Главная Экономика Книги Зовнішньоекономічна політика - Храмов В.О.

Зовнішньоекономічна політика - Храмов В.О.

1.3.2. Теорії економічної політики

Ідеї економістів і політичних мислителів (і коли вони мають рацію, і коли помиляються) мають більше значення, ніж прийнято думати. Насправді лише вони "правлять світом". Це стосується і "божевільних", які інколи перебувають при владі. Тим часом сила корисливих інтересів часто перебільшується порівняно з впливом ідей.

На жаль, схильність до новацій, вбирання нових ідей з часом, як правило, слабшає. "...Ідеї, що їх державні службовці, політичні діячі, навіть агітатори використовують у повсякденних подіях, здебільшого не нові. Але рано чи пізно саме ідеї, а не корисливі інтереси стають небезпечними для добра і зла", — на такій елегійній ноті завершує свою працю "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" Дж. Кейнс.

Аксіоматичним є загальне положення про те, що економічна і зовнішньоекономічна політика покликані виражати інтереси й підвищувати добробут населення. Державна діяльність виправдана лише суспільною користю, писав ще Фома Аквінський (XIII ст.). Але навіть поверховий підхід виявляє розбіжності в уподобаннях виборців і політичних партій, правлячої еліти. Виборці зацікавлені в максимізації корисності, політики — у максимізації кількості голосів, в отриманні й збереженні офіційних постів. Зрозуміло, що, діючи в економічній сфері, політики в розвинених країнах керуються програмою добробуту, однак вони орієнтуються при цьому на так званого середнього виборця і на виробника — організатора виробництва, менеджера, чиновника. Адже саме вони, дотримуючись формальної логіки, у концентрованому вигляді обстоюють інтереси і можливості економічного зростання, тим часом як переваги різних верств споживачів диференційовані й розпорошені. Ці суперечливі соціально-політичні завдання відображені в моделюванні економічної політики.

Спроби стимулювати або стабілізувати економічний розвиток здавна перебували в центрі уваги теоретиків. Внеском неокласиків у цю галузь досліджень стали праці американського економіста Р. Со-лоу, його "золоте правило — нагромадження". Продовженням теорії цього вченого стали розрахунки Е. Фелпса ("Байка для тих, хто займається зростанням", 1961) щодо траєкторії економічного розвитку, що забезпечує максимальний і стійкий рівень індивідуального споживання.

Регулярну ЗЕП можна уявити у вигляді ланцюжка взаємопов'язаних епізодів як способів її буття: об'єктивні труднощі — політичні дії, що включають оцінку труднощів, прийняття рішень, їх законодавче затвердження — економічний ефект, тобто реакція ринку, економічних агентів. Зрозуміло, що тимчасові розриви тут неминучі. Багато що залежить від швидкості поширення інформації, розвитку мережі комунікацій, ділової активності людей і, звичайно, від загальних теоретичних основ ЗЕП, що подаються у вигляді окремих теорій економічної політики.

Теорія економічних порядків

Становить інтерес і є вагомою, на думку аналітиків, теорія економічних порядків. У науці поширена думка, що саме свобода дій з притаманними їй анархією й кризами зумовлює тенденцію до державного регулювання. Форми і зміст державного втручання з часом ускладнюються, але життєво важливою умовою воно залишається і на майбутнє.

Економічний космос з урахуванням сфери міжнародних економічних відносин, згідно з підходом В. Ойкена, можна уявити у вигляді такої схеми:

• сукупність економічних і зовнішньоекономічних процесів;

• сукупність економічних та зовнішньоекономічних порядків;

• економічна та зовнішньоекономічна політика. Історичним досвідом доведено, що між розвитком виробництва,

досягненнями природничих і прикладних наук, з одного боку, і станом економічних та зовнішньоекономічних порядків, з іншого, існує нерівновага, відставання цих порядків — майже правило.

Під економічним (так само, як і зовнішньоекономічним) порядком В. Ойкен розумів рамкові умови ринкового господарства, тобто сукупність інституцій, що становлять зведення даних, необхідних для того, щоб господарюючі суб'єкти могли приймати рішення і здійснювати ті чи інші дії1.

Господарський порядок показує, як держава регулює економічний розвиток, як сприяє його розвитку і як за обмежених ресурсів (браком ресурсів) державні органи є своєрідною обчислювальною машиною, вбудованою в господарський порядок.

До складу інститутів економічного та зовнішньоекономічного порядку входять також підприємницькі спілки і профспілки, що виробляють правила й розпорядження.

Систематизуючи історичну практику, В. Ойкен пропонує таку типологію економічних політик: свобода дій; політика централізованого (повністю або частково) управління економікою; політика "середнього шляху"; політика конкурентного порядку і точкова політика.

Політика "середнього шляху" передбачає часткове державного втручання в ринкову економіку, пошук компромісу між ринком і плановим господарством, втручання з розподільчими цілями, політику "повної зайнятості", кон'юнктурне регулювання.

В. Ойкен розрізняє шість складових зведення даних: потреби людей, природні умови, стан робочої сили, товарні запаси, рівень технології і технологічних знань, правовий і соціальний порядок. Шостий чинник — це закони і устрої, побут і звичаї, духовний настрій, "що визначає правила гри". Цей комплекс умов господарювання не завжди доцільний і ефективний.

При конкурентному порядку створювані державою рамкові умови сприяють максимальному розвитку конкуренції. Завданням поточної економічної політики є обмеження або недопущення тенденцій до концентрації економічної влади (процесів монополізації) і форм ринку, які призводять до екологічних збитків.

Точкова (або пунктирна) економічна (відповідно зовнішньоекономічна) політика передбачає політико-правові дії, орієнтовані на розв'язання окремих проблем, на захист інтересів конкретних сфер. Зворотним боком тут може стати порушення комплексності, цілісності економічного підходу. У цьому розумінні спрямована на підтримку окремих сфер або верств політика доходів може викликати перекоси в сукупному платоспроможному попиті та грошові негаразди.

У другій половині XX ст. виникла низка нових напрямків економічної політики (структурної і кон'юнктурної), що вплинуло на економічні процеси як щодо попиту, так і щодо пропозиції, а також ЗЕП.

Економіці внутрішньо властива рівновага. Економіка відновлюється стихійно, як водне плесо після кинутого каменя. Небезпечні й тривалі розлади — найчастіше робота політиків-невдах. Потрібно не так "тонко настроювати" економічну систему, оскільки вона сама прагне до стабільності, а турбуватися про те, щоб політичні дії не завдавали прямої шкоди економіці. Функція економічної політики не повинна виходити за межі "пристосування".

Цим поглядам протистоїть "активістська" доктрина, згідно з якою політичні діячі самостійно визначають економічний та зовнішньоекономічний курс, дотримуються його, оперативно реагуючи на зміну умов.

Іншими словами, питання про те, якою має бути економічна та зовнішньоекономічна політика — активістською чи пристосуваль-ницькою, — не таке вже й просте. Адже уряди беруть на себе відповідальність за стан економіки.

Концепція Я. Тінбергена

Базовою теорією як економічної політики, так і ЗЕП вважається концепція, яку запропонував ще у 50-ті роки XX ст. голландський економіст, перший лауреат Нобелівської премії з економіки (1969 р.) Я. Тінберген (1903-1994). Його праці "Теорія економічної політики" (1952 р.) і "Економічна політика: принципи і побудова" (1956 р.) були настільними для економістів 60-70-х років XX ст. Згідно з теорією Я. Тінбергена, складовими економічної політики є ключові цілі добробуту (набір макроекономічних показників); інструменти, які має у розпорядженні уряд; модель, що пов'язує цілі та інструментарій і дає змогу визначити оптимальний масштаб політичних дій. До інструментів належать такі заходи: фіскальні (бюджетно-податкові), монетарні (грошово-кредитні), зовнішні (маніпуляції з валютним курсом) і які регулюють доходи. При цьому кількість використаних інструментів має збігатися з кількістю поставлених цілей.

Я. Тінберген розробив методику планування й прогнозування для Нідерландів, запропонував моделі, які можна застосовувати для економічного планування у країнах, що розвиваються.

Послідовники Я. Тінбергена доповнили його концепцію. Г. Тейлор розробив оптимальну функцію добробуту і функцію мінімізації втрат; включив у модель витрати, пов'язані з переходами від одних інструментів до інших.

Загалом концепцію Я. Тінбергена варто зарахувати до нормативних.

Внеском у подальшу розробку економічної політики стали праці Р. Манделла. Він вважає, що політичні інструменти, як правило, ди-версифіковані та перебувають під контролем різних державних органів (міністерств економіки, фінансів, центрального банку тощо). З огляду на ці обставини потрібно здійснити ефективну ринкову класифікацію. Кожного разу вибудовується ряд і цільовий показник — інструменти — орган, до якого "приписана" мета. Орган "приписки" має щось на зразок переважаючого впливу. Як приклад можна навести повсюдну відповідальність центральних банків за стабільність грошового обігу.

Найважче подолати невизначеність при розробці політичної програми, що має на меті економічну динаміку і призводить часом до значних соціальних втрат. В умовах невизначеності уряди не можуть передбачити, як їх дії впливатимуть на цільові показники.

Невизначеності бувають різні. Серед них — тимчасові труднощі між виникненням тієї чи іншої небезпеки, прийняттям рішень і їх економічним ефектом; несподівані шокові ситуації, зокрема й екзогенного характеру. З огляду на це особливого значення набуває раціональний вибір різних інструментів політичного впливу, звернення до зважених грошово-кредитних засобів.