Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

9.1. «ПЕРШИЙ» ПОЗИТИВІЗМ: ФЕНОМЕНАЛІЗМ, УТИЛІТАРИЗМ, ЕВОЛЮЦІОНІЗМ

«Кожна істинно філософська проблема зводиться врешті-решт до пояснення нашого вживання слів».

Р. Хеєр

Значне місце в розробленні нової методології наукового пізнання належить позитивізму. Це поняття (від лат. positivus - позитивний) означає заклик до філософів відмовитися від метафізичних абстракцій і звернутися до позитивного знання. Він виникає в 30-40-ві рр. XIX ст. у Франції, його родоначальником вважається Огюст Конт (1798-1857 рр.), який вводить термін «позитивізм». На думку О. Конта, позитивна філософія може стати єдиною міцною основою для соціальної організації, завдяки чому закінчиться її криза Якщо до XIX ст. люди в основному боролися між собою, то внаслідок розвитку промисловості вони мають справу з природою. На зміну політикам, теологам, військовим приходять вчені та промисловці, тому настав час нового світогляду. Основний його зміст Конт вбачає у наступному

• закон трьох стадій;

• закон постійної підлеглості уявлення спостереженню;

• правильна класифікація наук.

О. Конт вважав, що він відкрив «великий основний закон» процесу розвитку мислення. Кожна галузь пізнання проходить три стадії: теологічну (вигадане), метафізичну (абстрактне), наукове пізнання.

На першій стадії людина прагне пояснити все з допомогою надприродних сил, які уподібнюються їй: богами, духами, героями тощо. Теологічна стадія характеризується пануванням фікцій, які не мають доказів. Це «католицький і феодальний режими». Майже всі людські імпульси-почуття синтезуються християнським монотеїзмом.

На другій (метафізичній) стадії люди прагнуть досягти вичерпного знання посиланням на абстрактні першосутності (ідеї Платона, форми

Арістотеля, абсолютний дух Гегеля, матерія у всіх матеріалістів). На місце дійсних законів ставляться абсолютні сутності. Позитивне значення цієї стадії полягає в переході до дійсної науки, до ідеального, позитивного знання. Метафізичний стан характеризується підвищеною увагою до сутності, до абстрактних понять, які приймаються за реальність. Це період революційних криз, період критики існуючого, період «анархії думок». Людина, захоплена абстрактною ідеєю, готова віддати життя за її втілення. В цьому випадку Конт має рацію в тому, що філософія, яка не враховує досвіду спеціальних наук, приходить до надумування неіснуючого. Ди-станційована від науки філософія неминуче виявляється ненауковою.

На третій позитивній стадії знання базується на спостережених фактах, на точній оцінці реальності. Саме тут здійснюється «позитивний синтез» різних позицій, «синтез анархії». Звідси О. Конт формулює основний висновок позитивізму: вчений повинен обмежуватися лише описом власних відчуттів. Закони, поняття, які формулюються на основі відчуттів, - лише зручний спосіб їх описання. Вони не мають ніякого відношення до об'єктивного світу, а якщо й мають, то ми ніколи не матимемо змоги це перевірити. Істинний позитивний дух, підкреслює Конт, полягає в заміні вивчення першопричин явищ вивченням їх законів або в заміні слова чому словом як. Ми здатні зрозуміти, як відбуваються явища, але не чому вони відбуваються.

• Позитивізм — це реальність розвитку філософської думки, він прагне посилити акцент на досягненнях науки, зв'язку філософії та конкретних наук. Слабкою стороною позитивізму у всіх його формах є підміна власне предмета та методу філософії конкретно-науковим предметом і методом. Починаючи з Конта позитивізм заперечує попередній розвиток філософії і прагне ототожнити філософію і науку.

До «першого» позитивізму належить також філософія Аж. С. Мілля та Г. Спенсера.

• Англійський мислитель Ажон Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) прагнув наслідувати О. Конта. Свій основний твір «Система логіки» він закінчує аналізом соціально-історичних наук. Мова йшла про здобуття

«Людина повинна братися до теоретичних досліджень, зовсім не ставлячи перед собою будь-яких практичних цілей. В іншому випадку майже ніколи не будемо в змозі знайти ту саму істину».

Д С. Мілль

нових смислів, які він вбачав у системі індуктивної логіки. Індукція передбачає одноманітність (подібність) індивідів і подій.

Індукція має справу з причинно-наслідковими зв'язками. Наслідуючи Ф. Бекона, Мілль розробляє методи дослідження причинних зв'язків. Його теорія ґрунтувалася на тому, що, ретельно проводячи спостереження, а потім зіставляючи взаємозалежність явищ, завжди можна виявити причинно-наслідкові зв'язки. Саме так встановлюються наукові закони.

На основі індуктивної логіки Мілль був готовий розглянути метод будь-якої соціально-історичної дисципліни. Скрізь, виходячи із закону причинності, необхідно пояснювати бажання мотивами, а мотиви - потребами людей у предметах. Але в моральних (гуманітарних) науках мова йде не про те, що є і буде, а про те, що повинно бути. Те, що повинно бути, неможливо встановити науково. Тому всі моральні науки є мистецтвами.

Мистецтво ставить мету, якої потрібно досягти, визначає її і передає науці. Наука приймає її, розглядає, вивчає, розбирає і відсилає знову до мистецтва. Мета встановлюється не довільно, а відповідно до певного принципу, який здобувають знову ж таки з досвіду. Кінцева мета науки - сприяти щастю людства. Для досягнення щастя необхідно здійснювати корисні вчинки. Така вимога утилітаризму (від лат. utilitas - користь, вигода).

Індуктивний метод не дав можливості зрозуміти моральні дисципліни як науки. Це можливо лише в тому випадку, якщо гуманітарним дисциплінам надається ціннісний характер. Але цінності виробляються продуктивною уявою. Зрозуміти цю обставину емпіризмові не дано. Утилітаризм, строго кажучи, не знає цінності. Принцип найбільшого щастя можна вважати псевдоцінністю. У дослідженнях Мілля позитивістську тенденцію виражено не так яскраво, як у творчості О. Конта. Дж. Мілль, по суті, займався методологією науки, а не запереченням наукового статусу філософії.

• Англійський мислитель Г. Спенсер (1820-1903 рр.) репрезентує лінію еволюціонізму в позитивізмі. Вважаючи еволюцію всезагальним процесом у галузі світу явищ, він розуміє її як процес вільних поступових змін, головний зміст яких - перехід від невизначеної хаотичної однорідності до визначеної впорядкованої різнорідності. Еволюція, за Спенсером, обумовлюється законами збереження матерії і енергії і, врешті-решт, універсальним законом постійної кількості сили. Цей закон, укорінений в природі нашого мислення, має позадосвідне походження. Звідси ми приходимо до тієї важливої обставини, що в світі існує Непізнане, і сокровенна сутність світу не відкривається нам у сфері досвіду. Раціональним пізнанням (науковим і філософським), на основі досвіду ми осмислюємо лише прояви непізнаного. Раціональне пізнання і не повинно претендувати на його осягнення, це справа релігії. Між наукою і релігією немає суперечностей, бо завдання релігії і полягає в пізнанні недоступної для науки сутності, таїни світу. Отже, наука і релігія розглядають одне і те ж, але з різних боків.

Глобальний еволюціонізм, всезагальні закони еволюції, які розробив Спенсер, він поширює на галузь біології, психології, соціології, етики. Це привело його до біологізації останніх трьох дисциплін. Найважливіший принцип його соціології - уподібнення суспільства організмові (органіцизм). Індивіди - немовби клітини або фізіологічні одиниці. В суспільстві існують три системи «органів»: підтримувальна система, яка забезпечує виробництво необхідних продуктів; розподільча система, котра забезпечує зв'язок частин соціального організму на основі розподілу праці; регулятивна система (держава), що забезпечує підкорення частин цілому. Подібно до організму, суспільство росте, а не будується. Тому Спенсер виступав принциповим противником будь-яких реформ.

• «Перший» позитивізм виокремив зовсім інший тип взаємовідношень між філософією і наукою, людиною і дійсністю. «Перші» позитивісти вважали своїм завданням систематизацію та узагальнення спеціально-наукового знання.