Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

4.5. ПРОБЛЕМА ВІРИ І РОЗУМУ В ПІЗНІЙ СХОЛАСТИЦІ

З кінця XIII ст. життя в Європі набуває нових рис Поряд з економічними і політичними змінами відбувається подальший розвиток схоластичної думки в інших духовних орієнтаціях Виникають нові наукові центри, зокрема Оксфордський університет. Його віддаленість від римської курії спричинює більш вільну атмосферу, в якій формуються опозиційні течії.

• Представником однієї з опозиційних течій, поширених в Оксфордському університеті, був Роджер Бекон (бл. 1214-1292 рр.), який вчився в Оксфорді, потім у Парижі, знав основи всіх наукових дисциплін: математики, медицини, права, теології, філософії. У своїх творах виступав не тільки проти томізму, але й проти принципів схоластики взагалі Ці твори своїм ідейним змістом, агресивністю проти офіційної доктрини дратували консервативних вчених, церковну ієрархію, за що Бекона було ув'язнено в монастирську в'язницю, там його утримували до самої смерті. Мислення Р. Бекона взагалі не було типовим для середньовіччя: він не визнавав авторитетів, був індивідуалістом, критикував усіх і все. Для свого часу він був дуже оригінальним мислителем, і сучасники називали його «дивовижний доктор».

Головні положення вчення Р. Бекона полягають у критиці схоластики:

- по-перше, схоласти неправильно розуміють філософію попередників (зокрема, Арістотеля);

- по-друге, недостатньо знають математику;

- по-третє, схоластичний метод передбачає насамперед необхідність спиратись на авторитети, а слід виходити з безпосереднього досвіду, тобто експерименту і спостереження, що і є дійсним джерелом знань про світ.

Для Бекона найкращим заняттям було експериментування. Він відкрив закон відображення і відбиття світла; твердив, що можна побудувати кораблі і вози, які рухатимуться власними силами; передбачив принцип магнетизму, передвістив винайдення пороху.

Р. Бекон головним джерелом пізнання вважав досвід, бо істину про Бога можна здобути не тільки розумом, але й досвідом, який може бути двох видів: зовнішній і внутрішній. Саме внутрішній досвід, маючи інтуїтивний, містичний характер, передбачає надприродну божественну силу.

У цілому значення Р. Бекона полягає в тому, що своєю діяльністю він сприяв розвиткові шляхів до розширення наукових досліджень.

• Представником Оксфордської школи був також Іоанн Дуне Скот (бл. 1266-1308 рр.) - проникливий мислитель і філософ, коротке життя якого було повністю присвячене науці. Здобув славу одного з найвизначніших філософів середньовіччя.

Як критичний мислитель Скот після аналізу першоджерел робить висновок, що повна гармонія між теологією і філософією, чого прагнув Тома Аквінський, неможлива. Філософія і теологія не протилежні в тому разі, коли теологія використовується з практичною метою. Заслугою Дунса Скота є також захист індивідуалізму як суттєвої інстанції буття. У теорії пізнання він підкреслює активне мислення всупереч пасивному, рецептивному розумінню його Аквінським

Скот вважає, що світ створено таким, яким ми його бачимо, тому що так хотіла божественна воля. Добро теж існує внаслідок бажання Бога. Людська поведінка виявляє добро тому, що Бог так хоче. Людська воля є доброю, якщо вона повністю підкоряється божественній волі На відміну від схоластів, Дуне Скот вбачає завдання філософії в дослідженні засобів рефлексії про світ, тому предметом дослідження бере форми, методи і можливості мислення про себе.

• Одним з найвидатніших представників останнього періоду схоластики був Уїльям Оккам (бл. 1285-1349 рр.), який вчився, а згодом викладав у Оксфорді. За різкий спосіб аргументації і гнучкість у полеміці його було названо «непереможним». За звинуваченням у єретизмі його відлучили від церкви, заборонили викладання, і навіть цитування його поглядів було заборонено. Різко критикував папство, оскільки папи не безгрішні і не можуть бути намісниками Христа на Землі Духовна і світська влади повинні існувати окремо, а духовна влада - обмежуватись лише церковними справами, релігійними проблемами.

Оккам - представник нового філософського підходу - антидогматичного, антиірраціоналістичного, антиреалістичного. Був послідовником номіналізму, фактично з його ім'ям пов'язується перемога номіналізму. Трактати Оккама присвячено переважно логіці, яка визначається як наука про знаки. Загальні поняття (універсали'), вважає він, є всього лише знаками, копіями одиничних реальних речей. Кожна субстанція - це лише одиночне «де» і «коли» і не існує сама по собі. В дійсності не існує жодне відношення як таке, воно завжди виступає як відношення між певними одиничними предметами, тобто певними відношеннями. Існує не «множинність», а велика кількість речей. Пізнання базується на подібності предметів і знаків, які їх позначають.

Основа нашого знання полягає в одиничному досвіді, який нічого не говорить про існування Бога. Природне ж знання Бога неможливе. Отже, теологія як наука, в основі якої немає точних доказів, непереконлива Оккам погоджувався з ідеєю Дунса Скота, за якою істинне для теолога може бути обманом для філософа.

Номіналізм Оккама практично розділяє теологію і філософію, віру і науку; обидві сторони стають самостійними. Спільним

«Існують чотири найбільші перепони на шляху досягнення істини і справжньої мудрості. А саме: приклад жалюгідного і негідного авторитету, постійність звички, думка неосвіченого натовпу і приховання власного невігластва показною мудрістю».

Р. Бекон

«Універсальне не є реальним предметом. Воно є прикладом фікцій. Фікції позбавлені предметного буття, адже в іншому випадку вони були б реальними речами, і, таким чином, довелося б оголосити химеру і кентавра дійсно існуючими предметами».

Уїльям Оккам

для них є принцип двох істин. Наука і віра, теологія і філософія розвиваються за своїми власними законами. Фактично У. Оккам займає позиції подвійної істини. Думка про те, що філософія і теологія мають (кожна) свою окрему істину, стала основою нової культури філософського мислення.

ВИСНОВКИ

Середньовічна філософія, що в цілому розвивалася в рамках теології, була покликана «раціонально» обґрунтовувати віру, сприяти зміцненню теології. Релігійно-теологічну форму мають філософські погляди та аргументація як церковних ортодоксів, так і опозиційних єретичних течій і напрямів. Разом з тим середньовіччя дало багато цінного для розвитку філософського мислення, створило грандіозні філософсько-теологічні системи, в яких знайшли своє відображення і дістали розвиток усі складові філософської теорії: онтологія, гносеологія, філософія, історія, логіка, етика, естетика. Філософія західноєвропейського середньовіччя сприймає від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (творчого, земного). Земне розглядається як символ небесного.

У середньовічній філософи статус людини порівняно з античністю дещо підвищується. Тут людина - не просто мікрокосм, зменшена копія світу, а створена Богом за власним образом і подобою привілейована істота, повелитель усього створеного до неї. Бути людиною - означає жити згідно з етичними правилами, з тими заповідями, які виклав Христос у Нагірній проповіді. Незважаючи на догматизм, філософія середньовіччя залишила колосальну інтелектуальну спадщину. За висловом Ф. Мерінга, середньовіччя - це ніч, але ніч, осяяна світлом Місяця.

ПИТАННЯ ДЛЯ  САМОКОНТРОЛЮ

• У чому полягають основні відмінності у світогляді античності та європейського середньовіччя?

• Яка роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної філософії?

• Розкрийте сутність позиції реалізму в схоластичній філософії.

• У чому полягає відмінність номіналізму від реалізму?

• Охарактеризуйте основні положення концептуалізму.

• Розкрийте основні положення філософії Томи Аквінського.

• Окресліть історичне значення теорії «подвійної істини».

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Отже, Господи, який дає вірі розуміння, дай мені, скільки сам знаєш, щоб я зрозумів, що Ти є, як ми віруємо, і те є, в що ми віруємо. А ми віруємо, що Ти є щось, більше чого неможливо нічого собі уявити... Адже одна справа - бути речі в розумі, інша - передбачати, що річ існує. Так, коли художник заздалегідь обмірковує те, що він робитиме, він, правда, має в розумі те, чого ще не зробив, але зовсім не припускає його існування. А коли він уже намалював, він і має в розумі, і мислить як існуюче те, що вже зробив. Отже, переконається навіть безумець, що хоча в розумі є щось, більше чого неможливо собі уявити, оскільки коли він почує це (вираз), він його розуміє, а все, що розуміється, є в розумі. І звичайно, те, більше чого не можна собі уявити, не може бути тільки в розумі. Адже коли воно вже є хоча б тільки в розумі, можна уявити собі, що воно є і в дійсності, що більше. Отже, якщо те, більше чого не можна нічого собі уявити, існує тільки в розумі, тоді те, більше чого неможливо собі уявити, є те, більше чого можна уявити собі. Але цього, звичайно, не може бути. Отже, без сумніву, щось, більше чого неможливо собі уявити, існує і в розумі, і в дійсності».

(Ансельм Кентерберийский. Просложон // Соч. - М., 1995. - С. 128-129).

«Вища сутність залишається для чистого розуму тільки ідеалом, однак бездоганним ідеалом, поняттям, яке завершує й увінчує все людське знання і об'єктивну реальність якою цим шляхом, правда, не можна довести, але й неможливо спростувати».

(Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 8 т. - М., 1994. - Т. 3. - С. 481).

Ознайомившись із відомим «онтологічним доказом» буття Бога Ансельма Кентерберійського і його спростуванням І. Кантом, визначте свою точку зору: що більш вагоме — доказ буття Бога чи його заперечення?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Блинников А. В. Великие философы: Учеб. словарь-справоч. - М., 1997.

2. Боргош Ю. Фома Аквинский. - М., 1975.

3. Быховский Б. Э. Сигер Брабантский. - М., 1979.

4. Долгов К. М. Диалектика и схоластика. - М., 1983.

5. Кондзьолка В. В. Історія середньовічної філософії. - Львів, 2001.

6. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії - К., 1997.

7. Майоров Г. Т. Формирование средневековой философии: Латинская патристика. -М., 1979.

8. Соколов В. В. Средневековая философия: Учеб. пособие. - М., 1979.

9. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т. 1. - Львів, 1997.

10. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. - М, 1991.