Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

18.3. АНТРОПОЛОГІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Розуміння місця і ролі людини в сучасному світі постмодернізм формує не тільки в контексті наукової революції і внутрішньої форми культури. Постмодерністська антропологія є самосвідомістю сучасної цивілізації. її реалією став людський індивід у своєрідності його свавільного емоційного «Я». У постмодерні будь-яка спільність, не виправдана внутрішньо таким (свавільним) індивідом, будь-яка колективна норма і правило виступають щодо нього як насилля, репресія, від яких він повинен звільнитися.

На філософському рівні такими репресивними силами визнаються логіка і раціональність. Самовідчуття індивіда, невловні стани, культура повсякденності - предмети постійної уваги постмодерну. З огляду на це у людині цікавим є тільки неповторно індивідуальне, нездійснене, неоформлене, більш людське, ніж структура. «Немає нічого більш антилюдського, ніж пряма лінія». «Забудьте все, чого вас учили, - починайте з мрії».

Людина - це «культ безпосереднього», «чарівність тривіального» - такі заклики постмодерністів стосовно розуміння людини і людського буття.

Постмодернізм руйнує антропологічну доктрину модерну - великого часу визволення людства, зосереджуючи увагу на «профанному гуманізмі», на самовдоволеності розуму, на розкладі цілісної людини релігійних епох Але з часом виявилася й друга ідея -недостатності розкладу первісної цілісності людини. К. Маркс усупереч тезі про всебічний розвиток і визволення індивіда звів його до економічної природи. Надлюдина Ф. Ніцше елімінує трансценденцію (таїну), заміняючи її могутністю і волею. В постмодернізмі ця ідея знаходить вираження в заміні інтерпретацією (деконструкцією) реальної людини у світі 3 огляду на це свобода постмодерністської людини - це свобода комунікації, дискурсу, тексту, інтерпретації, до цього приводить принциповий ціннісний плюралізм.

Створення інтегральної антропологічної картини, до чого завжди прагнула філософія, є питанням збереження основи розуміння світу й адекватної відповіді людини на виклики світу. Постмодернізм відмовляється від цього завдання, оскільки не може зібрати докупи «вислизаючий» світ, скріпити його смисловим стрижнем і цілісною системою цінностей.

«Усім тим, хто ще хоче говорити про людину, хто ще ставить питання про те, що таке людина за своєю суттю, всім тим, хто не згодний на формалізацію без антропологізації, на міфологізацію без містифікації, хто взагалі не бажає думати без думки про те, що думає тільки людина, - усім цим безглуздим і дурним формам рефлексії можна протиставити лише філософічний сміх, тобто, інакше кажучи, безмовний сміх».

М. Фуко

Акцентуючи активне зростання претензій до життя, постмодернізм заперечує універсалізм у людині. Розвінчати добро - мета постмодерністської етики; це процес розмивання реальних людських відношень. Дерріда, наприклад, вважає, що людина не може діяти безкорисливо. Дар, подарунок, служіння, любов -«фальшиві монети», оскільки той, кому дарують, має почуття вдячності до того, хто дарує, який у свою чергу дістає задоволення від дарування. Виходить, що подарунка в чистому вигляді не існує: «сутність подарунка анулює подарунок».

У постмодернізмі людина нескінченно плюральна (множинна); відсутність єдиної системи цінностей веде до такої множини позицій, яка не здатна стати єдністю. Несубстанційна, «густа» людина має тільки один вектор - гру і рух образів, які перетворюють її на подібність симулякра. Антропологічний тип, на який орієнтовано постмодернізм, - це космополіт, вільний від догматів будь-яких традицій і норм, який чудово розуміє їх умовність. Це абсолютно щирий стосовно своїх природних інстинктів «шизоїд» (Дельоз), котрий цінує насамперед споживання. Це інтелектуал, який має правила будь-якої мовної гри і так само легко звільняється від них. «Ніколи людина не була, здавалося б, такою розплавленою і плинною - і ніколи не була вона водночас такою ж замкненою в своїй самості, такою «холодною» серцем» (В. Іванов). В підсумку це поєднувало б у собі готовність до відречення від старого і разом з тим втому, байдужість.

Вістря своєї критики постмодерністи спрямовують проти свідомості, оскільки філософія свідомості репрезентує її як особливий феномен внутрішнього світу суб'єкта. Відмова від «внутрішнього» - головне у філософії свідомості постмодернізму. Тим самим базова установка філософії -свідомість - змінюється на «віру в свідомість», а сутність людини - на лінгвістичну поведінку організмів, яким приписується свідомість. У традиції Декарта, Брентано, Гуссерля свідомість містить «Я», котре як самість спостерігає і сортує потік ментальних образів (які проходять перед нею), перетворюючи їх на усвідомлені образи. Головне в цій традиції -уявлення про безпосередню даність свідомості тому, що усвідомлюється, та внутрішньої достовірності свідомості.

«Мова можлива тільки тому, що кожний, хто говорить, є суб'єктом, який вказує на самого себе як на «Я» в своїй промові. Через це «Я» конституює іншу особу, яка, будучи абсолютно зовнішньою щодо мого «Я», стає моїм ехом, якому я кажу «Ти».

Е. Бенвеніст

У постмодернізмі існує інший підхід до свідомості: він будується за допомогою комп'ютерних аналогій. Картина свідомості в цьому разі постає у вигляді інтегрованої системи психологічних станів індивіда, кожний елемент якої співвідноситься з іншими елементами, а введення нової інформації - з інформацією, одержаною в минулому. В результаті «за дужки» виводяться онтологічні проблеми, які належать до природи свідомості і природи самості - «Я». Приймається методологічна передумова, що людина - це деперсоналізований індивід (зомбі), «обернений» шизофренік, а сама шизофренія оголошується «творчою нормою» суспільного життя людей. Мова йде про шизофренію як різновид деконструктивізму в антропології. Такий хід думки деконструює не тільки свідомість, але й структури несвідомого. Тим самим природа людини остаточно релятивізується.