, так і за функціонуючим взаємовпливом. До прямого втручання в безпосередній життєвий процес мистецтво освоїло специфічні механізми певної єдності, органічності в продуктивно-предметній життєдіяльності, а також у суспільних і людських відносинах. Воно й справді набуває реальної форми життєдіяльності, коли всіма своїми доступними засобами виражає оптимізацію життя. Це стосується не лише ужиткового мистецтва й архітектури, а й слова, образотворчого мистецтва, музики, театру, які здатні включитися в життєдіяльність практичною своєю стороною.

Що ж до опосередкованої участі мистецтва в життєдіяльності, то тут відзначимо, що з його допомогою формується ідеал, розвиваються творчі здібності людини, пізнається світ. Воно активно сприяє взаєморозумінню між народами, становить, так би мовити, золотий фонд духовності.

Якщо не завжди, то принаймні в екстремальних ситуаціях буття мистецтво є викликом. Воно не терпить суєти, корисливості, тиску на талант. Гостро й метафорично прозвучала свого часу думка Ф. Шіллера в його знаменитих «Листах про естетичне виховання»: «Духовна заслуга мистецтва перестала бути вагома і, не маючи найменшої підтримки, воно щезає із галасливого ринку століття» 8. Певною мірою це не просто констатація, а попередження на майбутнє. Адже ще не раз по тому висловлювалися перестороги про те, що мистецтво потрапляє в найнеспри-ятливіші умови меркантильності, втрачає щирість і само-визначеність духу. Про це під різними кутами зору писали Ж.-Ж. Русо, І. Кант, Ж. Сент-Бев, К- Маркс, У. Морріс, А. Луначарський, М. Бердяев та ін. Тут і суворий економічний детермінізм, і техніка, що полонить людську уяву й особистість творця, тут і відчуження, втрата безпосередності взаємин з природою і навіть мораллю та олюдненіс-тю освяченого віковими традиціями сенсу життя. Але на безвідворотний виклик епохи й цивілізації мистецтво вод-

7 Бердяев Н. А. Кризис искусства. М., 1989. С. 46.

8 Шіллер Фрідріх. Естетика. К., 1974. С 117.

ночас робить рішучий, нерідко шокуючий виклик. У «квітах зла» як естетизації потворного був виклик Ш. Бодлера. Іронія в естетиці романтизму — це також виклик, який не залишає мистецтво упродовж всього наступного часу. В широкому розумінні мистецтва поза сферою людської життєдіяльності не існує. Тією чи іншою стороною воно включене в історичний рух. Залишаючись паралельністю і часткою буття, акомулятивністю культури, мистецтво на кожному новому колообігу соціальної спіралі, в який включені також в усіх своїх спектрах людські інтереси, по-своєму реалізує закладені в ньому потенційні можливості свого буття.