Главная Культурология Риторика - Гриценко Т.Б.

Риторика - Гриценко Т.Б.

Лекція 3. Історія риторики. Антична риторика

У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев’яти мистецьких муз − прекрасноголоса богиня Калліопа, донька Зевса і богині пам’яті Мнемосіни.

У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки − богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу (ornatus), і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика переконує красою і силою живої мови. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

Уже вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, уміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для цього вони рекомендували використовувати два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика).

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.

На інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції впливали такі передумови:

• змагальність ораторів;
• те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії (про це свідчить текст „Іліади” Гомера, де подано виступи царів перед воїнами). Для поширення риторики мало значення й те, що в VII−V ст. до н. е. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти;

3) демократичний устрій Давньої Греції.

Красномовство стало в Давній Греції невід’ємною ознакою політика, судді, державця.

Першим з великих ораторів Афін був Перікл . Завдяки своєму хисту красномовства йому вдалося керувати Афінами впродовж сорока років, за що він одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті.

Наступним грецьким оратором був Клеон . Якщо Перікл походив з царського роду, то Клеон за походженням − чинбар (шкірник), який не мав освіти, благопристойності та виховання. Проте, як ремісник, звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близьким, прийшов до влади як демагог на дешевому популізмі, служив натовпу.

Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, як з того періоду, коли настає усвідомлення, що красномовству можна і треба вчитися. Красномовство набуває інтелектуальної сили. Ним починають займатися філософи-софісти (вчителі майстерності). Вважають, що риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора.

Його послідовниками були Корак, Лісій і Горгій .

Корак задумав за допомогою слова схилити демос до добрих слів, але з часом залишив громадську роботу і відкрив школу, щоб учити інших того, чого сам набув у судовій практиці. У школі він підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти в промову.

Його учень Лісій (бл. 459−380 рр. до н. е.) продовжив цю ідею і створив теоретичний посібник, в якому були поради щодо побудови промови.

Лісій написав понад 400 промов, з яких збереглося кілька десятків. Як прихильник афінської демократії Лісій писав пристрасні політичні промови, викриваючи злочини олігархів проти народу й держави. Його промови були емоційними, конкретними, писаними від імені зневаженої простої людини.

У класичній давньогрецькій риториці Демосфен (384−322 рр. до н. е.) став вершинною постаттю − її символом (більшого патріота й захисника серед ораторів, як Демосфен, Давня Греція не знала). У виступах перед великою публікою він зазнав невдач. Погана дикція, нервовий тік плечей, часте дихання не подобалися слухачам. Тоді Демосфен облаштував у підземеллі кімнату для занять і щоденно вчився там акторській грі, вдосконалював дикцію, змінював голос. Усе життя підпорядковував меті стати прекрасним оратором. Заради цієї мети аналізував бесіди, зустрічі, розмови, виступи інших ораторів. Запам’ятавши чужу гарну промову, намагався розкласти в ній усі ходи міркувань, доказів і спростувань.

Демосфен почав фізично загартовуватися, тренувати дихання і голос: піднімався в гори, читаючи вірші, набравши в рот камінців, перекрикував шум моря, відпрацьовував жести й міміку. Щоб позбавитися нервового посмикування лівого плеча, підвішував над ним меч. І, нарешті, таки зробив з себе прекрасного оратора. Такі тренування привчили Демосфена завжди готуватися до промови. Він не виступав без попереднього обдумування промови, і через це над ним піджартовували. Демосфен же доводив, що істинний прихильник демократії повинен готуватися до промови, бо це знак поваги до народу, віра в силу слова. Тільки прихильники олігархії покладаються на силу рук, а не слів. Скромному і працьовитому Демосфену було соромно, якщо на світанку хтось ставав до роботи раніше за нього.

До Демосфена грецька риторика вже мала чимало технічних напрацювань. Демосфен, скориставшись частиною з них, доповнив арсенал риторичної техніки своїми засобами. Він вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою − жвавість і третьою − жвавість. Політичні промови, філіппіки Демосфена сповнені іронії, пародіювання, етичних антитез, риторичних запитань.

Членування періодів, довгі склади і ритми, евфонія кінцівок колонів робили вимову Демосфена плавною, приємною. У промовах Демосфена слово вирізнялося логічним наголосом, ключові слова ставилися на початку або в кінці періоду, вони повторювалися, створюючи риторичну фігуру анафори.

Улюбленими тропами Демосфена були метафора і гіпербола. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості.

Сократ (469−399 рр. до н. е.) залишився в історії давньогрецької просвітницької епохи як мудрець, який своїм розумом і моральною позицією вплинув і на риторику, і на софістику.

Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками політичної полеміки.

Основною ознакою еристики Сократа була іронія, прихований глум, прикидання таким, який нічого не знає, щоб на незнанні впіймати співбесідника. Іронія Сократа полягала в тому, що він дотепною системою запитань заганяв суперника у глухий кут, коли той починав сам собі заперечувати.

Для бесід Сократа головним було дотримання логічного принципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього.

Сократ запам’ятався нащадкам великим скептиком. Будучи наймудрішою людиною свого часу, він не побоявся сказати: „Я знаю, що нічого не знаю”.

Учень Сократа Платон (427−347 рр. до н. е.) продовжив ідеї свого вчителя і став відомим у риториці тим, що вимагав від неї знання об’єкта, який вона обслуговує. І це знання мало бути не легким поверховим знайомством з предметом розмови, а вмінням осягати глибинну суть предмета (визначити його рід і вид з погляду цілого і частини, проаналізувати склад і взаємозв’язки тощо).

Велике значення для історії риторики мають праці Платона про великих ораторів, його попередників і сучасників.

Платон зазначав, що риторика − найбільше для людей добро, риторика − джерело влади. Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він має бути людиною справедливою.

Риторична діяльність Арістотеля (384−322 рр. до н. е.) відрізнялася від риторики його попередників тим, що він вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши досягнення попередників, Арістотель запропонував систему вимог до поетичного твору, до ораторської (античної) прози.

Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: „Риторика” (або „Про мистецтво риторики”, що складається з трьох книг) і „Поетика”. Арістотель вважав, що коріння насолоди, яку одержуємо від оратора, не в чуттєвому задоволенні від словесної гри оратора, а в пізнавальних та інтелектуальних потребах. Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано. Арістотель вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Вирішальними у цьому ланцюжку пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.

Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:

• предмет риторики;
• позу оратора;
• очікування емоції;
• стиль промови.

У першій книзі „Риторики” розглядається предмет риторичної науки у системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті; судові.

Дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові − звинуватити або виправдати, епідейктичні − хвалять або гудять.

Особливе місце в теорії риторики Арістотеля належить моральності. „Всі оратори, як ті, що проголошують хвалу чи хулу, так і ті, що вмовляють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, не тільки намагаються довести що-небудь, а й стараються показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого”.

Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи.

Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому, продовжуючи з II ст. до н. е. виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади − консулів і сенаторів.

Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх . Його промови є зразком римського патетичного стилю.

Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак:

• інвективність;
• афористичність;
• нагромадження дієслів, метафори, антитези;
• сумлінно дібрані і згруповані факти.

Визначним риториком Стародавнього Риму був Цицерон (106−43 рр. до н. е.). Цицерон створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства. Він поєднав у своєму стилі простоту, безпосередність і пишність, інтелект і почуття, логіку і екстаз.

Цицерон любив етичні антитези: „Адже на нашій стороні бореться почуття честі, на тій − нахабство; тут − сором’язливість, там − розбещеність; тут − вірність, там − обман; тут − доблесть, там − злочин; тут − чесне ім’я, там − ганьба; тут − стриманість, там − розбещеність.

У праці „Про оратора” Цицерон створив риторичний ідеал оратора.

Практичні питання риторики та ораторський досвід праці з мовним матеріалом висвітлено в трактаті „Оратор”.

Видатним оратором був Гай Юлій Цезар (100−44 рр. до н. е.) − засновник Римської імперії, військовий полководець, політик, письменник. Його промови сягали рівня промов Цицерона, але він не надавав їм такого великого значення, як це робив Цицерон, і не зберіг їх. Увагу Цезаря більше привертали політика і державотворення.

Найвідомішим твором Цезаря є „Записки про галльську війну”.

Перехід Риму від республіки до імперії (І ст. н. е.) трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Воно повторило долю давньогрецького красномовства на межі переходу від демократії до монархії. З утратою політичних свобод занепадає політичне красномовство (пристрасне, жваве, активне, дійове), натомість процвітає урочисте, епідейктичне.

Основним методом навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов.

Марк Фабій Квінтіліан був прихильником педагогічної риторики. На думку Квінтіліана, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Про це він написав у великій праці „Ораторська освіта” (100 р. н. е.).

Квінтіліан намагався вивчити і виховати оратора як гарного, вишуканого стиліста.

Він написав 12 риторичних книг під загальною назвою „Institutio oratoria”.

У Київській державі грецька міфологія й антична риторика стали відомими в XI ст. Сучасник князя Ярослава чернець Георгій Амартол („амартол” − грішник) уклав „Хроніку” на основі грецької міфології. Відтоді грецька міфологія і риторика широко входили у культуру наших предків, зокрема в поетику, художню прозу, прикладне мистецтво.

Першим великим християнським проповідником у Київській Русі був митрополит Іларіон , який свою урочисту проповідь, виголошену у 1049 р. в храмі Святої Софії у Києві в присутності княжого роду і киян, називає „Словом про закон й благодать”. У цьому творі виявився високий духовний талант Іларіона, володіння складними фігурами візантійської риторики, пишномовство та оригінальна архітектоніка проповіді: вступ, звертання, пояснення (іудейська віра − закон, а християнська − благодать), воздання хвали Володимиру за хрещення Русі, Ярославу Мудрому − за розквіт рідної землі.

До проповідників та письменників давньоукраїнської доби належав і сам князь Володимир Мономах (1053−1125 рр.) Його „Повчання”, звернені до власних дітей і молоді, а також молитви та лист до князя Олега Святославича не втратили актуальності й нині, тому що в них сформульовані основні засади не стільки княжої, скільки народної моралі.

До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130−1182 рр.) Він є автором численних повчань, послань, молитов. Володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що у народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню українську книжну мову.

Своєю полемічною творчістю Іван Вишенський підтвердив думки Арістотеля про стиль полемічного мовлення: „Існує два види полемічного стилю: етичний (зачіпає мораль), патетичний (збуджує пристрасті)”.

Будучи все ще гомілетикою (церковною), вітчизняна риторика все більше збагачувалася соціальними мотивами і мусила шукати простіші, доступніші форми вираження змісту проповідей. Найвидатнішими проповідниками і риторами-педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський.

Інокентій Гізель − архімандрит Києво-Печерської лаври, історик, ректор колегії, автор оригінального публіцистично-проповідницького підручника для духовенства „Мир з Богом чоловіку” (1669 р.). Праця сповнена алегоріями, які, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму. Соціальне зло (несправедливий суд, знущання над беззахисними) − це гріх.

Інокентія Гізеля називають українським Арістотелем, він відзначився у багатьох галузях знань.

Інший відомий проповідник ректор Києво-Могилянської колегії Лазар Баранович написав книгу „Меч духовний є глагол Божий” (1666 р.); у якій 55 слів-проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і „Труби словес проповідних”, що містять 80 проповідей на різні свята. Самі назви книжок уже свідчать, що написані вони образно, високим стилем церковної риторики.

Учень Лазаря Барановича і також ректор Києво-Могилянської колегії, відомий український культурний діяч і письменник Іоаникій Галятовський , сам викладач риторики, розробив теорію красномовства. У 1659 р. він видав книгу проповідей „Ключ розуміння” з теоретичною частиною „Наука, албо Способ зложення казання”, яка стала відомою науковою працею далеко за межами України. І. Галятовський пропонує кожному, хто хоче „казання учинити”, обрати тему, за якою має повідати все казання, що має складатися з трьох частин: перша − ексордіум (початок); друга − нарація (оповідь); третя − конклюзія (кінець). Описавши призначення кожної частини і зв’язок між ними, автор називає основні джерела, з яких можна брати матеріал: Біблія, житія святих, праці великих проповідників, а ще історії і хроніки, книги про людей, природу, звірів − все це нотувати й амплікувати до своєї теми.

Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразилися у публіцистично-ораторській прозі талановитого українського письменника і культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського, який розробив методику складання і виголошення проповідей, визначив завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією Радивиловського, проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної і середньовічної літератур, міфології, прикрашати хитромудрими порівняннями, байками. Відомими є байки Радивиловського „Лис і Журавель”, „Рак і Раченята”, „Лис і Козел”.

Стефан Яворський , викладаючи риторику в Києво-Могилянській академії, написав підручник з риторики, „Риторична рука”, в якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п’яти її розділів (п’яти пальців „риторичної” руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського − це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам’ять і виголошення.

Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала „хліб”. Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів). В архівах збереглося 183 рукописних риторики.

Проте, незважаючи на різні назви, усі риторики цього періоду мали однотипну структуру:

а) загальна риторика, що складалася зі вступу і теоретичної риторики;

б) часткова, або прикладна, риторика.

Теоретична риторика складалася з п’яти розділів (інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція) і містила виклад основних понять і категорій риторики.

Часткова риторика викладала технологію і методику та різноманітні поради і рекомендації підготовки і виголошення промов усіх родів, видів і жанрів залежно від сфер суспільного життя, для яких ці промови призначалися. Зміст часткової риторики і її конкретний матеріал суттєво залежав від наукових поглядів, художньо-естетичних уподобань, риторичної підготовки й ораторської практики авторів. Вони могли називати (за бароковою традицією) розділи риторик назвами квітів (берізки, тюльпани, троянди), пір року (весна, літо), частин тіла („риторична” рука).

Цікавою і складною була життєва доля найвидатнішого ритора і найкращого українського оратора кінця XVII − початку XVIII ст. Феофана (Єлезара, Єлисія) Прокоповича .

Праця Феофана Прокоповича „Про риторичне мистецтво” („”De arte rhetorika) звернена до української молоді.

Риторика Феофана Прокоповича складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. Автор подав загальні вступні настанови, історію й джерела риторики; звернув увагу на підбір доказів і ампліфікацію, розташування матеріалу, мовно-стилістичне оформлення промов, трактування почуттів, метод писання історії і про листи, судовий і дорадчий роди промов, епідейктичний, або прикрашувальний рід промови, священне красномовство (гомілетику), пам’ять і виголошування.

Ф. Прокопович розширив і розвинув ідею трьох родів промов у вченні про три стилі на основі естетики класицизму і принципу логічної трихотомії: зміст промови (тема, предмет, мета, результат); експресивність (почуття, емоції, психічний стан промовця); мова (мовне вираження, засоби, форми).

Ф. Прокопович вважав, що прикрашеність промови виявляється через дві основні ознаки: ритм і достоїнство стилю.

Він описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, усі його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм оцінки їх була ефективність.