Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

14.2. ФОРМИ ПРОЯВУ СУТНОСТІ ЛЮДИНИ

«Ніколи ще в історії людина не ставала такою проблематичною для самої себе, як сьогодні», - констатував М. Шелер. Виник ряд питань: існує світ для людини чи людина для світу? Чи виявляє людство себе знаряддям гармонії при дисгармонії? Розумна чи нерозумна людина з моменту свого виникнення? У чому джерела, передумови, критерії розумної людини?

Отже, у центрі розгляду філософської антропології перебувають проблеми раціонального та ірраціонального в людині, внутрішні підвалини її існування, гарантії виживання, доля гуманістичних цінностей. Ці теми поглинаються більш об'ємними філософськими проблемами: що є людина і яке її вище призначення. Сутність нашої епохи полягає у

«Жодний напрямок дослідження, жодна окрема істина не повинна ізолюватися і абсолютизуватися. Тільки в цій вищій самосвідомості, котра сама стає гілкою нескінченного завдання, філософія може виконати свою функцію правильної орієнтації самої себе, а тим самим справжнього людства».

Е. Гуссерль

фронтальному переході від буття в часі до буття як часу. Цей перехід здійснюється в ряді фундаментальних зрушень.

• Від природного до культурно-духовного. Ідеї про майбутнє об'єднання людини з природою в певну всекосмічну єдність розробляли Й. Гердер, Ж. Бюффон, П. Тейяр де Шарден та іа Але їхні концепції здебільшого ґрунтувалися на здогадах, невиразних передбаченнях і були неглибокими.

Об'єктивні умови інтеграції людини з природою - це необхідність задоволення життєвих потреб людства. Вона здійснюється як неперервна активізація та збільшення практичної діяльності і поступово перетворюється на планетарну силу. Результати практичної активності людини фактично стають інструментом перетворення біосфери на ноосферу та подальшої еволюції останньої.

Глобалізація людської практично-перетворювальної діяльності та викликана цим гуманізація природи обумовлює формування нового типу реальності, яка характеризується єдністю об'єктивного і суб'єктивного, природного і штучного, природного і соціально-історичного. Процеси зміни природи людиною і власне природні процеси зливаються в один процес - соціоприродний. Зникає несоціалізована попередньою людською історією природа, виникає «істинна антропологічна природа», яка є передумовою і підсумком творчої родової діяльності.

• Від героїчного до буденного. Наш час - це час раціональних розрахунків, знеособлених технологій, маніпуляцій суспільною свідомістю, силових впливів - час створюваних подій. У сформованих стереотипах масової свідомості повністю девальвувалося «героїчне». Головними ідеалами життя стають не героїчні (високоемоційні) ідеали, а буденні стандарти наближення до себе буття «Я». Час героїв закінчився, настав час людей. З'явилося розуміння неможливості, нездатності до подвигу, до яскравих, нетрафаретних, незвичних вчинків. Причина цього - втрата самостійності під державним, суспільно-масовим пресом, у трансформації ідеалів

«Чим більше віддаляється від реальності, тим більше вступає у свої права свобода, а з нею неповторність індивідів та безмежна сфера дивацтва і глупоти звільненої суб'єктивності».

А. Гелен

як вищих начал в операціональні знаки і штампи. Людство прагне до стихії «доступного для мене». Йому не потрібні більше вибрані солісти, потрібен хор, в якому кожний - соліст.

Така максима життя, яка стала правилом, розглядає процес буття як повноту персонального втілення, що дає змогу рухатися

«Людина діє не утилітарним, тобто самоцілісним чином, вона пізнає світ як він є сам по собі без привнесеної мети, без думки про корисність, а заради самої суті справи».

Е. Ротхакер

від можливого до дійсного на рівні індивідуальних потреб. Тому героїзм великомучеників, борців за ідеали для буденного життя незрозумілий. «Просто людина» хоче мислити в тих категоріях, у яких живе, і не хоче жити в тих, у яких її вчать жити. З цієї причини «нерв» самосвідомості життя знаходиться у проміжку «життя -смерть». Людина живе і надіється, але в першу чергу на себе. Спасіння, спокута - у продовженні життя. Прагнення жити, а не «страх» (М. Гайдеггер), «відчай» (Л. Шестов) -базис здорового існування, для якого важливим є душевний спокій, а не очікування якоїсь несподіванки. Фундаментальним екзистенціалом виявляється передбачуваність, надійність, міцність. Існування на грані істини і ніщо, буття і небуття виключається, життя буденне, а не героїчне.

• Від принципів до прецедентів. У пошуках найкращого влаштування майбутнього немає іншого шляху, ніж опора на ідеали. Попередні епохи програмували життя на основі ідеалів. Сучасна епоха, підводячи до усвідомлення, що внаслідок діяльного наступу на природу людина виявилася «діркою в бутті» (Ж.-П. Сартр), актуалізуються реалістичні мотиви існування, фокусується увага на сьогоднішньому. Головним стають не ідеали у перспективі, а загострене почуття навколишнього.

Покликання цінностей - визначати активність, реалізовувати смислопокладання. Однак наш час - час кризи ціннісних смислів. Людина зрозуміла: колективна доля, яку пропонують цінності, та індивідуальне існування далеко не завжди поєднуються. Звідси намітилося зміщення від принципів до прецедентів (ціннісних ідеалів). Попередні приклади (прецеденти) реальності демонструють бажання жити і прагнути життя.

«Люди помирають, людство безсмертне: «немає нічого реальнішого за людство». І в той же час немає нічого більш «ідеального»: людство як істота, як справжній організм не існує зовсім. Воно не складає не тільки одного тіла, але навіть одного солідарного суспільства. Тільки окремі люди є реальні організми, але ці «реальні істоти», всі тимчасові і смертні, не володіють існуючою дійсністю ».

С. Трубецькой

• Від елітарного до масового. Поштовхом переходу від елітарного до масового були три соціальних катаклізми XX ст.: культурна, сексуальна, популістська революції. Перестали бути загадкою любов, жінка, сім'я, космос, керівництво суспільством. Закрите відкрилося, потаємне перестало було таємницею.

Культурна революція зрівняла обраних і натовп, нівелювала різницю між високим і низьким, небесним і мирським; популістська - скасувала бар'єри між народом і вождем. У цих явищах головний момент - омасов-лення, який визначає спрощення, усереднення, неминуче розмиття демаркацій продуктивного і репродуктивного, таланту і пересічності.

• Від індивідуалізму до усуспільнення. Ренесанс - це епоха гуманізму, яка проголосила ідеал різнобічної, сповненої активізму самоствердження «титанічної» особистості, що сприяло індивідуалізації людини. У новітній час ідея автономного суб'єкта перестала бути визначальною. Це видно з протилежності автономного суб'єкта і людини мас, натовпу. Сучасність виключає вибраність, горду зосередженість індивіда на своїй винятковості. Наш час - це час колективної тривоги, породженої масштабом відповідальності перед Природою, Історією, Богом, Майбутнім. Перед людством постало завдання, яке неможливо вирішити шляхом індивідуальної ініціативи, воно вимагає концентрації сил і єдності дій. Тобто потрібно відмовитися від індивідуальної ініціативи і включитися в загальний порядок щодо вирішення загальнолюдських справ - порядок колективності і товариськості.

• Від універсальності до локальності. Цінність, глибина, діяльність предметності сьогодні спирається не на відсторонені універсали - «Бог», «істина», «справедливість», а на ситуацію.

Абсолюти вичерпалися. Цінність, де вона не є інструментальною ( «ефективною», «корисною»), визначається не через докази, а через особливу життєву логіку. Істина є те, що проходить поза нашою технологізо-ваною історією, і те, що ця історія помічає. Мова йде про життєлюбство і про особливості його виявлення. Наприклад, у Ф. Достоєвського І. Карамазов розмірковує: «Жити хочеться, і я живу, хоча б усупереч логіці. Нехай я не вірю в порядок речей, але дорогі мені клейкі листочки, які розпускаються весною, дороге голубе небо, дорога людина, яку іноді й не знаєш, за що любиш...» Дефіцит дійсного (справжнього), зростання невиправданих надій на здобуття істинного буття сприяли повороту до гонитви за повнотою переживання окремого природного виявлення, повороту від універсальності до локальності і моментальності.

• Від символізму до технологізму. Кожна культура є поєднанням, симбіозом систем символів (виразів) і дії. Наприклад, античність: система символів - космос, система дії - поліс, середньовіччя: Бог - ритуал; Новий час: людина - експансія. Сучасна культура: реабілітація символічного (ціннісного) на противагу технологічному.

Сутність символу полягає в розумінні того, що ціннісне буття крихке, оскільки вищі цінності найбільші. Якщо наявному буттю відмовити в його ціннісному значенні, воно втратить сенс існування. Виникає проблема: для чого існує людина? Модель «буття у світі» (Гайдеггер) пов'язана з технологічністю і тому трагічна. Модель «буття над світом» (Бінсвангер) символічна і нереалістична. Через безперспективність цих моделей виникає екзистенціальний сумнів у раціоналістичному погляді на власну історію.

В усвідомленні духовних орієнтацій у житті важлива не професійна спеціалізація, а відчуття життя і любов до життя Мета, до якої прагне сповнене гідності соціальне життя, зводиться до гарантій «спільного блага», «особистої незалежності», «власності», «політичних прав», «громадянських свобод», «духовної культури», «творчості». Лише в такому випадку буття стає похідною від людської діяльності, є «буттям у часі», набуває сенсу.

Внутрішня антиномічність і динамічність «буття як часу» підвищує цінність історичної діяльності, відкриває нові перспективи, але разом з тим підвищує рівень відповідальності Людина повинна постійно перебувати у стані духовної активності, в бажанні жити за своєю волею, захищаючи інших.

ВИСНОВКИ

Одна з найважливіших тенденцій розвитку сучасної філософії - все більша увага до людини, до проблем її буття у світі. Загальне завдання філософії повинно полягати в тому, щоб допомогти раціонально-практичним способом поєднати людину зі світом. Необхідно зробити людину реальним представником і суб'єктом світу, а світ - дійсно людяним. Філософія на основі узагальнення досягнень, здобутих різними науковими дисциплінами, вивчає людину як суще особливого роду. Вона осмислює питання про природу буття, сутність і великі духовні ресурси людини. Поняття «людина» охоплює насамперед загальнородові риси, що відрізняють її від інших живих істот: розум, самосвідомість, моральність, свобода, усвідомлення смерті тощо. Основними ознаками людини, які виділяють її з тваринного світу, є біологічна структура і загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, праця, творчість. Поняття «індивід» визначає людину як окремого представника будь-якої соціальної спільності. Індивідуальність розкриває людину як самобутнього індивіда з його неповторною здатністю бути собою. Особистість - це цілісна індивідуальність, яка поєднує унікальні природні і соціально-культурні якості. Цивілізаційний розвиток особистості визначають мудрість, розумна діяльність, культура, свобода.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

• Чим пояснюється актуальність філософською осмислення людини в сучасну епоху?

• Яке основне програмне завдання, поставлене М. Шелером перед філософською антропологією?

• Який вибір особистості є проявом її свободи?

• Що таке «життєва позиція особистості»?

• У чому полягає відмінність філософії екзистенціалізму від філософської антропології?

• Що таке «наявне» і «потенційне» існування людини?

• Охарактеризуйте поняття «діалогізм» та його значення для філософської антропології.

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

Прочитайте і проаналізуйте наведені точки зору щодо сутності особистості.

«У найширшому значенні особистість людини складає загальна сума всього того, що вона може назвати своїм: не тільки її фізичні і душевні якості, але також її костюм, її дім, її сім'ю, дітей, предків і друзів, її репутацію і роботу, її маєток, її коней, її яхту і капітали. Все це викликає в неї аналогічні почуття. Якщо стосовно всього цього справа йде добре - вона торжествує; якщо справи прийшли в занепад - вона засмучена; зрозуміло, кожний із перерахованих нами об'єктів впливає неоднаковою мірою на стан її духу, але й всі вони здійснюють більш чи менш схожий вплив на її самопочуття... У всіх проявах особистості -фізичному, соціальному і духовному - ми проводимо різницю між безпосереднім, дійсним, з одного боку, і більш віддаленим, потенційним — з другого боку, між більш недалекоглядною і більш далекоглядною точкою зору на речі, діючи всупереч першій і на користь останньої. Заради загального стану здоров' я необхідно жертвувати хвилинним задоволенням у нинішньому: потрібно випустити з рук один долар, щоб отримати на нього сотню; потрібно розірвати дружні стосунки з відомою особою сьогодні, щоб мати більш достойне коло друзів у майбутньому; потрібно бути невігласом, людиною невишуканою, позбавленою будь-якої ерудиції, щоб справді отримати спасіння душі...»

(Джеме У. Личность // Психология личности. Текстьі. - М., 1982. - С. 68-70).

«Центральне положення персоналізму - це існування вільних і творчих особистостей, і воно передбачає наявність у їх структурах принципу непередбачуваності, що обмежує від жорсткої систематизації. Ніщо не може бути настільки протилежним цьому принципу, як поширене сьогодні прагнення до чітко впорядкованого мислення, до суто функціональних, автоматичних дій відповідно до прийнятих рішень та інструкцій, як відмови від досліджень, повних сумніву і ризику...

Від нас чекають, що ми почнемо виклад персоналістської філософії з визначення особистості. Але визначати можна тільки зовнішні відносно людини предмети, ті, які досяжні для спостереження. Якщо виходити з цього, то особистість не є об'єкт. Особистість - це те в кожній людині, що не може розглядатися як об'єкт... «Я» виступає як особистість уже в найпростіших своїх проявах, і моє втілене існування, зовсім не відособлюючи мене, є суттєвим фактором моєї особистої рівноваги. Моє тіло не є об'єктом серед інших, нехай навіть найбільш близьких для мене об'єктів; в іншому випадку яким чином воно могло б приєднатися до мого суб'єктивного досвіду? В дійсності обидва досвіди нероздільні. «Я» існує тілесно і «Я» існує суб'єктивно - це один і той самий досвід. Я не можу мислити, не володіючи буттям, і не можу володіти буттям, не маючи тіла; за допомогою тіла я постаю перед самим собою, перед світом, перед іншими людьми; завдяки тілу я не самотній у своєму мисленні, яке в іншому випадку було б мисленням про мислення. Не даючи мені змоги бути повністю прозорим перед самим собою, тіло постійно виштовхує мене назовні, кидає у світ, залучає до боротьби...

Особистості властива неприборкана пристрасть, яка палає в ній, як божественний вогонь. Вона повстає кожного разу, коли відчує небезпеку поневолення, вступаючи в боротьбу не стільки за власне життя, скільки за свою гідність. Особистість - це вільна стійка людина. Вона може змусити себе бути дисциплінованою, але від цього не стане особистістю...»

(Мунье Э. Манифест персонализма. - М., 1999. - С. 461, 474, 497).

Яка позиція — прагматизму чи персоналізму — більш адекватно характеризує особистість, яку відстоює і культивує філософська антропологія?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Александров И. Космический феномен человека. - М., 1999.

2. Бубер М. Проблема человека. - 1С, 1998.

3. Гуревич П. Философская антропология: Учеб. пособие. - М., 1997.

4. Кассирер Э. Опыт о человеке. Избранное. - М., 1998.

5. Мунье Э. Манифест персонализма. - М., 1999.

6. Никитин Е. Феномен человеческого самоутверждения. -   СПб., 2000.

7. Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. - М., 1996.

8. Франк С. Реальность и человек. - СПб., 1997.

9. Хуземан Ф. Об образе и смысле смерти. - М., 1997.

10. Шелер М. Избранные труды. - М., 1995.